Енн із Ейвонлі

Та попри це — а може, і завдяки цьому, бо така вже людська натура, — члени спілки рішуче заповзялися втілити в життя те єдине вдосконалення, котре можливо було завершити до кінця осені. На других зборах, у вітальні в домі Баррі, Олівер Слоун запропонував почати збирати гроші на ремонт і пофарбування будівлі ейвонлійського клубу; його підтримала Джулія Белл, яку, втім, мучило прикре відчуття, що так не личить робити дамі. Гілберт виніс пропозицію на голосування, її підтримали одноголосно, і Енн урочисто записала це в протокол. Далі належало обрати комітет, і Герті Пай, щоб тільки не дати Джулії Белл здобути всі лаври, висунула на посаду голови означеного комітету кандидатуру панни Джейн Ендрюс. Цю пропозицію також було належним чином підтримано й проголосовано, після чого Джейн віддячила Герті за ласку, призначивши її членом комітету, разом із Гілбертом, Енн, Діаною та Фредом Райтом. На закритому засіданні комітету відбувся розподіл обов’язків щодо збору коштів: Енн і Діана взяли на себе ньюбридзьку дорогу, Гілберт і Фред — вайтсендзьку, а Джейн і Герті — ту, що вела на Кармоді.

— Це тому, що там живуть усі Паї, — пояснив Гілберт, коли вони з Енн верталися додому крізь Ліс Привидів, — а жодне з них не віддасть ані цента, коли тільки про це не попросить хтось із їхніх родичів.

Наступної суботи Енн та Діана взялися до справи. Збір коштів вони розпочали з кінця вулиці, постукавши спершу до «панянок Ендрюс».

— Якщо Кетрін буде сама — хтозна, може, ми щось і отримаємо, — сказала Діана, — але тільки не тоді, коли застанемо Елізу.

Проте Елізу вони таки застали — ще бундючнішу, ніж зазвичай. Панна Еліза належала до тих людей, у чиїй присутності життя неминуче починало здаватися падолом сліз, а будь-яка найменша усмішка — марною та непристойною витратою нервової енергії. «Панянки Ендрюс» дівували вже понад п’ятдесят років, і ніхто не мав сумніву, що панянками вони лишаться аж до кінця свого земного шляху. Кетрін, згідно із чутками, ще не втратила надії, Еліза ж, песимістка від народження, ніколи й не сподівалася вийти заміж. Жили вони в маленькому коричневому будиночку, на сонячному боці, коло букового лісу Марка Ендрюса. Еліза повсякчас нарікала, що влітку там нестерпно гаряче, а Кетрін тішилася, що взимку їм не холодно й затишно.

Еліза шила ковдру із клаптиків — не тому, що вона була їй потрібна, лиш на знак протесту проти легковажних мережив, які виплітала собі Кетрін. Дівчата виклали мету свого візиту. Еліза слухала, невдоволено насупивши брови, а Кетрін — ласкаво всміхаючись. Насправді, завваживши суворий погляд сестри, вона щосили намагалася тамувати усмішку під виразом провинного зніяковіння, та вже наступної миті лице її знов осявав привітний вогник.

— Якби я мала зайві гроші, — сердито мовила Еліза, — то спалила б їх, напевне, та й хоч потішилася б доброму вогнищу. А на цей ваш клуб не дам ні цента. З нього й користі нема — туди молодь бігає хіба залицятися тоді, коли їм давно пора вже спати.

— Елізо, таж молодь мусить розважатися, — заперечила Кетрін.

— Я не згодна. Ми з тобою, Кетрін, не вешталися в юності по клубах. Цей світ щодня дедалі гіршає.

— А я думаю, він кращає, — твердо проказала Кетрін.

— Ти думаєш, — зі щонайглибшою зневагою процідила Еліза. — Хай що ти думаєш, Кетрін Ендрюс, це байдуже — факт лишається фактом.

— Елізо, я завжди намагаюся бачити в житті світлий бік.

— Немає в ньому світлого боку.

— Авжеж є! — вигукнула Енн, нездатна мовчки стерпіти такої єресі. — Панно Ендрюс, у житті так багато світлих боків! Воно дивовижне!

— У моєму віці ти не будеш про нього такої високої думки, — кисло відрубала панна Еліза, — та й поліпшувати все довкруж не будеш так завзято. Як почувається твоя матінка, Діано? Так постаріла віднедавна, і вигляд має кепський, Господи! Енн, а чи довго лишилося Маріллі до повної сліпоти?

— Лікар вважає, що погіршення вдасться уникнути, коли вона берегтиме очі, — кволо пробурмотіла Енн.

Еліза похитала головою.

— Лікарі завжди таке кажуть, щоб підбадьорити хворого. Я б на її місці дарма не сподівалася. Треба готуватися до найгіршого.

— Та хіба не слід готуватися й до найкращого теж? — благально мовила Енн. — Воно не менш імовірне, ніж найгірше.

— Судячи з мого досвіду, а його в мене п’ятдесят сім років проти твоїх шістнадцяти — не варто, — рішуче відказала Еліза. — То ви вже йдете? Надіюся, ця ваша спілка вбереже Ейвонлі від занепаду, хоч великих сподівань і не плекаю.

З відчуттям невимовного полегшення Енн та Діана вибралися надвір і помчали вулицею так швидко, як лиш міг їх везти гладкий вгодований поні. Вже на повороті коло букового лісу дівчата завважили, що до них крізь луку пана Ендрюса поспіхом наближається огрядненька жіночка, енергійно вимахуючи рукою. То була Кетрін Ендрюс — така задихана, що й говорити ледь могла; втім, вона квапливо тицьнула п’ятдесят центів у долоню Енн.

— Мій внесок у пофарбування клубу, — видихнула Кетрін. — Я хотіла дати долар, але не наважилася брати із грошей за яйця, щоб Еліза не помітила. Думаю, ваша спілка ще багато корисного зробить, мене вона так зацікавила. Я оптимістка, та й хіба могла б нею не бути, живучи в однім домі з Елізою? Мушу вертатися, доки вона схаменеться — я сказала, що йду годувати курей. Бажаю вам достатньо грошей зібрати, і не журіться тим, що каже Еліза. Світ таки кращає… напевне кращає.

Наступним був дім Деніела Блера.

— Тут усе залежатиме від того, чи буде вдома його жінка, — міркувала Діана, доки бричка підстрибувала на вибоїстій дорозі. — Якщо буде, то ми й цента не отримаємо. Кажуть, буцім Ден Блер без її дозволу навіть підстригтися не сміє, і всім відомо, що вона дуже скупа, якщо висловитися про це делікатно. Сама вона заявляє, що спершу мусить бути стриманою, а вже потім — щедрою, хоч пані Лінд і твердить, що те її «спершу» триває надто довго, щоб колись-таки дочекатися щедрості.

Увечері Енн розповідала Маріллі про свій візит до Блерів:

— Ми прив’язали поні й постукали в кухонні двері. Ніхто не вийшов до нас, але двері були відчинені, тож ми чули, що в коморі хтось був і дуже-дуже лаявся. Слів не розібрали, та Діана сказала, що лайку їй добре чути із самих лише інтонацій. Тяжко було повірити, що пан Блер на це здатен — він завжди такий добрий і лагідний. Проте бідолаху вочевидь щось вивело з рівноваги. Він вийшов до нас червоний мов буряк, обличчя вкрилося краплинками поту, а вбраний він був у великий картатий жінчин фартух. Сказав, що ніяк не може зняти це жахіття і прохає в нас пробачення. А ми відповіли, що це пусте, зайшли до вітальні й сіли. Він відгорнув фартух собі за спину й закотив, та вигляд мав присоромлений і наляканий, аж мені стало його шкода, а Діана сказала, що ми, мабуть, прийшли невчасно. «О ні, зовсім ні, — відповів пан Блер і всміхнувся силувано… ви ж знаєте, він завжди такий чемний. — Я трохи зайнятий, саме збирався пекти пирога. Дружина зранку одержала телеграму від своєї сестри, що живе в Монреалі й сьогодні прибуває до нас вечірнім поїздом. То вона поїхала зустрічати її на станцію, а мені звеліла спекти пирога до чаю. Записала мені рецепт і пояснила, що робити, а я вже половини тих настанов не пригадую. Ось, тут сказано — спеції за смаком. Але як це? Смаки ж у всіх різні. Ложки ванілі вистачить на маленький листковий пиріг?» І мені ще більше стало його шкода, бо він геть не тямив, що йому робити. Я чула, що бувають чоловіки під каблуком у власних дружин, і ось один із них сидів переді мною. Я вже ледь не сказала — «Пане Блер, коли ви дасте грошей на ремонт клубу, я замішу для вас тісто», — але вирішила, що пропонувати таку угоду ближньому в нещасті буде не по-добросусідському. Тож і запропонувала вимісити тісто просто так, без жодних умов. А він замалим не підстрибнув від радощів. Сказав, що парубком пік собі хліб, та пиріг, напевно, виявиться йому не під силу, а дружину розчаровувати буде так шкода. Тоді приніс мені інший фартух, Діана збила яйця, а я замісила тісто. Пан Блер метушився, подавав нам усе, що треба, і геть забув про власний фартух, тож він і майорів у нього за спиною. Діана потім сказала, що ледь не вмерла від сміху на його вигляд. Він запевнив нас, що випекти пиріг зможе й сам, бо часто мусить це робити, а тоді дав нам чотири долари на клуб. Отже, ми таки дістали винагороду, та навіть якби не одержали ні цента, я б усе одно тішилася, що ми допомогли йому як добрі християнки.