Бурлачка

Тим часом почали збігатись люди та жиди, щоб поди­витись на ту бійку. Жиденята посипались з усіх хат через містечко. Василина плакала, Марія перелякалась, а люди дивились на Мину та тільки жартували. Мина стояв, стояв, а далі почав сопти й стогнати.

- Як стогне, неначе його чорти хапають,- промовив один чоловік.

- Чого ти, небораче, так пильно дивишся на оранду, неначе її зроду не бачив? - спитав один чоловік.

- Мабуть, тим, що оранда дивиться на його,- промовив другий чоловік.

Тим часом музики заграли. Парубки рушили в оранду, неначе нічого й не було на місті. За музиками пішли Марія та Василина. Марія зараз забула про ту колотнечу, а Василина ніяк не могла танцювати, пригадуючи стра­шну подію на місті. Перед нею неначе манячіло замазане кров’ю Михалчевського лице з блідими губами, з стра­шними очима. Мина вмився в жидівки у пекарні, заховав замазані кров’ю комірчики й прийшов гуляти на музики, неначебто на базарі когось іншого били, а не його. Васи­лина подивилась на танці й, покинувши Марію, пішла додому. Михалчевський вмився, обтрусився, заглянув в оранду й побачивши, що Василина пішла з музик, потягся й собі додому.

Тільки що ступив він через поріг, стара Михалчевська скочила з ліжка і вдарила об поли руками: перед нею стояв розкудланий Іван, з лицем, замазаним порохом. На шиї червоніли краплі крові. Сорочка на грудях була поплямована круглими кров’яними плямами.

- Боже мій! Що це з тобою, Йване! Чого це в тебе кров на сорочці?

- Та це, мамо, бився з одним вражим сином. Тільки не лякайтесь: це не з мене кров, а з його. Я йому спустив ку­лаками чимало мазки. Буде він пам’ятати мої кулаки.

- За що ж ви бились? - питала мати.

- Та бодай, мамо, не казати. Причепився бурлака до мене, що я одбиваю од його одну молодицю.

- Яку молодицю? - спитала мати.

- Та там одну бурлачку, Василину.

- Бурлачку Василину! То ти, сину, за неї бився з бурла­ками? - крикнула мати на всю хату.

- Не за неї, а може, через неї,- сказав син.

Стара Михалчевська не раз бачила, як бурлаки й парубки проводили ватагою через село Василину. Вона вже чула про неї.

- Чи ти ж, сину, не знаєш, що то за бурлачка Василина? - спитала Михалчевська.- Яке ж тобі діло було до неї?

- Не діло, мамо... а так собі стрівся з Марією Янівною та з Василиною, та й ідемо собі містом. А тут десь узялась ціла ватага бурлак з музиками. Один бурлака причепився до мене, буцімто я одбиваю од його Василину, та й суну­вся битись. Я добре нам’яв йому боки. Буде він до смерті пам’ятати мої кулаки.

- Ой боже мій милосердний! Чи ти ж, сину, не знаєш, що це за бурлачка Василина? Та це ж покритка, перша гу­льтяйка на всі три заводи.

- Не знаю, мамо, може й так!

- Та за нею тічкою бігають всі бурлаки. Це якась пропаща навіки молодиця,- сказала мати.

- Ні, мамо, не пропаща. Я почав їй розказувати про те, що вона п’є та гуляє, та себе збавляє, а вона почала пла­кати. Марія Япівна - оця так зроду не заплаче.

- Навіщо ж ти їй це говорив? Чого ти з нею говорив?

- Того, мамо, що вона мені сподобалась.

- Хто? Бурлачка Василина? - спитала мати.

- Бурлачка Василина,- тихо сказав син.

- Ой боже мій! - крикнула стара мати, обертаючись до образів, неначе стаючи до молитви.- Чи вже ж ти, сину, приведеш в мою хату за дочку бурлачку Василину?

- Не знаю, мамо, чи схоче вона прийти до нас,- сказав син.

- Де ж пак схоче! Ще погордує нами. Така писана красуня! Занапастить вона, сину, твій молодий вік. Ждав, ждав свого щастя, та от тобі й на! Таки діждався,- говори­ла мати, ламаючи руки.

- Не вбивайтесь, мамо, заздалегідь. Ще хто його знає, як воно буде,- сказав син, роздягаючись і наливаючи води в полумисок, щоб вмити лице й руки,- Я знаю, що її лю­блю, а чи любить вона мене, за те я добре не знаю.

- Сину мій, дитино моя! Покинь її, одцурайся од неї! Чи вже в нас не знайдеться гарних дівчат? Чи вже ж оце я візьму невістку п’яницю та якусь волоцюгу-бурлачку.

- Шкода, мамо! Вже я од неї не одкинусь. Я ще нікого не кохав так щиро, як кохаю Василину. Як не візьму її за себе, то не візьму нікого. Вона неначе розсипала на мене чари своїми карими очима та чорними бровами.

- Може, й справді вона причарувала тебе. Нечистий її знає, з ким вона знається на тих заводах,- сказала мати.

Тим часом Михалчевський вмився, зачесався, надів чисту сорочку і ліг в холодку на призьбі на причілку. Кругом причілка розрісся густий бузок. З-за бузку зеленіли блискучі верхи молодих вишень. Сонце прони­зувало наскрізь кожний вишневий листок і чудовий зелений матовий світ сипався через вишні на чорно-зелений лист бузку. Михалчевський ліг на призьбі; очі пі­рнули глибоко в ту зелену гарну затишну тінь, і у тім переливанні тіні з світом сонця він тільки й бачив чу­довий Василинин вид.

«Мати дурнісінько боїться Василини. Чи може ж бути недоброю людина з такою чарівною красою, з такими веселими, добрими, дитячими очима?»

А ті дивні веселі очі, обведені цупкими блискучими, як перли, віками, неначе все дивились на його з м’якого сві­ту, що лився через блискучий вишневий лист на густі ку­щі бузку, на зелену траву.

Михалчевський насилу діждався вечора. Сонце спусти­лось над панським садком, і Михалчевський накинув на плечі жупан і пішов помалу понад Россю тією стежкою, що йшла городами через цілий куток, понад самими ске­лями. Він ішов помалу, то сідав на верхи скель, то знов вставав і все наближався до Василининої хати.

Сонце впало за гору, а надворі ще довго сяв тихий світ. Михалчевський почував, що в його не стає сили ждати, що його серце ніби розтає в грудях, як віск, ниє й болить, болить і ниє. Він дійшов до куща бузини, що ріс над скелею в маленькій долинці, і впав на траву.

«Боже мій, яку я терплю муку! Невже ніколи чорна ніч не впаде на землю?» - думав Михалчевський, прикладаю­чи гарячі щоки до холодної трави.

Тим часом ніч помаленьку крила землю. В Михалче­вського думи змішались, десь ніби блукали то по якомусь лісі, то по якомусь степу, то в панському садку, то між скелями. І скрізь перед ним ніби манячів дивний Васили­нин вид, миготіли пишні очі. В кінці всього він опам’ята­вся, схопився з місця й побіг до Василининої хати. На небі вже горіли зорі. Надворі лягла чорна тінь, тільки небо на заході горіло червонуватим, світом. Михалчевський пере­біг через довгий вигон, на котрому білів довгий рядок му­рованих хат, поминув фабрику, збіг з крутого гоїрба в ярок і пішов яром. Над тим яром стояла Янівнина хата. В вікнах блищало світло. Марія поралась коло печі, а Васи­лина сиділа на призьбі й все ждала та виглядала Михалче­вського.

Василина підняла голову: за ворітьми щось затупотіло. Вона вибігла за двір і, хоч надворі було вже зовсім поночі, впізнала високу постать Михалчевського і його широкі міц­ні плечі.

- Це ви, Василино? - тихо спитав Михалчевський.

- Я, Йване! - обізвалась ще тихіше Василина.

- А де Марія? - спитав Іван.

- В хаті, варить вечерю,- тихо сказала Василина.

«Любить вона мене. Якби не любила, то не вийшла б»,- подумав Михалчевський і сам незчувся, як пішов з Василиною в глибокий яр.

Вони пішли вздовж яру. Глибокий вузький яр ввесь заріс вербами. На його дні слизила цівкою криничана вода, падаючи по камінчиках. Під вербами була криниця з низькими цямринами. Од криниці йшла стежка в город.

Михалчевський переступив здоровою ногою через перелаз. Василина перескочила слідком за ним. В городі під самими вербами ріс густий вишняк, неначе зелене гніздо. Над вишняком стояла зелена гора, з гори спу­скалось вниз довге гарбузиння, виглядали на яр, примітні й уночі, жовті соняшники. Пахощі од м’яти, од зілля, од конопель розливались по долині, як чад, чарували, як мрія.

Михалчевський ступив по траві й став під вишнями. Василина ступала слідком за ним, і не встиг Іван оберну­тися до неї, вона впала йому на груди. Михалчевський вп’явся в її щоку гарячими, як вогонь, устами і почув, що Василина плаче й її сльози сиплються йому на шию.