Бурлачка

Василина крутнула станом та плечима й випручалась з рук Ястшембського.

- Не зачіпайте, мене! - крикнула Василина не своїм го­лосом.

- Ну, не плач же! Я тобі справлю новий керсет, куплю нові червоні чоботи, намисто,- почав Ястшембський.

- Не хочу я вашого нічого. Ось на мені ваше намисто. Не буду я його носити,- крикнула Василина й рвонула рукою намисто. Два разки розірвались, і намисто по-роснуло на поміст.

Ястшембський оступився назад й тільки дивився на Василину. Він трошки злякався: боявся, щоб Василина ко­ли-небудь не наробила скандалу...

- Не треба мені ваших керсетів, ваших стрічок! - крик­нула Василина якимсь сухим голосом, і з тими словами зі­рвала з голови стрічку й кинула її під ноги Ястше­мбському.

Ястшембський засміявся й перейшов на жарти.

- Ну, не плач! Мати привезе калач, медом помаже, тобі покаже, а мені оддасть,- почав жартувати Ястшембський, як з малою дитиною.

Василина не плакала, а стогнала, піднявши вгору лице й обпершись об стіну. Ястшембський дивився на неї, а далі пішов у кімнату й причинив двері.

У залі стало тихо. Василина стояла й хлипала. Вона трохи опам’яталась у тиші й почала розглядати горницю, мебіль, фортеп’ян, дзеркала. Все приймало перед нею якийсь фантастичний вид. Фортеп’ян здавався для неї якимсь звіром, на чотирьох коротких ногах, стільці здавались сухими людськими кістками; важка софа нена­че була схожа на домовину, а з здорових дзеркал неначе виглядали на неї якісь страшні упирі. Темний, хмарний зимній день насилу світив білим туманом. Страшні дива в здорових дзеркалах стали для неї ще страшнішими. Вона глянула на те дзеркало, де вперше побачила себе всю в квітках та стрічках, і для неї здалося, що вона бачить себе у тому дзеркалі блідою, жовтою на виду, старчихою.

А довгий широкий маятник коло стінного годинника тихо стукав серед страшної тиші. Василині здалося, що її поклали в домовину, спустили у яму й засипають землею. Грудки землі стукотять об домовину та все засипають її живою.

- Чи переплакала вже? - спитав Ястшембський, ви­глядаючи з кабінету. - Йди собі в пекарню до роботи. Ти знаєш, що мені треба ж колись оженитись.

- Навіщо ж ви мене дурили? Нащо ж я вас так вірно, так щиро кохала! - сказала Василина тоном зовсім не ди­тячим.

- Отак пак! Дурив! Ще вигадай що! - сказав Ястше­мбський, насвистуючи на всю хату пісеньку.

Настала весна. Розкішно зацвіли журавські садки. Ліс зазеленів. Соловейки защебетали. Василина згадала свою пишну Комарівку, свій садок, свою матір.

«Боже мій! Як же я вернусь до батька? Як же я вернуся у своє село? Що скаже мати? Що скажуть люди?» - думала Василина, слухаючи у садку соловейків.

А Ястшембський сливе кожного вечора катав на чу­довому коні до панни Броніслави. Василина знала, куди він їздить, проводила коня очима через греблю, доки він не пірнав у зелених садках.

«Бодай ти, коню вороненький, з ним назад не верну­вся»,- думала Василина, дивлячись услід Ястшембському через тин з зеленого садка.

Дорогою йшов Василь Кравченко. Василина вгляділа його й оступилась у молодий вишняк. Василь став, поди­вився на неї через рідке листя страшними очима й показав кулак:

- Ховайся, ховайся, дівчино! Час тобі скидати квітки та покривати голову хусткою! - крикнув Василь і пішов вули­цею.

Василина затрусилась і отерпла вся. У неї отерпли навіть пальці на руках.

Щовечора Василина проклинала слід Ястшембського й щовечора виходила вона на греблю виглядати його.

«Коли вернеться на ніч додому, то, може, він мене ще любить, а як заночує, то я пропала навіки»,- думала Васи­лина, дивлячись на шлях.

Вона вийшла одного вечора на шлях і йшла тихо по греблі під густими вербами. Тільки вона наблизилась до густих лоз, лист зашелестів, з-за кущів вискочили паруб­ки, вхопили Василину за руки, обрізали коси ножицями та й побігли по греблі. Василина тільки крикнула. В неї дух забився.

- Минулося твоє дівування! Ось твоя дівоча честь! - крикнув до неї один парубок, піднімаючи вгору у руці довгу розкішну косу.- Тепер ти покритка. Оце тобі пани та паничі!

Парубки побігли через греблю. Василина вернулась до двору, плачучи. У пекарні молодиці й наймити підняли її на сміх. Одарка знайшла хустку й зав’язала Василині голо­ву. А вранці на посесорових воротях знов стриміла віха, знов ворота були обмазані дьогтем.

- За що ж ти, боже, так караєш мене, молоду? За що ж люди запагубили мій вік молодий, мою честь? - плакала та приказувала Василина.

Другого дня вернувся Ястшембський додому й вглядів Василину, зав’язану хусткою. Василина жалібно подиви­лась йому в очі. Вона думала, що Ястшембський її пожа­лує, пригорне до себе. А він осміхнувся й тільки промовив: «Та й гарна ж ти, Василино, й молодицею, як гарна була дівкою». Сказав ті слова й пішов собі в покої, посвистуючи.

- Бодай з тебе сміялись всі люди довіку! - сказала Васи­лина й почутила в душі, що вона перестає любити Ястше­мбського.

Цілий день Василина не виходила за двір. Вона ховалась од людей. Для неї здавалось, що всі люди осміють її. Хустка на голові давила її каменем.

Настав вечір, сумний; страшний вечір. Василина крадькома пішла у садок, вийшла на гору і ненароком глянула на синій далекий ліс кругом рідного села. Вона згадала за батька й матір.

- Світе мій ясний! Як же я тепер вернуся до батька, до матері? Що вони мені скажуть? Що скажуть за мене комарівські люди! Бодай я була на світ не родилась!

Василина стояла під грушею. Надворі темнішало. Гу­ста тінь під деревом чорніла, як серед ночі. Василина при­хилилась до груші й неначе задрімала. Сором, жаль і ненависть до Ястшембського одібрали од неї памороки. Вона стояла ні жива ні мертва. Перед нею на долині зеленів густою темною зеленого масою розкішний садок, вкритий останнім одлиском заходу, а нижче, на долині, ледве мріла в ставу вода, одбиваючи червонувате небо. В садку було тихо, як у хаті. Під грушею було поночі, як уночі.

Перед Василиною неначе сонце блиснуло серед неба й облягло якусь долину чудовим раннім світом. Василина впізнає широку комарівську долину, всю залиту садками у білому цвіту. Розкішні яблуні та груші в цвіту неначе ворушаться, пливуть по воді, дрижать у легкому тумані. От перед нею пливе, неначе по воді, батьків садок, а серед садка хата. Хата у білих вишнях, перемішаних з срі­блом та туманом, легко ворушиться й все пливе та пливе тихо, як дивний сон. Дивиться вона, аж серед садка стоїть вона сама, в неї вся голова у вишневому цвіту, а на пле­чах висять гарні, широкі та довгі стрічки до самого долу. Стрічки спадають на червоні чоботи, на зелену траву. Вона бачить себе, неначе в здоровому чудовому дзеркалі серед зеленого садка та квіток. Дивиться вона на себе, аж вона стає маківкою з зеленим листом, з червоними чу­довими квітками. Десь узявся Ястшембський і почав обривати ту маківку; він обривав листя, обривав пуп’я­нки, а після почав зривати квітки. Вона бачила, як Ястше­мбський вирвав маківку з корнем. У Василини заболіла душа. Вона крикнула й опам’яталась.

На небі висипали зорі, як золоте насіння. Василина глянула на небо, на зорі, на садок і впізнала панський двір. Десь далеко на кутку дівчата співали на улиці. Васи­лина затрусилась.

«Прощай, моя косо, моя дівоча красо! Прощай, моє щастя!» - подумала Василина й пішла в хату.

Ястшембський купив Василині дорогу червону хустку з зеленими берегами. Василина не взяла того гостинця. Ху­стка здавалась для неї залізними кайданами.

Василина хотіла покинути Ястшембського й вернутись до батька, але одна думка за те лякала її на смерть. Вона соромилась батька, матері, сестер, дівчат, хлопців... Вона боялась, бо пам’ятала, як карав одну комарівську покри­тку священик, як карала громада. Священик поставив її у церкві перед громадою на коліна, ще й дав держати здорову книжку обома руками. Потім дяк знайшов десь у дзвіниці дерев’яного змія, з-під старинної статуї архангела Михаїла, а священик звелів їй обнести того змія кругом церкви. Старі люди гомоніли, що треба її вивести на дзвіницю та вибити посторонками од дзвонів або, по давньому звичаю, забити на ніч у церкву в куну, за­мкнувши руку залізною дужкою, прибитою до стіни. Василина згадала ту страшну куну, за котру розказували старі люди, й вся охолола. В Комарівці, як у маленькому селі, покритки траплялись дуже рідко. Громада карала їх ще давніми карами, по давньому народному звичаю.