Шмагія

Опір гріхові є благо, аскет терпів, і нам велів, всі лиха від бабів і так далі.

У минулому – чаклун широкого профілю, вкрай засмучуючи вчителя відсутністю особистих пристрастей або особливих, затребуваних суспільством талантів, шість років тому Мускулюс відкрив у собі дар малефіка. Внаслідок якоїсь події, про котру він згадувати не любив, отримав по лобі важким глиняним кухлем, і не одним, а кількома поспіль, і сподобився просвітління. У нього відкрилося третє, «лихе око». Причому, з чудовими властивостями: так зване «вороняче баньши» з правильним прикосом на грубний камінь, на дверну скобу. Будь-який маг-шкідник з радістю продався б Нижній Мамі на дюжину народжень, аби тільки втринадцяте народитися з таким дивом. Для Мускулюса це було дарунком долі. Коли непутящий бурлака валандається по світі, бо не зумів знайти місця, – тут усе зрозуміло. Собаці – собаче життя. Але коли чаклун із дипломом і амбіціями придатний лише на те, щоб залишатися вірним слугою вчителя…

Одним словом, щасливий Просперо Кольраун миттю пройшов з учнем академічний спецкурс малефіціуму. Наполіг на відвідуванні Зимових Асамблей з мануальних замовлянь; для практики навіть пожертвував частину особистої мани до фонду Реттійського Універмагу. Далі рекомендував Андреа своєму знайомому по Клубу Рівних, пам’ятному Серафимові Нексусу – й долю чаклуна було вирішено.

– Бути тобі моїм спадкоємцем! – сказав щиросердний Серафим.

Він вдоволено кліпнув, коли Мускулюс у відповідь не сплюнув через ліве плече на знак довіри до лейб-малефактора. Двом попереднім «спадкоємцям» старенький Нексус уже вирвав їхні грішні язики за хамську неповагу до його віку та звання.

А це Кольраунове пташеня…

Молоде, видно, та раннє.

– Доброго здоров’я, майстре Андреа!

Всупереч очікуванням, власник майстерні не вийшов зустрічати дорогих гостей. І синів уперед не послав. У воротях тупцювала його дочка (молодша, згадав Мускулюс), посміхаючись радісно й трішки розгублено. Дівчина була непогана, але кривенька, тупцювати в неї виходило не дуже. Згори, з даху карети, захихотів пустосміх Т’яден. Втім, хлопець швидко згадав про «крижаний дім» – швидше, ніж хотілося б! – і насупився. У його віці подвійна платня лише частково затьмарює інші, хай і тимчасові незручності.

– І вам квітучої принадності, моя пані!

– Ой, та що ви кажете… – щічки кривенької спалахнули шипшиновими пуп’янками. – Зовіть мене Цетинкою. Заїдьте в двір, ми для вас уже все приготували!

Заїжджати чаклун не квапився.

– Як здоров’я майстра Леонарда?

На самий вершечок паркана видерся кіт: величезний, сивий. Шерсть на звірі стояла сторч, хвіст нагадував турристанську шептуху, коли та розпускається в небі димовим стовпом. У бурштинових очах кота читалося презирство. Він задер лапу та заходився вилизувати себе в інтимних місцях. Немов за змовою, крізь ноги Цетинки рвався назовні дрібний песик і заливався пронизливим гавкотом. Кіт згори озивався басовитим гурчанням.

Песик був веселковий, з виразною прозеленню на хребті.

Це викликало захват лише у гвардійців: сам Мускулюс давно знав, що у Фарбівній слободі всяке трапляється. Птиці тут не тримають – кури дохнуть від закрепу, качки годинами плавають у дубильних ночвах і тому в їжу непридатні, навіть фаршировані яблуками й розмарином. Гусаки без голови бігають подвір’ям днів по три, а коли й понад тиждень… Корів доять рідко, замішуючи на темному, плямистому молоці їдке протравлення чи дубову кору. Пити ж це зілля чи робити сир-сметану ризикне хіба що запеклий некромант з метою приборкування повсталих із пекла.

Зате собаки й коти виживали, навіть ставали отакими гарними.

– Таточко, хвала Вічному Мандрівцеві, здоровий. Він у матусі. Хворіє вона, матуся, давно-давно хворіє, ось він і сидить поряд… А Шишка в майстерні порядкує. Йому до вечора в Пшибечани, братикові Алоїзу п’ять сувоїв марокену відправляти й півтора сувою шагрені тисненої. Братик Алоїз від минулої зими на торгівлі, крамницю в Пшибечанах відкрив, баришує. Як відправить Шишка, так відразу квасці для вас замочить. Топтачів із дуботовками він до вашої справи загодя найняв, чекають не дочекаються…

Ситуація прояснилася. Якби Андреа Мускулюс відчув найменшу неповагу, не зволікаючи, подався б до іншого чинбаря, котрий бодай трішки знається на чародійському палітурництві. Хай і довелася б зайву добу мучитися дорогою до Грамміха чи Веселої Б’єлині! Річ тут була не в гордині, а в аурі. Лілльських дівок і осіб, котрі їх супроводили, повинні були зустрічати з особливим пієтетом і щирою радістю – хоча капосна вдача незайманок неабияк ставала цьому на заваді. Інакше згодом у палітурці неодмінно утвориться підступна тріщинка, крізь яку втече підла руна: творити дурнуваті дива. Ага, виходить, старші брати відсутні з поважних причин. Шишка, він же Шишмар Швелер, готується до відповідальної роботи, віддаючи старі борги, інший братик зовсім виїхав із міста й що він думає про прибуття замовників, справи не стосується. Батько родини, майстер Леонард, днює та ночує обіч ложа недужої дружини – обов’язок чоловіка понад усе.

Чи варто засмучувати прибулих сумним виглядом і зітханнями?

Мабуть, Мускулюс зараз уперше відчув надію, що поїздка завершиться вдало. І марно. Уже кому-кому, а майбутньому лейб-малефактору, власникові чудового «воронячого баньши», слід було б знати: надії на успіх, висловлені вголос або задумані невлад, рубають справу під корінь куди ліпше за «лихе око».

На всі заставки лаючи себе за нестриманість, чаклун зліз на землю.

На задку карети з опущеними, зайвими зараз кийками гучно чхали капрали, бліді до синяви. Аромати Фарбівної слободи чужинців валили з ніг попри близькість річки Ляпуні й озерця Таємні Вуди. Гвардійці ще трималися, бо не забували про військову славу предків, але чхання й цих діймало. Андреа згадав про свої обов’язки, тричі з вивертом глянув на кожного охоронця через ліве плече; у випадку з Т’яденом на даху він ледь не скрутив собі шию. Далі сплюнув, тупнув по плювку черевиком, – і гвардія радісно задихала.

Завтра зранку треба буде повторити, інакше нюх повернеться. А самому доведеться терпіти ще і цей кошмар. Учитель Просперо перед від’їздом натякнув, що шоста частина палітурок за труди відійде особисто Мускулюсу, для персональних трактатів з теормалу, чи пак теорії малефіціуму. Ні за сучий хвіст потерпаємо, друзяко!

Особиста бібліотека була мрією чаклуна.

Зокрема, з дуже простої причини: атестат мага вищої кваліфікації візувався Колегіумом Волхвування виключно за наявності в здобувача вищезгаданої бібліотеки.

– Та чого ж ви на вулиці стоїте? Ганьба, сором на всю Ятрицю!

Кривенька ладна була розплакатися.

– Гості мнуться, в дім не йдуть… Гукнути татуся?!

– Вибач, Цетинко, – Мускулюс відчув укол сумління. – Зараз…

Він озирнувся. Вулиця була порожня. Навчені досвідом, жителі Фарбівної слободи делікатно дозволяли замовникам зникнути в обійсті Швелерів. Хіба чесна дружина чи мудра матінка випустить зараз на вулицю хоч благовірного чоловіка, хоч синочка? Щоб рідненький з глузду з’їхав? Щоб отримав по зашийку кийком для лупцювання? А не кийком приголублять, то столичний чаклунисько попсує рибоньку: не лізь, куди не кличуть! Ондечки віконниці попричиняли, молодички-розумниці…

На розі, під старою акацією, діти гралися в піску. Дівчинка з кісками щохвилини бігала до рівчака з цеберком, а двоє товстих, суворих з вигляду малят зосереджено ліпили пасочки. Їм допомагав худорлявий парубійко літ сімнадцяти, до вух замурзаний липким «тістом». Розмахуючи руками, ніби вітряк, він визначав місце, куди життєво необхідно було поставити чергову ляпку. І дуже сердився, коли діти помилялися. Напевне, місцевий дурник. Таких дівки зовсім не ваблять, хоч із Лілля, хоч із небесних садів. Розташування пасочок мимохідь зацікавило Андреа, він навіть узявся машинально поєднувати їх уявними лініями, але суворо обрубав сам себе. Якби зараз завалилося склепіння гроту Семи Няньок і вибралося на білий світ Жахливе Дитя, щоб змотувати світ у клубок для плетіння, – все одно чаклунові було б ніколи займатися всілякими дрібницями.