Тунель

Спочатку декотрі газети ще захищали Аллана. Але потім до редакцій плавом попливли листи з погрозами й недвозначними натяками. Навіть більше: люди перестали купляти ті газети! Авжеж, нехай їм грець, хто ж читатиме те, з чим не згоден, та ще й платитиме за це гроші! І газети, що збились на манівці, повернули в інший бік, намагаючись надолужити згаяне. Як не вистачало тепер С. Вулфа, що так безславно пішов на той світ! Він умів тицьнути в потрібну руку потрібну суму чайових...

Аллан виринав то в одному місті, то в іншому, але щоразу йому доводилося знову зникати. Він приїхав у гості до Вандерштіфта в Огайо. І що ж? Через кілька днів на зразковій фермі Вандерштіфта згоріли три комори. Проповідники в молільнях, користуючись з обставин, називали Аллана «анцихристом» ще й добре гріли на цьому ділі руки. Ніхто вже не важився давати Алланові притулок. На фермі Вандерштіфта він одержав телеграму від Етель.

Дорогий Аллан,— телеграфувала Етель,— тато запрошує вас поселитися на скільки завгодно в нашому маєтку Тертл-Рівер у Монітобі. Тато буде дуже радий, якщо ви завітаєте до нього в гості. Там ви зможете вудити форель і матимете добрих коней. Особливо рекомендую вам Тедді. Ми приїдемо до вас улітку. Нью-Йорк уже помалу вгамовується. Сподіваюся, ви цікаво проведете час. Щиро ваша Етель Ллойд».

У Канаді Аллан нарешті знайшов спокій. Ніхто не знав, де він тепер. Аллан пропав безвісти. Деякі газети, що жили з сенсаційних побрехеньок, друкували хвилюючі повідомлення про те, нібито Аллан наклав на себе руки.

«Тунель проковтнув Мака Аллана!»

Однак ті, хто знав його й пам'ятав, що він живучий, як акула, пророкували: скоро Мак випірне знов. Так воно й сталося. До Нью-Йорка Аллан повернувся раніше, ніж багато хто думав.

Крах синдикату потяг за собою в прірву ще сотні підприємств. Багато приватних осіб і фірм, на які прийшовся перший удар, могли б оговтатись, якби їм дали на це хоч кілька тижнів. Другий удар їх доконав. Але загалом наслідки банкрутства виявились не такі спустошливі, ніж можна було побоюватись. Банкрутство не було несподіванкою. До того ж загальне становище було таке погане, що навряд чи могло погіршитись. Настала найнещасливіша найтрагічніша пора за останнє сторіччя. Ця катастрофа відкинула світ у його розвитку на двадцять років назад. Страйк пішов на спад, але торгівля, транспорт, промисловість усе ще не могли вийти з глибокого шоку. Цей шок проник аж до Аляски, до Байкалу й до пралісів Конго. На Міссісіпі й Міссурі, на Амазонці, Волзі й Конго мертво стояли флотилії пасажирських і вантажних суден. Притулки для бездомних були переповнені. У багатьох кварталах великих міст панували злидні. Повсюди голод, нужда...

Безглуздо було б стверджувати, нібито в усьому винен Аллан. Певну роль відіграли тут і всілякі економічні кризи. І все ж багато хто таке стверджував. Газети не переставали звинувачувати Аллана. День і ніч вони дзвонили про те, що він фальшивими обіцянками видурив з народної кишені гроші. Сім років будівництва — і не готова навіть третина тунелю! Аллан сам ніколи — ніколи! — не вірив у те, що впорається з будівництвом за п'ятнадцять років, однак безсоромно обманював людей!

Нарешті у середині лютого в газетах з'явилося повідомлення: Мака Аллана, будівника Атлантичного тунелю, розшукує поліція! Його звинувачували в тому, що він свідомо ошукав громадську довіру.

Через три дні Нью-Йорк знову сповнили викрики продавців газет: «Мак Аллан у Нью-Йорку! Він сам стає перед судом!»

Конкурсне управління синдикату запропонувало величезну заставу, Ллойд — також, однак Аллан відмовився від обох пропозицій. Він залишився в камері попереднього слідства міської в'язниці на Франклін-стріт. Щодня він по кілька годин розмовляв зі Штромом, у чиї руки передав управління тунелем.

Штром жодною міною, жодним словом не виражав свого жалю з приводу такого прикрого становища Аллана, жодною усмішкою не засвідчував своєї радості бачити його. Він доповідав про справи, і більш нічого.

Аллан напружено працював, і нудьгувати йому було ніколи. Він накопичував запас думок, які згодом — згодом! — мали обернутися в енергію м'язів.

Тут, у нью-йоркській міській в'язниці, Аллан розробив одноштольний метод для подальшого прокладання тунелю. Крім Штрома, він приймав тільки своїх адвокатів.

Якось до в'язниці прийшла Етель Ллойд. Однак Аллан відмовився з нею побачитись.

Суд над Алланом почався третього квітня. Всі місця в залі засідань були розібрані ще за кілька тижнів до початку процесу. Щоб дістати місце, треба було заплатити посередникам нечувані гроші. Люди пускалися на неймовірно зухвалі й безсоромні махінації. А жінки взагалі ніби подуріли: всім їм кортіло побачити, як поводитиметься Етель Ллойд!

Головувати призначили доктора Сеймура, найгрізнішого суддю в цілому Нью-Йорку.

Мака Аллана захищали четверо найкращих адвокатів Сполучених Штатів: Бойєр, Вінзор, Коен і Сміт.

Процес тривав три тижні, і всі три тижні в Америці не спадало надзвичайне хвилювання й напруження. На суді розгорнулася вся історія заснування синдикату, його фінансування, будівництва тунелю й управління ним. Суд детально розглядав усі нещасні випадки й жовтневу катастрофу. Дами, що звичайно засинали, слухаючи довершені поезії, тепер пильно прислухалися до всіх подробиць, що їх не могла зрозуміти жодна людина, не знайома добре зі справою.

Етель Ллойд не пропускала жодного засідання. Весь процес вона майже нерухомо просиділа в своєму кріслі й уважно слухала.

Сам Аллан викликав велику сенсацію і певне розчарування водночас. Того, кого так жорстоко побила доля, люди сподівалися побачити зломленим і виснаженим, вони хотіли поспівчувати йому. Однак Аллан співчуття не потребував — він мав такий самий вигляд, що й раніше. Здоровий, широкоплечий, чуб вилискує міддю, та сама манера слухати нібито неуважно й байдуже. Розмовляв він так само розлого, неквапно й небагатослівно, як усі західні американці, і це часом нагадувало в ньому коногона з «Дядька Тома».

Великий інтерес викликав і Хоббі, що виступав на суді свідком. Його вигляд, безпорадна мова справили разюче враження. Невже оцей дід — той самий Хоббі, який колись верхи на слоні катався Бродвеєм?!

Аллан сам скрутив собі в'язи — на превеликий жах чотирьох своїх захисників, які вже не мали сумніву в тому, що його виправдають.

Стрижнем усього судового слідства були, певна річ, оті п'ятнадцять років, протягом яких Аллан пообіцяв спорудити тунель. І на сімнадцятий день слухання, доктор Сеймур обережно підійшов до цього делікатного питання.

Суддя зробив невелику паузу й досить невинно почав:

— Ви брали зобов'язання побудувати тунель за п'ятнадцять років, тобто через п'ятнадцять років пустити перші поїзди?

Аллан. Так.

Доктор Сеймур, докірливо поглядаючи на публіку, ніби мимохідь спитав:

— Чи були ви впевнені в тому, що завершите будівництво за такий час?

Усі сподівалися, що Аллан на це запитання дасть ствердну відповідь. Але він тат не зробив. Чотирьох його захисників мало не вдарив грець від помилки, якої припустився Аллан: він сказав правду. Аллан відповів:

— Упевнений я не був. Але сподівався, що за сприятливих умов додержу цього терміну.

Доктор Сеймур. Ви розраховували на сприятливі умови?

Аллан. Я, звісно, був готовий до тих чи тих труднощів. За певних обставин будівництво могло затягтися на два-три роки.

Доктор Сеймур. Отже, ви були впевнені, що не завершите будівництво за п'ятнадцять років?

Аллан. Я так не сказав. Я сказав, що сподівався завершити, якщо все складеться добре.

Доктор Сеймур. Ви назвали п'ятнадцятирічний термін, щоб легше було провести в життя свій проект?

Аллан. Так.

(Захисники сиділи, наче живі трупи).

Доктор Сеймур. Ваша правдивість робить вам честь, містере Аллан.

Мак сказав правду і сам мав пожати плоди своєї щирості.