Бурлачка

- Василино, серце моє, голубко моя! Скажи мені, що маєш на душі? Не муч мене. Чи любиш мене вірно, чи з мене смієшся?

- Нащо мені з тебе сміятись... коли я тебе вже не...

Василина не мала сили вимовити одного слова. Вона згадала чудові пишні вечори та ночі під лісом, під кучеря­вим дубом, згадала своє кохання, пахуче, як весною сад­ки.

- Стережись, Василино! Колись згадаєш мої слова. Я ж тебе люблю й ладен за тебе душу оддати. Ти полюбила панича?

Василина мовчала й голову схилила на груди. В її душі неначе схопилась буря, неначе над вербами загримів грім, заблискала блискавка й насунулись чорні хмари. Їй здалось, що вона стоїть над шумом, на хисткій кладці: або йти й топитись, або вертатись назад.

- Ти полюбила панича? - крикнув не своїм голосом Василь.

Василина прокинулась, як од сну, й вся затрусилась. Для неї здалося, що вода клекоче під ногами, риє берег й от-от знесе її під кручу. Вона простягла руку, щоб ухопи­тись, й справді вхопилась за вербову гілку.

- Будь же ти тричі проклята на ввесь свій вік,- крикнув Василь, піднявши кулаки вгору над самою Василининою головою.

Василь скочив через вузьку річечку й пішов між вербами. Василина неначе прокинулась од страшного сну й кинулась вслід за ним. Червоний чобіт став на самий берег і пірнув у воду. Вона не мала сили перескочити через воду й спинилась на березі. Вона вся дрижала, нена­че під нею пірнула хистка кладка й вона потопає в кипу­чій воді.

А Василь ішов і не обертався. Між зеленими вербами тільки білів його солом’яний бриль. Василина серцем почувала, що то втекло од неї щастя дівчини, жінки, мате­рі, щастя української селянки, що вона ступила на якусь дуже небезпечну стежку.

Василя стало не видно; не чуть було й шелесту трави та вербового гілля. Надворі вже смеркалось. Між вербами стало тихо й поночі. Василині здалося, що вона десь заблудилась вночі в темному лісі, блукає між деревом й не може ніяк знайти стежки. Тиха вода лилася через її чобіт. Од млинових коліс почувся далекий шум. Василина почула той шум, почула, що їй холодно в ногу, й опам’ята­лась. Вона вийшла на шлях, пішла греблею, а важка дума, як камінь, давила її серце.

Василина вернулась у двір і вгляділа на ганку Ястше­мбського. Вона глянула на його лице й неначе ожила.

«Серце моє, ясний місяцю! - подумала Василина, ди­влячись на його.- Як я тебе люблю! Я за тебе ладна оддати свою душу».

Минула ніч. Вранці наймички й наймити повиходили на двір і побачили, що панські ворота вимазані дьогтем, а на воротях стримить на палиці сніпок. Скрізь понад шля­хом тин був розкиданий. Хтось на городі повиривав усю квасолю, гарбузи, повиносив на шлях й поскладав на здорові купи. Всі висадки були витолочені, неначе по їх качались коні, а морква, буряки валялись скрізь по шляху, по грядках. Під самими вікнами в Ястшембського лежала на клумбах повиривана з корінням оргинія.

Наймити ходили, мовчки, оглядали шкоду й тільки прицмокували. Повибігали наймички й наробили гвалту на ввесь город. Одарка проклинала всіх парубків, лаяла наймитів, ходила по спустошених грядках й тільки руки ламала. Ні один наймит не схотів знімати з воріт віхи, доки не прибігла Ярина й не скинула її.

На той гвалт вийшов Ястшембський. Одарка та Ярина розказали йому про шкоду на городі. Ястшембський позі­хнув на ввесь рот, махнув рукою і сказав:

- А котра це з вас, молодиці, винна? Чи Одарка, чи Ярина?

- Василина, скажіть лучче,- обізвалась з злістю Одарка,- доки її не було в дворі, доти й лиха не було.

- Нічого, нічого. Діждемо літа, насадимо гарбузів. Буде чим вітати мірошника,- сказав Ястшембський до Одарки.

Одарка прикусила язика й замовкла.

Хто зробив шкоду, за те ніхто не дізнався. Про те знала одна Василина. Од того часу вона почала стерегтися Васи­ля Кравченка.

Незабаром, восени, Ястшембський поїхав у Київ й навіз Василині гостинців: вінків на голову з рож, перемі­шаних з золотими та срібними квітками, поробленими з парчових стрічок, широких червоних та зелених стрічок, матерії на керсет з шовковими червоними квітками, ще й нові червоні чоботи. Василина жила в панському дворі, як у раї.

- Чи любиш тепер мене, Василино? - спитав її Ястше­мбський.

- Люблю більше, як батька, як матір, хоч би ви й не ку­пували мені гостинців,- сказала Василина.

Настала зима. Випав великий сніг. Почалась надворі завірюха. Ястшембський нудився в своїх покоях, ча­стенько їздив до сусід в гості, їздив з сусідами на влови, але все-таки його брала нудьга. Сільське життя давило йо­го в зимній час, як лиха година.

Раз зимою сусіди паничі намоглися до Ястшембського на дикий бал.

- Пане Ястшембський! Наші вельможні панни такі манірні, такі тонні та скучні! Попроси нас ще до своїх одалісок на дикий бал,- просили Ястшембського веселі паничі Хшановський, Прушинський та Мошицький.

- Добре, приїжджайте в суботу ввечері. Я не звелю ні­кого приймати. Розказуйте всім, що я виїхав до Києва,- сказав Ястшембський.

Настала субота. До Ястшембського поз’їздились молоді паничі. Приїхав Хшановський парою чудових коней в критих санках, приїхав Прушинський. Він по дорозі заїхав до Мошицького й взяв його з собою.

Настав вечір. Ястшембський звелів наймитові зачини­ти браму й ніяких гостей не пускати в двір, а якби ще хто приїхав, то звелів сказати, що панич поїхав до Києва й швидко не приїде.

Надворі пішов сніг, піднявся вітер. Метелиця засипала землю снігом, як піском. Вітер піднімався зверху, падав вниз й неначе лизав язиками по снігу, по хатах, по садках і заносив усе дрібним снігом.

А в покоях в Ястшембського було тепло, тихо та ясно. На стінах горіли канделябри, на столах палали лампи. На столі стояв блискучий самовар. Весь стіл був заставлений гарною посудою, паляничками, бубличками, кренделями, варенням, коробками тютюну, дорогих цигар. Стовп гаря­чого пару виривався з-під покришки самовара й бив вгору під саму стелю.

Чотири паничі в дуже вольних позах то сиділи, то ле­жали кругом стола, курили цигари, пили чай та закушу­вали. Василина наливала чай. Вона була в стрічках, в роз­кішному вінку з червоних та жовтих рож з золотими осередками. Над самим лобом блищав рядок квіток з парчових золотих та срібних стьожок. Тонка біла сорочка була чудово вишита од плечей до самих ліктів. Шия гнулась од намиста й дукачів. Розкішні довгі стрічки вкривали її плечі й спину й спадали до пояса. Василина стала повніша на виду, стала біла та рум’яна. Чудові веселі очі горіли вогнем. Чорні брови, як шовкові шну­рки, стали ще ясніші, ще чорніші на білому лобі.

По покоях вештались Одарка, Ярина та Олена, гарно зав’язані здоровими хустками, в нових юбках та в червоних чоботях. Одна подавала сухарці, друга накла­дала варення, третя никала з кутка в куток без жодного діла. Всі вони знали, що паничі люблять, щоб коло їх ве­штались гарні молодиці та дівчата.

Паничі голосно розмовляли, змагались, реготались, жартували з молодицями та курили цигари. Кругом стола йшов угору дим, неначе хто на столі розіклав курево од комарів та мошки.

- Василино! Поналивай нам ще по стаканові чаю,- сказав Ястшембський.

Василина приступила до столу, позакачувала рукави і почала наливати чай. На її невеличких пальцях заблища­ли срібні та мідні персні.

- Де ти, пане Ястшембський, достав собі таку паву? - спитав Хшановський в хазяїна.

- Не далі як у Комарівці,- обізвався з-за стола Ястше­мбський.

- Та й гарна ж ти, Василино,- сказав Хшановський, за­глядаючи Василині в вічі,- ану, підведи очі вгору! А які в неї бровенята! Неначе хто намалював на папері! Чи ти знаєш, Василино, що ти гарна?

- Як для кого. Для вас, може, й гарна, а для кого іншо­го, то, може, й негарна,- сказала Василина сміливо, але вже без крику й без дикості.

- Ану, подивися на мене,- промовив по другу руку Василини Мошицький, панок, схожий на Хшановського, зовсім полинялий, хоч і молодий, з дівчачим, блідим та сухим лицем, з ріденькою гострою рудою борідкою.