Тунель

А в породу вже знову вгризалися зі скреготом бури.

6

Етель була не з того тіста, що Мод, і не хотіла стояти осторонь великих справ. Вона виявила бажання бути в самому центрі бурхливої коловерті. Етель закінчила систематичні інженерні курси, щоб брати участь у всіх розмовах «на рівній нозі».

Від того дня, як Етель подала Макові руку, вона з гідністю захищала свої права.

Етель ніби змирилася з тим, що Мак снідав без неї. Однак о п'ятій годині, рівно о п'ятій, вона з'являлася до нього, хоч би де він був — у Нью-Йорку чи в Тунельному,— і мовчки, не кажучи ні слова, готувала чай. Бувало, що в цей час Аллан провадив із котримсь інженером або архітектором нараду, однак Етель це не обходило.

Вона тихенько поралася в своєму кутку чи в сусідній кімнаті й, накривши на стіл, казала:

— Маку, чай готовий!

І Мак повинен був сідати до столу — сам чи з людьми, це було Етель байдуже.

О дев'ятій вечора її автомобіль стояв біля під'їзду, і вона терпляче ждала, поки Мак вийде. Неділі він мав проводити з нею. Він міг запросити друзів чи викликати цілу ватагу інженерів — це його справа. Дім Етель був гостинний. Приходити сюди й іти звідси можна було коли завгодно. Вона держала цілий парк автомобілів — п'ятнадцять штук,— які будь-кого з гостей о будь-якій годині дня чи ночі могли повезти куди завгодно. Інколи в неділю приїздив зі своєї ферми й Хоббі. Він щороку продавав по двадцять тисяч курей і бозна-скільки яєць. Що робилося в світі, його тепер не цікавило. Хоббі став набожним і відвідував молитовні зали. Часом він серйозно казав Алланові:

— Подумай, Маку, про спасіння своєї душі!..

Коли Аллан кудись виїздив, з ним їхала й Етель. Вона не раз бувала з ним у Європі, на Азорських та Бермудських островах.

Старий Ллойд купив поблизу Роулі, за сорок кілометрів на північ від Мак-Сіті, землю й побудував там для Етель розкішну віллу, справленій замок. Ділянка виходила до моря, а сам замок стояв посеред парку старих дерев, що їх за дорученням Ллойда перевезли до Роулі й посадили тут японські садівники.

Ллойд приїздив до коханої дочки щодня, а іноді гостював у свого божества цілими тижнями.

На третьому році заміжжя Етель народила сина. Син! Вона берегла його, як святиню. Це було дитя Мака — Мака, якого Етель любила без зайвих слів. Через двадцять років син мав узяти до своїх рук батькову справу й розвивати її далі. Етель сама вигодувала його, сама навчила казати перші слова й ступати перші кроки.

У перші роки життя маленький Мак був тендітною, вразливою дитиною. Етель називала його «породистим, аристократичним» хлопчиком. Але на третій рік він поповнішав, голова в нього стала більшою, а на обличчі висіяло ластовиння. Його білявий чубчик зробився яскраво-рудим; Мак ставав справжнім маленьким коногоном. Етель була щаслива. Вона не любила тендітних і вразливих дітей. На її думку, діти мали бути кремезні й міцні, мали вміти щосили кричати, щоб розвивалися легені,— точнісінько, як це робив її маленький Мак. Етель, яка зроду не знала страху, тепер пізнала його. Вона щогодини тремтіла за синочка. В її уяві зринали історії, коли викрадали дітей мільйонерів, калічили їх і осліплювали. Вона звеліла влаштувати на першому поверсі свого будинку, як у банку, обшиту залізом кімнату, де мав спати маленький Мак зі своєю нянькою. Без неї йому не дозволяли виходити з парку. Його супроводжували дві спеціально видресирувані поліцейські собаки, а за околицею на три милі довкруж постійно наглядав приватний детектив. Коли Етель брала сина з собою, з ним до автомобіля сідали двоє до зубів озброєних охоронців. Шофер мав їхати дуже повільно, і якось Етель дала йому ляпаса посеред нью-йоркської вулиці за те, що він допустив швидкість «hundred mile an hour» [92].

Щодня лікар мав оглядати хлопчика, що й так прекрасно ріс і розвивався. Досить було тільки малому кашлянути, як Етель відразу викликала телеграмою фахівця.

Етель скрізь увижалися небезпеки для сина. Вони могли випірнути з моря, і навіть із неба могли спуститися злочинці, щоб украсти її маленького Мака.

У парку був великий луг, що, як висловлювалась Етель, просто запрошував аероплан сісти. Етель звеліла насадити там дерев, щоб будь-який аероплан, який ризикне приземлитися, неминуче розбився вщент.

Етель пожертвувала величезну суму на розбудову лікарні, яку називала «Лікарнею імені Мод Аллан». В усіх п'ятьох тунельних містах вона заснувала найкращі в світі дитячі будинки. Кінець кінцем Етель опинилася майже на грані банкрутства, і старий Ллойд сказав їй: «Етель, будь ощадливіша!»

Місце, де вбили Мод і Едіт, Етель наказала обвести огорожкою і посадила там квітник, не сказавши про це Макові жодного слова. Вона добре знала, що Мак не забув Мод і маленьку Едіт. Іноді вночі Етель чула, як він годинами ходив туди-сюди по кімнаті й тихо розмовляв сам із собою. Знала вона також, що в письмовому столі Мак дбайливо зберігав читаний-перечитаний ним щоденник «Життя моєї маленької доні Едіт і те, що вона казала».

У мертвих свої права, і Етель ніколи не спадало на думку позбавляти їх цих прав.

ЗАКІНЧЕННЯ

Бурильні машини в атлантичних штольнях кришили, розмелювали породу, і передові загони з дня на день наближались один до одного. На останніх тридцятьох кілометрах праця була каторжна. За дві години роботи Аллан мусив платити по десять доларів, бо ніхто не хотів спускатися в «кратер». «Сорочку» на цих ділянках тунелю довелося обвести мережею холодильних труб. Рік тривала жахлива робота, але впоралися і з цією штольнею.

Тунель був готовий. Люди почали його, люди його завершили! Тунель побудували з поту й крові, він поглинув життя майже дев'яти тисяч людей і приніс світові невимовні лиха. Але тепер він був готовий! І ніхто цьому не дивувався.

Через тиждень запрацювала підводна пневматична термінова пошта.

Один видавець запропонував Алланові мільйон доларів за те, що він напише історію тунелю. Аллан відмовився. Він написав тільки дві шпальти для «Геральда».

Аллан не применшував своїх заслуг. Проте він знов і знов підкреслював, що завершити будівництво йому пощастило тільки завдяки таким видатним людям, як Штром, Мюллер, Олін-Мюлленберг, Хоббі, Гарріман, Берман і сотні інших.

«І все ж я мушу визнати,— писав він,— що час мене випередив. Усі мої наземні й підземні машини старіли, і доводилося поступово заміняти їх новими. Застаріли й мої бури, якими я колись пишався. Люди просвердлили Скелясті гори скоріше, ніж це зробив би я. Теплоходи-експреси тепер пропливають від Англії до Нью-Йорка за дві з половиною доби, німецькі гігантські повітряні лайнери перелітають Атлантичний океан за тридцять шість годин. Поки що я швидший від них, і чим вища буде швидкість морських і повітряних суден, тим скоріше бігатимуть мої поїзди! Мені не важко довести швидкість до трьохсот-чотирьохсот кілометрів на годину. До того ж купляти дорогі квитки на швидкісні теплоходи та повітряні судна мають змогу тільки багаті люди. А мої ціни приступні всім. Тунель належить народові, комерсантам, переселенцям. Тепер я можу перевозити щодня по сорок тисяч пасажирів. А через десять років, коли на всіх ділянках тунелю прокладемо другі штольні, можна буде перевозити по вісімдесят-сто тисяч чоловік за день. Через сто років тунель уже не зможе перевозити всіх охочих. Перед синдикатом постане завдання побудувати паралельні штольні, і зробити це буде досить легко й дешево».

І Аллан у своїй статті, написаній просто й невигадливо, оголошував, що рівно через півроку, першого червня, на двадцять шостому році будівництва тунелю він пустить перший поїзд до Європи.

Щоб додержати цього терміну, Аллан підганяв своїх інженерів та робітників до скаженого фінішу. Місяцями з тунелю мчали поїзди з старими рейками та шпалами. Закінчували перевіряти колії для тунельних поїздів, у всіх штольнях провадили випробування. Готували загін машиністів. Для цієї роботи Аллан добирав людей, що звикли до високих швидкостей: авто- і мотогонщиків, авіаторів.

92

Сто миль на годину (англ.).