На Зеландію!

Навскоси, з іншого боку перехрестя стояла синагога. Частину тротуару довкола неї перегороджував сталевий парапет, захищаючи юдейський молитовний дім від неспокійних ревнителів ісламу. За парапетом, біля входу в синагогу, стриміла сіра буда для охоронців, по боках якої стояли пересувні куленепробивні щити з вузькими амбразурами. Місяць тому, коли я прибув у Каїр уперше, довкола будівлі постійно стовбичило троє-четверо озброєних поліцейських. Зараз за парапетом нікого не було.

Далі вздовж вулиці всі магазини, ресторанчики, офіси були зачинені.

«Навіть поліція зникла», – по спині затупали мурашки.

Над вухом, клацнувши, перемкнувся світлофор. Засвітилося зелене. Від несподіванки я відсахнувся. Погамував серцебиття і подався вгору по вулиці Фаріда. Картина, що постала перед очима, неймовірно нагадувала стрічку «Лангольєри», зняту за однойменною повістю Стівена Кінга. Здавалося, час зупинився, відстав і тепер я перебуваю в іншому Каїрі, на п’ятнадцять хвилин позаду реального «зараз», у місті, де більше не лишилося живих людей, де їжа й вода давно зіпсувалися і яке за кілька хвилин почне розпадатися на шматки.

Обійшовши квартал, я повернувся до готелю.

О 13:10 крізь вікна готелю просотався перший відгомін далекого шуму. В суміжній із рецепцією кімнаті, де подавали сніданки, працював телевізор. Хасан відірвався від компа і крикнув щось своєму колезі. Звук, що линув з «ящика», миттєво стишився. Крики з вулиці стали виразнішими.

– Починається, – мовив єгиптянин.

В «Cairo Stars» більшість кімнат не мали вікон (знаходилися в глибині будівлі). Лиш кілька найдорожчих номерів були відкриті для сонячного світла. Коли гармидер подужчав ще більше, ми з Хасаном побігли у двомісний люкс, чиї вікна виходили на перехрестя Адлі-стрит і вулиці Фаріда. В коридорі до нас приєднався невисокий, але накачаний хлопчина з чорними, як оливки, очима і темним кучерявим волоссям.

– Марко. – Він простягнув мені руку.

– Макс. – Тисну долоню. – Ти звідки?

– Firenze,[11] – відповів хлопець. З мелодійної, аж хвилястої вимови я здогадався, що Марко – італієць, але оте «Firenze» не зрозумів.

– Що ти сказав?

– Florence, – виправився хлопець. – Флоренція. Ти?

– З України. Давно приїхав?

– Та вчора. У мене медовий місяць.

Я тихо присвиснув. Оце так пощастило чуваку.

– Ну, вітаю…

– З чим?

– З одруженням!

– Ага, не смішно.

Хасан відімкнув двері власним ключем; номер був незайнятий. Велике двоспальне ліжко, трюмо, шафа, кілька тумбочок. Всю дальню стіну займало чималеньке вікно у формі плескатої арки. Єгиптянин кинувся вперед, розвів штори руками, і ми стали спостерігати.

Нарешті з’явились перші демонстранти. Чоловік п’ятдесят, розмахуючи паперовими транспарантами і горлаючи гасла, сунули по вулиці Фаріда в напрямку площі Тахрір. Я якось відразу розслабився. Півсотні галасливих демонстрантів. Оце й усе? Теж мені революція! Я навіть уявити не міг, як сильно помиляюся. Виявилось, перший загін був лише авангардом – невеликою групою нетерплячих, що вирвалась уперед. За хвилину на вулицю Фаріда почала вливатись нескінченна маса народу. Хасан розчахнув вікно. Ми з Марко висунули голови, щоб краще бачити. Скільки сягав погляд, вулиця Мохаммеда Фаріда була заповнена людьми. Вони заполонили дорогу й обидва тротуари. Збуджений натовп скидався на кипляче молоко, що підіймається у каструлі. Разом з ним у застоялу атмосферу Каїра проникав тривожний, неперервний стугін. Він розпливався повітрям, вібрацією передавався крізь стіни будинків, немов рідина, просочувався у кожну щілину.

До нас приєдналося кілька інших постояльців «Cairo Stars», серед яких був студент із Тайваню і російський доцент, який вивчав у Каїрі арабську.

Хвиля демонстрантів, трохи розширившись, проминула перехрестя і посунула далі. Люди прибували, за ними вже не було видно асфальту, і тут я звернув увагу на дві речі. По-перше, у натовпі були жінки, багато жінок – як у хустках, так і без. А по-друге, єгиптяни виглядали… щасливими. Вони сміялися, плескали один одного по плечах, обіймалися і фотографувались на телефони. Попри надзвичайний галас і експресивні волання в натовпі не відчувалося агресії. То була палка, пристрасна, гаряча, але мирна демонстрація.

Поліції не було. Взагалі.

– Чого ми тут стоїмо? – Марко засунув кучеряву голову назад у кімнату. – Гайда до них!

– Давай! – приєднуюсь до італійця. – Тільки зачекай – камеру візьму.

Я прихопив відеокамеру (фотоапарат не брав; камера мала на порядок більший зум, швидше фокусувалася і була меншою за розмірами – майже непомітною в руці; не знав, як демонстранти реагуватимуть на зйомку, і хотілося мати у руках щось таке, що дозволить фіксувати події, лишаючись по можливості непоміченим), і разом з Марко ми спустилися на вулицю.

Побачивши нас, єгиптяни радо замахали руками. Вітали. Мою камеру вмить зауважили, але ніхто, схоже, не заперечував проти зйомки. Навпаки – молодий араб вискочив з натовпу і, метляючи над головою єгипетським прапором, щось прокричав. До нього приєдналися інші. Півтора десятки горлянок горлали у мою камеру заклики про відставку Мубарака. Я знімав.

Зненацька хтось викрикнув з натовпу англійською:

– Звідки ти, друже?

Я сказав:

– Україна.

– Давай, йди до нас! Приєднуйся! Знімай усе! Потім покажеш у своїй країні, що у нас мирна демонстрація.

Пропозицію зустріли схвальним ґелґотанням. Я покосився на Марко. Італієць відповів легким кивком. Ми влилися у натовп і разом з усіма посунули в напрямку Тахріра.

На наступному перехресті (вздовж вулиці Мохаммеда Фаріда) я нарешті побачив загони поліцейських. У чорній уніформі, шоломах з опущеними забралами, з прямокутними щитами, вони вишикувались у кілька шеренг, перегороджуючи вулицю, що впиралась у Мохаммеда Фаріда. З іншого боку проспекту виднівся такий же стрій. Я враз усвідомив, чому раніше не бачив поліції. Вони блокували простір за квартал ліворуч та праворуч від того проспекту, яким рухалися демонстранти.

Колона завернула на Каср-аль-Ніл, вулицю, що впиралась безпосередньо у Тахрір.

Кілька найбільш запеклих юнаків відділились від юрби і, закривши обличчя хустками, рушили на поліцейських. Тримаючись на віддалі, хлопці здіймали руки і щось викрикували. Лаялися, мабуть. Проте далі лайки й словесних погроз справа не йшла. На початку ніхто не жбурляв каміння, не розносив вітрини магазинів і не палив усе, що тільки може горіти.

До Тахріра лишилося півкварталу. Люди прибували. По тротуарах ледве можна було протиснутися. Я піднявся на пальцях і подивився назад. Колона демонстрантів зайняла весь видимий простір. Перед очима нуртувала маса смаглявих голів.

Помалу я почав відчувати, що юрба густішає. Попереду щось перетнуло шлях колоні. Задні ряди, не знаючи про це, напирали. Я схопив Марко за руку і потяг до будинку ліворуч.

– Що таке? – блиснув очима італієць.

– Мені це не подобається. Попереду щось коїться. Раптом щось станеться, може початися тиснява.

У центрі Каїра будівлі щільно припасовані одна до одної, утворюють суцільну стіну вздовж вулиці. Якщо ти не на перехресті, завернути нема куди. Узявшись за віконну решітку, я виліз на виступ фундаменту і подивився вперед:

– Чорт!

– Що там? – захвилювався Марко.

– Спецназ загородив вихід до площі. – Перші ряди демонстрантів готові зчепитися з копами. Можливо, хтось і не хотів, але не мав вибору: ззаду натискали інші.

Я зіскочив на асфальт. Тієї ж секунди від голови колони дійшла низка дивних звуків, схожих на кашель. Щось приглушено гахнуло – десять, може, дванадцять разів поспіль. Далі повітря пронизало металічне брязкання: неначе напівпорожні банки «Pepsi» котилися по тротуару.

Флорентієць Марко повернувся до мене і самими очима запитав: «Що це було?»

Єгиптяни завмерли. Хтось закричав. Без войовничого запалу і злості – закричав по-справжньому. А тоді понад притихлим юрмиськом почав розростатись сірувато-білий туман.

11

Флоренція (італ.).