Тунель

Хоббі важко опустився в потерте шкіряне крісло й позіхнув.

— А Мод була з тобою в Європі? — раптом спитав він.

Аллан здригнувся й зблід. Голова трохи запаморочилась.

— Мод? — тихо перепитав він, і це ім'я якось дивно пролунало в його вухах — ніби то було заборонене слово.

Хоббі кліпав очима Й напружено про щось думав. Потім підвівся й сказав:

— Налити ще віскі? Аллан похитав головою.

— Спасибі, Хоббі. Вдень я не п'ю.

Він похмуро дивився крізь осіннє листя на море. Невеликий чорний пароплав повільно йшов на південь. Цілком машинально Аллан відзначив, що пароплав зупинився в розгіллі й застиг на місці.

Хоббі знову сів, і обидва довго мовчали. Вітер зривав з дерев листя, гуляв по кімнаті. Над дюнами й морем хутко пробігали одна за одною тіні від хмар, пробуджуючи почуття безнадії і завжди нової муки.

Потім Хоббі заговорив знов.

— Отак часом буває з моєю головою,— промовив він.— Ти бачиш? Я, звісно, знаю про все, що сталося. Але іноді в голові все переплутується. Мод, бідолашна, Мод! А до речі, ти чув, що доктор Герц злетів у повітря? З усією своєю лабораторією. Вибух пробив серед вулиці велику яму, і загинуло ще тринадцять чоловік.

Доктор Герц був хімік, що працював над вибуховими речовинами для тунелю. Аллан почув цю звістку ще на пароплаві.

— Шкода,— додав Хоббі.— Та його нова вибухівка була, мабуть, зовсім непогана! — І він жорстоко посміхнувся.— Дуже шкода!

Аллан перевів розмову на вівчарку Хоббі, і той якийсь час уважно слухав. Потім несподівано забалакав знову про інше.

— А яка чарівна дівчинка була твоя Мод! — вигукнув він.— Просто дитя! Але завжди вдавала, ніби вона — найрозумніша серед усіх. В останні роки Мод була трохи незадоволена тобою.

Аллан задумливо погладжував собаку.

— Я знаю, Хоббі,— відказав він.

— Іноді вона нарікала, що ти залишаєш її тут зовсім саму. А я казав їй: «Розумієш, Мод, інакше не можна». А якось ми навіть поцілувались. Як зараз пам'ятаю. Спершу ми грали в теніс, потім Мод почала розпитувати про се, про те. Господи, як виразно я чую тепер її голос! Мод називала мене Френком...

Аллан втупився в Хоббі. Але нічого не спитав. Хоббі дивився вдалину, і його очі страхітливо зблискували.

По хвилі Аллан підвівсь і став прощатися. Хоббі провів його до хвіртки.

— То як, Хоббі,— мовив Аллан,— не хочеш їхати зі мною?

— Куди?

— В тунель.

Хоббі перемінився на виду, лице в нього засмикалось.

— Ні... ні...— похитав він головою, і в його погляді відбився страх і непевність.

І Аллан, бачачи, як Хоббі тремтить усім тілом, пошкодував, що спитав його про це.

— Бувай, Хоббі, завтра я знов зайду!

Хоббі стояв за хвірткою, схиливши голову, блідий, з хворобливими очима, і вітер грався його сивим чубом. Сухе й жовте дубове листя кружляло біля його ніг. Коли собака люто гавкнув услід Алланові, Хоббі засміявся — нездоровим дитячим сміхом, який іще й увечері бринів у вухах в Аллана.

Вже через кілька днів Аллан знову зв'язався з об'єднанням робітничих профспілок. Йому здавалося, що тепер робітники більше схильні до взаєморозуміння. Об'єднання й справді не могло довше тримати тунель під бойкотом. Наближалася зима, з Заходу прибували тисячі людей, що звільнилися на фермах; ці робочі руки не знали, де себе діти. За минулу зиму об'єднання викинуло на безробітних величезні гроші, а цієї зими довелося б витратити ще більше. Відколи робота в тунелі стояла, на рудниках, металургійних і машинобудівних заводах виробництво різко скоротилося, і ціла армія людей опинилась на вулиці. Внаслідок великого надлишку робочої сили заробітна плата впала, і навіть ті, хто мав роботу, ледве зводили кінці з кінцями.

Об'єднання скликало мітинги, збори, і Аллан виступав у Нью-Йорку, Цінціннаті, Чікаго, Пітсбурзі, Буффало. Він діяв наполегливо й невтомно. Голос його, як і колись, гримів, а кулак могутньо розтинав повітря. Тепер, коли гнучка й непіддатлива натура Аллана оговталась, його постать, здавалося, знов випромінювала колишню силу і владу. У пресі знов лунало його ім'я. Справи пішли на лад. Аллан сподівався відновити роботу в листопаді — щонайпізніше в грудні.

Та раптом — зовсім несподівано для Аллана — над синдикатом ударила друга гроза. Гроза, що завдала більших спустошень, аніж жовтнева катастрофа.

У гігантській фінансовій будівлі синдикату почулося лиховісне потріскування...

5

С. Вулф проїздив у своєму п'ятдесятисильному автомобілі Бродвеєм з тією самою гідністю, що й колись. Як і доти, рівно об одинадцятій він з'являвся в клубі, щоб пограти в покер і випити свою чашку кави. С. Вулф добре знав: ніщо не викликає в людей такої підозри, як переміна способу життя, і тому з вигляду й далі ретельно грав свою роль.

Але це був уже не той С. Вулф. Він мав клопіт, у якому допомогти йому не міг ніхто. І справа то була нелегка! С. Вулфа вже не вдовольняв відпочинок за вечерею з однією зі своїх «кузен» та «богинь». Його перенапружені нерви вимагали оргій, гострих відчуттів, циганської музики й танцівниць — до очманіння. Вночі, коли він лежав, здригаючись від перевтоми, у постелі, його збуджений мозок палав. Дійшло до того, що він щовечора одурманював себе міцним вином і аж тоді засинав.

С. Вулф був добрий господар. Його величезних прибутків цілком вистачало, щоб покрити непомірні витрати. Не в цьому була справа. Але два роки тому він потрапив у зовсім інший коловорот, і хоч тепер докладав усіх зусиль і вміння, щоб випливти на тиху воду, проте з місяця в місяць наближався до страшного нуртовища.

Кошлата буйволяча голова С. Вулфа виносила наполеонівську ідею. Він бавився цією ідеєю, закохано упадав коло неї. Він плекав її, доглядав. Для власної втіхи, на дозвіллі. Ідея, привид із диму, виростала, мов джин із пляшки, що її знайшов арабський рибалка. С. Вулф міг наказати тій ідеї заповзти назад до пляшки, міг носити її з собою в кишені жилета. Але одного дня джин сказав: «Годі!» Джин досяг нормального зросту, він стояв, як хмарочос, зблискував очима, гримів і вже не бажав ховатися в пляшку.

С. Вулф мусив зважуватись.

На гроші С. Вулфові було начхати. Давно минули ті злиденні часи, коли гроші самі собою мали для нього значення. Тепер він умів загрібати їх із вуличного бруду, просто з повітря; мільйони доларів лежали купами у нього в голові, йому досить було тільки простягти руку. Не маючи імені, без пфеніга в кишені, колись він дав собі слово збити за рік багатство. Гроші — ніщо! Тільки засіб для досягнення мети. С. Вулф був супутником, що обертається навколо Аллана. А йому хотілося стати центром, навколо якого оберталися б інші! Мета була висока, гідна, і С. Вулф зважився.

Чого б йому не вчинити так, як чинили до нього — оті Ллойди й інші «великі держави»? Це, власне, те саме, що зробив молодий Вольфзон двадцять років тому, коли елегантно вбрався, вгатив тридцять марок на зуби й, поставивши все на карту, вирушив пароплавом до Англії. Це був його закон — закон, що народився разом з ним: він примушував С. Вулфа через певні проміжки часу діяти однаково.

Тепер С. Вулф переріс самого себе, його особисте божество рвалося назовні.

План його визрів, укарбувався в свідомість — чіткий, невидимий для решти людей. Через десять років народиться нова «велика держава» — держава «С. Вулф». Через десять років «велика держава С. Вулф» поглине тунель.

І С. Вулф почав діяти.

Він робив те, що робили до нього тисячі людей, але ніхто ще не робив того в таких грандіозних розмірах! На якесь багатство він ставки не ставив. Він розрахував, що для здійснення плану йому потрібно п'ятдесят мільйонів доларів. І С. Вулф поставив ставку на п'ятдесят мільйонів доларів. Він діяв сміливо, спокійно, не страждаючи від докорів сумління й упереджень.

Він спекулював власним коштом, хоч угода з синдикатом таке йому категорично й забороняла. Але та угода була тільки клаптем паперу, мертвим і нікчемним, і цю умову записали саме оті «великі держави», щоб зв'язати йому руки. С. Вулф на те не зважав. Він скупив у Південній Флоріді весь бавовник, через тиждень продав його й заробив два мільйони доларів. За спиною в синдикату С. Вулф облагоджував свої фінансові справи, не чіпаючи жодного синдикатського долара. За один рік він зібрав п'ять мільйонів доларів. Потім повів ці п'ять мільйонів щільними лавами у наступ на вест-індський тютюн. Але циклон знищив тютюнові плантації, і з тих п'яти мільйонів повернулася тільки жменька калік. Та С. Вулф не склав зброю. Він знов узявся за бавовник, і бавовник — це ж треба! — залишився йому вірний. С. Вулф виграв. У нього почалася щаслива смуга, він давав блискучі битви й раз по раз вигравав. Але потім зненацька попав у засідку. Його побила мідь, яку він оточив. Звідкись з'явилися невідомі її запаси, вони напали на нього ззаду й геть розігнали його військо. С. Вулф утратив багато крові й мусив узяти позику з синдикатських резервів. Нуртовище захопило його. Він набрав повні легені повітря і спробував виплисти на чисту воду — однак нуртовище засмоктувало його. С. Вулф був прекрасний плавець, але тепер не міг зрушити з місця. Озираючись назад, він мусив визнати, що втрачає під ногами грунт. С. Вулф відчайдушно борсався й давав собі слово, що, коли випливе на спокійну воду, неодмінно зробить перепочинок і якийсь час утримається від подальших авантюр.