Графиня

— Вже побіг, — кажу я, пропустивши образу повз вуха.

— Платоне, тобі треба таки відпочити. Коли ти востаннє був біля моря?

— Не пам’ятаю. Років десять тому. Ні, дванадцять. Чотирнадцять.

Так, вона має рацію, ця жінка. Я справді за все своє свідоме життя був на морі тричі. Коли вчився в інституті, разом зі студентською групою, яку мобілізували збирати помідори на Херсонщині. Коли працював перший рік у школі і набирали вожатих у табір до моря. І, нарешті, якось поїхав «дикуном». Всього на тиждень, за який встиг написати три кримські пейзажі. Два з них згодом я продав, і це були найдорожчі мої картини. Третя — самотнє дерево над морем — висить у мене в кімнаті. Як спогад про щось нездійсненне. Що саме? Ті, хто заходить до мене в гості, кажуть, що це дерево схоже на ясен, який росте на головному майдані нашого міста, якраз навпроти міської ради.

«Справді?» — дивуюсь я. Моє здивування роблене і не лише тому, що я дивувався кілька десятків разів, почувши, що ясен десь там біля моря схожий на ясен в центрі нашого містечка. Насправді, я знаю, що це той самий, наш ясен, тільки перенесений моєю волею і моєю уявою на морський берег. Якби мене запитали, я б не міг пояснити, навіщо я це зробив.

Взагалі останнім часом зі мною коїться щось дивне. Мені хочеться писати тільки ясена, ясена і більше нічого. З різних точок і в різних ракурсах. У глибині пейзажу і на передньому плані. Кожен день або майже щодень я йду на етюди, але мені стає дедалі нецікавіше писати свої картини, якщо на них нема старого розлогого дерева на міському майдані.

«Що це таке?» — питаю я себе і не знаходжу відповіді. Це мов якась дивна хвороба чи наркотична залежність. Я намагаюся заходити якомога далі від міста, вирушаю в найближчі села, їду в сусіднє місто, де є старовинний собор і залишки городища ще часів Київської Русі. Але мені нецікаво все це зображати. Мене тягне назад, в Густий Луг і я заспокоююся тоді, коли починаю виписувати дивне старе дерево.

«Хоч би воно всохло колись», — подумав я недавно і засоромився так, наче мова йшла про близького родича.

— То ти йдеш нарешті у міськраду? — повертає мене до дійсності Марія, моя хазяйка. Колишня хазяйка. Колишня коханка.

— Йду, — покірно кажу я.

— От і добре, — каже Марія. — Тобі треба відпочити.

— Це вже я чув.

Виходячи з кімнати, я бурмочу слова з пісні: «Це вже минуло». Справді, минуло. Бідна Марія. Ще років п’ять тому я називав її ніжно — Марічкою. На подвір’ї я згадую, що лишив етюдника. Путівка путівкою, але… І раптом я відчуваю величезну радість від щойно прийнятого рішення — їхати до моря, якщо поїду, без фарб і пензля. Без фарб і пензля на цілий місяць.

II

Вночі мене розбудив страшенний грюкіт, що пролунав зовсім поруч. Ще повністю не прокинувшись, я вже зрозумів: то вдарилася об стіну віконна рама, яку шарпнув сильний вітер. Брязкіт, що пролунав після удару, свідчив — скло вибито, та й вітер, який залітав до кімнати, підтверджував це.

— Що це, Платошо? — спитала жінка, котра лежала поруч зі мною.

— Напевно, гроза, — сказав я.

Наче на підтвердження моїх слів темряву розпанахала стріла сліпучої блискавки. На мить у кімнаті стало видно, як удень.

— Що будемо робити, Платоне? — сказала жінка поруч зі мною.

— Перечекаємо грозу.

— А вікно?

— Хто ж його поремонтує вночі?

— Мені піти?

— Навіщо? Ти сама замерзнеш або помреш від страху, — мої слова потонули у близькому, шаленому ударі грому.

Я пригорнув її. Жінку, котра лежала поруч зі мною, звали Інга. Гарне ім’я — що й казати. І сама вона була досить симпатична, мала доволі пружні, як на її вік груди, груденята, вже встиг сказати я, твої груденята, як це мило, відповіла вона, мені давно ніхто так не казав.

Вона повторила це моє слово, повторила немовби роздумливо. Потім наче проспівала його. Я подумки відзначив, що, очевидно, їй подобаються такі пестливі, зменшувальні слова. Треба буде їй казати їх частіше. Спочатку я хотів викласти відразу, але потім вирішив, що не варто. Ніжність також треба дозувати. Ввечері наступного дня після прогулянки берегом я спитав Інгу, чи не стомилися її ноженята?

— Ноженята? — перепитала вона.

— Так, твої ноженята, ноженятка, — я нахилився і пальцями обережно торкнувся загорілих і доволі струнких ніг. — Ноженяточка…

Я побачив, як на диво цнотливо зашарілося її обличчя. Море в той вечір довго ховало у своє лоно сонце і ніяк не могло сховати. Я ж не міг вирішити — щасливий я чи ні? «Здається, щасливий», — подумав. Ми вже підходили до нашого корпусу, де я жив у кімнаті на двох. Так само, як й Інга. Але, на щастя, її сусідка вже мала собі партнера, як і мій сусід, партнерку.

— Здається, я тебе знаю цілу вічність, — сказала Інга, коли ми заходили до моєї кімнати.

Насправді ж ми були знайомі п’ятнадцятий день. З них вісім днів як спали в одному ліжку. Я навіть не міг підозрювати, що все вийде так добре.

Тепер я обіймав Інгу, а за вікном бушувала гроза. Розколювалося і знову складалося докупи небо. Тулячись до мене все щільніше, Інга раптом стала розповідати, як колись, маленькою, втікала від грози, як бігла полем і їй здавалося, що блискавка от-от наздожене її. Влучить у неї, чомусь неодмінно в шию.

— Уявляєш, я знала, що не можна бігти, і все ж бігла, — казала Інга. — Бігла, і мені здавалося, що село втікає від мене.

— To ти із села? — спитав я.

— Ні, я там відпочивала в бабусі, — сказала Інга. — В татової мами.

— Дурненька, — сказав я і поцілував її в лоба.

Лоб виявився холодним і чомусь спітнілим. Я раптом подумав, що це було б дуже смішно, якби ми стали зараз кохатися отак посеред грози.

— Страшенно хочеться курити, — сказав я.

— Ти ж казав, що кинув.

— Так, кинув, а тепер захотілося.

— Сигарети лишилися в моїй кімнаті, — з жалем сказала вона.

— То, може, підеш і візьмеш? — запропонував я.

— Зараз?

Я відчув, з яким здивуванням вона це спитала. Так, ніби я перед тим запитав, чи готова вона полетіти на Марс. Або вилетіти на мітлі крізь розчинене вікно.

«А чому б і ні?» — хотілося мені запитати.

Та я стримався. За вікном вже шумів дощ. Я відчув, як терпко, аж забиває подих, пахне море. А може, цей запах належав чомусь іншому?

— Я пожартував, — сказав я.

І раптом несподівано збагнув, що мене дратує запах цієї жінки. Чому б це?

«А чого хочеш ти?» — спитав я себе.

Відповіді не було. Бризки дощу залетіли в кімнату і впали нам на обличчя.

— Я спробую зачинити вікно, — сказав я і звівся на лікті.

— Ти зовсім не боїшся? — спитала Інга.

— Чого б я мав боятися?

Я встав і підійшов до вікна. Холод тут відчувався набагато більше. Над горами, які щільно обступили наш пансіонат, гроза була повновладним господарем. Спалахнула начеб зовсім поруч блискавка. Я подумав, що якби цієї миті хтось заглянув у вікно, він би побачив, яке в мене бліде обличчя. Ні, не тому, що я боявся грози чи боявся, що блискавка може залетіти в кімнату. Цієї миті я гранично чітко відчув, що ця блискавка розкраяла надвоє моє життя.

Інга підійшла і стала поруч. Вона загорнулася в ковдру і все ж чомусь тремтіла, це я добре відчував.

— Глянь, вогник, — сказала вона. — Невже хтось такої погоди вийшов у море?

— Можливо, — погодився я. — Напевне, тоді ще грози не було.

— Тоді — це коли, як ти вважаєш?

— Ще, напевно, звечора.

— Може, то рибалка? Але хіба б він не відчув наближення грози?

— Може, він з товариства морських самогубців?

— Не жартуй так, Платошо, — попросила Інга. — Уявляєш, як там зараз самотньо?

Наступної миті грім шарахнув зовсім поруч. Ні, спершу різонула очі блискавка, і майже відразу вдарив грім. Але я встиг побачити, як лісом, що прилягав до санаторію, хтось біжить. То була жінка, я добре встиг розгледіти. Розхристана, простоволоса жінка.

— Ти побачив? — раптом спитала Інга.