Україна у вогні

 — Колись, мо', розкажу, якщо не можна буде забути.

 — Розумію. Куди ти?

 — Я йду на схід.

 — Куди?

 — Туди. Я так завидую тобі.

 — А я тобі.

 — О, прокляті.

 — Ой!

 — У мене друга вдача. Я м'яка, не войовнича. В мені зло не три мається. Все прощаю, як дурна. Все забуваю. Жити ж треба?

 — Чуєш? Гуде... Це наші.

 — Правда? Це Василь... він...

 — Старий казав — не за горами суд.

 Вони прислухались. Десь далеко на сході розгортався великий бій. Гриміли гармати.

 Німці відступали через село, кидаючи на шляху побиті гармати, машини. Люди ховалися в льохи.

 — Поможи вам, господи!

 Матері молилися в ямах за синів своїх, визволителів.

 — Прилітайте, синочки, рятуйте нас!

 Простягали з ям руки до неба. Материнські очі світилися сльозами надії.

 А хто не встиг сховатися, того німці заганяли в грузовики і вивозили.

 Уже підпалювали хати палії.

 У хатах-дзотах одстрілювались кулеметники і артилеристи. Смертники-німці метушились біля гармат, стримуючи наступ, поки не знищили їх рідні наші танки разом з хатинами.

 Військо входило, в'їжджало в село і мчало далі вперед. Бійці пролітали на танках, машинах чи просто бігли, гаряче і голосно дихаючи. Вони ще не вийшли з бою, очі їх дивились далеко вперед і горіли лютим огнем. Всі вони ще були в тому несамовитому стані готовності щохвилини забити ворога чи впасти мертвими, коли людина ще не цілком при собі. Вони були немов у якомусь жару.

 Але радість перемоги почала потроху прояснювати людські чола. Бійці вже привіталися з народом і помагали вилізати з погребів і ям. Неначе мертві воскресали і виникали з землі. Плакали командири, не соромлячись своїх сліз. Плакав і Василь Кравчина.

 — Драстуйте, мамаша, ну як же ви тут? Живі?

 — Драстуйте! Христос воскрес! Спасителі ви наші.

 З темних льохів, з брудних ям, із-під зруйнованих печищ вилізали землистого кольору, чорні, погано одягнені люди. Довго сиділи вони в льохах, в землі, довго жили по той бік дозволеного людськими законами. Багато бачили вони такого забороненого для людських очей що не забудуть і потомки в віках. Якесь невимовне тавро жаху й скорбот і того, що лежить за межами обурення і відчаю, упало на них закарбувалось і довго-довго не зникне вже, як прокляття долі, до самої їх смерті.

 Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські.

 Люди оглядалися серед своїх пожарищ, шукаючи очима хат, і протирали очі, мов у сні.

 — Доброго здоров'я!

 Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому закону життя й по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому, що може жити й рости.

 Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах. Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю.

 Якесь насіннячко мочили у воді, причитаючи напівзабутих молитов на добрий урожай.

 — Будьте здорові, дороге чоловічество! — Голос літнього вже Демида Бесараба тремтів од зворушення. У нього в хаті спинився штаб. Він угощав дорогих гостей. Чарка тремтіла у нього в руці. — Вічна пам'ять всім, хто прийняв труд і страх сраженій чи страм шибениці од руки супостата. А нам усім желаю виповнити життя своє трудами і перемогами на согласіє і братство. Хай же піде слава по всьому світу про ваше щедре серце і багату кров, щоб ніхто ніколи не сказав, що пожаліли чогось чи злякалися. Будьте щасливі, товариші, хоч не багаті, хоч розорені, пограбовані, без капіталу, а часом і без стріхи, що нігде буде на світі голову комусь приклонити.

 — Так що ж це, товариші, знов невидержка? — спитав Бесараб і поник у глибокій печалі.

 — Прощайте!

 — Прощайте, батько!

 — Ми повернемось!

 Сини й онуки прощалися з Бесарабом. Прощалися командири. Поспішали. Плач і відчай.

 — Де сини? — розлютований Ернст фон Крауз ударив Бесараба стеком по голові разів з десять. Ніколи ще не доходив він до такого сказу. — Де?

 — Пішли в Червону Армію, — сказав Бесараб.

 — Повісити на двадцять днів!

 — Вішай, катюга. Тепер уже не страшно. Все одно не вийдеш живим.

 Ернст фон Крауз задихався од злоби. Він упав. Його підхопили два офіцери. Коли Бесараба вивели, фон Крауз звернувся до Штігліца: — Вони вже все знають.

 — Що все? — підхопив Штігліц.

 — Що?

 — Я не розумію.

 — Вони знають, шо ви бовдур... Пальма?!

 — Йаволь!

 — Давайте диверсанта. — Ввели Мину Товченика.

 — А?! — схопивсь за серце фон Крауз.

 — Та не лякайся, не акай. Акаєш.

 — Фу-х... Ти прав. Я вже тебе боюсь!

 — Я бачу.

 — Хто ти?

 — А ти хто?

 — Я твоя смерть.

 — А я твоя.

 — Моста ти висадив в повітря?

 — Я.

 — Яким чином?

 — Секрет.

 — Я тебе повішу!

 — Вішай.

 — Думаєш, не повішу?

 — Ні.

 — Ти щось придумав?

 — Щось придумаю.

 — Це феноменально. Фу-х... Невже ти маєш надію?

 — Так. Я невмирущий...

 — Він збожеволів... — Фон Крауз подивився на своїх офіцерів. — Але Запорожці вже тут. Ой... Присядь, мерзотнику.

 — Присів.

 — Ну.