Енн із Зелених Дахів

Люсі-Мод Монтгомері

ЕНН ІЗ ЗЕЛЕНИХ ДАХІВ

І зорі над колискою зійшли

В стихії полум’я, роси і духу.

Пам’яті моїх батька і матері

Розділ 1

ПАНІ РЕЙЧЕЛ ЛІНД ДИВУЄТЬСЯ

Пані Рейчел Лінд жила саме там, де шлях на Ейвонлі, обабіч якого росли вільхи й фуксії, занурювався до видолинку. Перетинав той шлях струмочок, котрий брав початок аж ген у лісі, що оточував дворище старого Катберта. Той хлюпотливий струмочок, подейкували, петляв у лісі поміж деревами, вирував і пінився, та й був доволі підступний, хоч при Долині Лінд ущухав і вже ледь жебонів, принишклий, ніби знаючи, що повз будинок пані Рейчел Лінд навіть струмкові не вільно текти без належної поважності й ґречності. Він, певно, тямив, що пані Рейчел сидить при вікні й суворо позирає на все й усіх, хто пробігає повз — від струмків до дітлахів; а коли зауважує бодай найменше нехтування приписами чемності, — невтомно й безупинно докопується до всіх «чому», «чого» й «навіщо так було скоєно».

В Ейвонлі, та й поза ним, живе багацько людей, що не вміють пхати носа в сусідські справи, не занехаявши при тому власних, та не така є пані Рейчел Лінд — о, вона, певна річ, із тих, кому вдається перейматися не лише собою, а й геть усіма довкола. Вправна господиня, собі вона давала раду якнайліпше, та ще й керувала швацьким гуртком для дівчат, помагала порядкувати в недільній школі, — а церковні Спільнота милосердя й Товариство підтримки місіонерських служінь без неї навряд чи й могли б існувати. Та попри все це, пані Рейчел таки знаходила вдосталь часу, щоб сидіти годинами при кухоннім вікні, в’яжучи з бавовняних ниток ковдри — і було їх уже шістнадцять, як пошепки, благоговійно переказували одна одній ейвонлійські господині, — ще й раз по раз кидати пильним оком на шлях, що перетинав видолинок і збігав на стрімкий височенький пагорб. А що стояло Ейвонлі на трикутному півострівці — він випинався просто в затоку Святого Лаврентія, оточений з обох боків водою — то кожен, хто прямував до селища чи виїздив з нього, не міг оминути цього шляху й непомітного, проте суворого й пильного погляду пані Рейчел.

Так сиділа вона й одного червневого пообіддя, на самому початку літа. Тепле сонце кидало у вікно свої яскраві промені, сад на схилі попід будинком стояв заквітчаний білим і рожевим цвітом — достоту наречена у весільній сукні — а над деревами гули міріади бджіл. Томас Лінд, тихий лагідний чоловічок, якого в Ейвонлі знали виключно як «мужа пані Рейчел», сіяв ріпу в полі за клунею — певно, як і Метью Катберт побіля Зелених Дахів. Принаймні пані Рейчел сама чула, як Метью напередодні ввечері казав Пітерові Моррісону в крамниці Вільяма Блера в Кармоді — мовляв, завтра сіятиму ріпу. То, звісно, Пітер його розпитував, бо сам Метью ніколи не ділився тим, що коїться в його житті.

Але ж ні, ось він, Метью Катберт, о пів на четверту в будень, виїжджає собі неквапно з долини на височенький пагорб. Ба більше — на ньому біла сорочка й найкращий святковий костюм, тож він, очевидячки, їде кудись із Ейвонлі, і прямує далеченько, бо ж витяг на світ божий свою бричку й упріг до неї гніду кобилку. Але куди? І навіщо?

Якби ж то був хтось інший з Ейвонлі! Тоді б пані Рейчел склала в голові се і те, а відтак одразу знайшла би відповідь на обидва запитання. Проте Метью так рідко виїжджав кудись із дому — це була дивна дивина; іншого такого сором’язливого чоловіка ще не бачив світ. Не любив він ані виходити поміж незнайоме товариство, ані взагалі розмовляти з людьми. Незвичне то було видовище — Метью в бричці й у білій сорочці. Нічого не могла збагнути пані Рейчел, тим-то й пообіднє дозвілля вже геть не видавалося їй приємним.

«От вип’ю чаю й піду в Зелені Дахи — розпитаю в Марілли, куди він подався й чого», — так зрештою вирішила поважна добродійка. — «О цій порі року до міста він не їздить, та й у гостях ніколи не буває. Чи, може, у нього забракло насіння ріпи? Але нащо ж тоді так виряджатися? Та й до лікаря він вочевидь не вибрався — надто вже повільно сунеться та його бричка. Проте мусило ж таки відучора щось статися, не поїхав же він собі просто знічев’я. Дивно це, дуже дивно, і сумління моє не знатиме ані хвилинки спокою, аж доки я не довідаюся, навіщо Метью Катберт поїхав нині з Ейвонлі».

Тож одразу після чаю пані Рейчел і вирушила. До великого обсадженого фруктовими деревами будинку Катбертів від Долини Лінд було зо чверть милі дорогою, та потім належало ще здолати довгеньку стежину. Батько Метью Катберта, сором’язливий і неговіркий, достоту як син, вирішив, коли будував собі дім, сховати його так, щоб і людське око не сягало — отож і забрався в лісову гущавину. Там, на якомога дальшій межі, де вже й закінчувалася його земля, стояли й понині Зелені Дахи, ледь помітні перехожим з битого шляху, обабіч якого рядком вишикувалася решта ейвонлійських садиб. Життя в такій глушині, думала собі пані Рейчел, і життям було не назвати.

— Це звичайнісіньке животіння, от що, — проказала вона, ступаючи порослим травою путівцем, поміж кущами шипшини. — Воно й не дивно, що Метью й Марілла такі чудні, коли живуть аж тут, відлюдьками. Дерева не найкраще товариство, хоча, Бог свідок, їх тут і не бракує. Ні, я таки волію жити поміж людей. Хоч їм і це, здається, до вподоби, а чи то вони просто вже звикли? Чоловік до всього звикне, навіть на шибениці висіти, як сказав такий собі ірландець.

Так балакаючи до себе, увійшла пані Рейчел на заднє подвір’я Зелених Дахів, а було це дуже охайне, зелене й скромне обійстя, де з одного боку росли старезні верби, а з іншого — прямі суворі тополі. Ані трісочки, ані камінця не було видно на землі, а вже від чіпкого ока пані Рейчел вони б не сховалися. І думала вона собі, що Марілла Катберт і на подвір’ї замітає так ретельно й часто, як у хаті. Тут, певне, можна було їсти просто із землі, не боячись, що буде, як у тому прислів’ї: «Доки живеш — грязі пожуєш».

Пані Рейчел гучно постукала у двері і, щойно її запросили, увійшла. Кухня в Зелених Дахах була дуже затишна — чи то пак, могла би такою бути, якби не ця несамовита, нестерпна чистота, через яку здавалося, немов туди ніхто ніколи не заходить. Вікна в кухні виглядали на схід і на захід; крізь оте друге, що виходило на заднє подвір’я, щедро лилося тепле червневе сонечко; східне ж вікно, у яке ледь видно було білий вишневий цвіт із садка ліворуч і тоненькі похилені берізки, що росли у вибалку — там, де жебонів струмочок — поволі обплутувала виноградна лоза. Тут зазвичай сиділа Марілла Катберт, коли випадала їй на те хвилинка, завжди наче трохи обурена сонцем, аж надміру веселим і безтурботним для цього світу, який належало сприймати серйозно. Тут сиділа вона й зараз зі спицями в руках, а стіл за її спиною вже накрито було до вечері.

Що було на тім столі, пильно зауважила собі пані Рейчел перш ніж причинила вхідні двері, як то годиться робити чемним людям. Тарілок стояло три — тож, певне, Марілла чекала на гостя, якого мав привезти із собою Метью — та страви були звичні, буденні; до чаю ж вона поставила хіба один вид тістечок і повидло з райок — отже, гість не мав бути особливий. Але ж біла сорочка й гніда кобилка Метью? Це було так дивно — таємниця в спокійних і геть не таємничих Зелених Дахах — що пані Рейчел не знала, що собі й думати.

— Добривечір, Рейчел, — жваво привіталася Марілла. — А гарно сьогодні, правда? Ти, може, присядеш? Як там усі ваші?

Марілла та пані Рейчел завжди приятелювали між собою — як-бо ще назвати оті їхні взаємини? — навіть попри те, що були зовсім несхожі, а може, і саме тому, що були несхожі.

Марілла була висока, худа й кощава, уся мовби складалася із самих кутів і не мала жодного заокруглення; у її темному волоссі світилися сиві пасма. Зав’язувала його в тугу дульку на потилиці й суворо проштрикувала ту дульку двома дротяними шпильками. Нагадувала вона жінку з тих, що мало бачили в житті, та могли похвалитися суворим і чистим сумлінням — і була такою насправді. Хіба вуста її часом виказували — ледь помітним натяком на те, що й почуття гумору їй не чуже.