Тунель

С. Вулф працював так, що його легені ходором ходили. На кожному папері, який побував у нього в руках, залишався масний слід від його великого пальця, хоч він мив руки сотні разів на день. С. Вулф виділяв цілі тонни жиру й, незважаючи на це, робився дедалі товстішим. Та коли він підставляв спітнілу голову під холодну воду, зачісував чуб і бороду, вдягав свіжий комірець і виходив з контори, то відразу ставав поважним джентльменом, що ніколи нікуди не поспішає. Він спокійно сідав у свій елегантний чорний автомобіль, срібний «дракон» якого гудів, мов сирена океанського пароплава в тумані, і виїздив на Бродвей повтішатися вечором.

С. Вулф вечеряв звичайно в однієї зі своїх юних подруг. Він любив смачно попоїсти й випити келих доброго, міцного вина.

Щовечора об одинадцятій він приходив до клубу, щоб пограти години дві в карти. Грав С. Вулф мовчки, розважливо, ставки робив не високі й не низькі, час від часу надував товсті червоні губи й пирхав у чорну бороду.

У клубі він щоразу випивав чашечку кави — й більш нічого. С. Вулф був взірцем джентльмена.

Він мав тільки один гандж і старанно приховував його від людей. Це була його непомірна хтивість. Погляду його чорних, блискучих, як у звіра, очей під чорними віями не уникало жодне привабливе жіноче тіло. Коли він бачив вродливу молоденьку дівчину з округлими стегнами, кров починала гупати у нього в вухах. Щороку С. Вулф щонайменше разів чотири їздив до Парижа та Лондона — і там, і там він утримував по одній чи дві красуні, для яких умебльовував розкішні квартири з дзеркальними альковами. С. Вулф запрошував на вечерю з шампанським по десятку чарівних юних богинь, з'являвся перед їхні очі у фраку, а сам милувався блиском їхньої неприкритої ніжної шкіри. Часто він привозив з своїх подорожей «кузин» і поселяв їх у Нью-Йорку. Дівчата мали бути юні, вродливі, біляві й повненькі; С. Вулф віддавав перевагу англійкам, німкеням і скандінавкам. У такий спосіб він помщався за бідного Самуїла Вольфзона, що багато років тому в очах гарних жінок не витримував конкуренції з атлетичної будови тенісистами та власниками чималого місячного бюджету. Він помщався пихатій білявій расі, яка колись штурхала його ногою межи очі, тим, що тепер купляв її жінок. Та насамперед це була винагорода самому собі за сповнену знегод юність, що не дала йому ні часу, ні можливості погамувати любовну спрагу.

З кожної поїздки С. Вулф привозив трофеї: кучері, пасма кіс — від холодних сріблясто-білявих тонів до найжагучіших рудих — і складав їх у японську лаковану шафку в своїй нью-йоркській квартирі. Але про це ніхто не знав — С. Вулф умів мовчати.

Подорожувати до Європи він любив і ще з однієї причини. Він навідував там батька, до якого прихилявся з дивною сентиментальністю. Двічі на рік С. Вулф бував у Сентеші, попереджуючи про свій приїзд телеграмою. Увесь Сентеш тоді охоплювало хвилювання. Знаменитий син старого Вольфзона! Щасливець! Яка голова!.. Приїздить до Сентеша!..

С. Вулф поставив батькові гарний будинок і посадив навколо нього сад. Це була майже вілла. Сюди приходили скрипалі, вони грали, пританцьовували, а все місто товпилося біля залізної огорожі.

Старий Вольфзон погойдувався вперед-назад, кивав невеличкою, висхлою голівкою і на радощах плакав.

— Великим чоловіком ти став, сину мій! Хто б міг подумати! Великим, моєю гордістю! Я щодня дякую господові богу!

С. Вулфа любило за привітну вдачу все містечко. З багатими й бідними, молодими й старими він розмовляв однаково — по-американському демократично й просто. Такий великий і такий скромний!

Старий Вольфзон мав іще одну мрію і бажав, щоб вона збулася, перше ніж його покличе до себе всевишній.

— Я хочу побачити його самого,— казав він,— отого пана Аллана! Оце чоловік!

А син відповідав:

— Побачиш! Як тільки він знову приїде до Відня чи до Берліна — а він туди приїде,— я пошлю тобі телеграму. Прийдеш до нього в готель і скажеш, що ти — мій батько. Він буде тобі радий!

Але старий Вольфзон здіймав до неба невеличкі старі руки, похитував головою і плакав:

— Ніколи я його не побачу, того пана Аллана! Ніколи не зважусь прийти до нього! Ноги мене не понесуть!

Прощатись обом щоразу було дуже тяжко. Старий Вольфзон дріботів кілька кроків услід за синовим салон-вагоном, потім ноги в нього підкошувались, і він починав ридати. По обличчю С. Вулфа теж котилися сльози. Та, зачинивши вікно й витерши очі, він одразу знову ставав С. Вулфом, і його темна голова рабина загадково мовчала.

С. Вулф проклав собі шлях. Він був багатий, знаменитий, його боялися, міністри фінансів великих держав приймали його з шанобою; на здоров'я, коли не брати до уваги легенької задишки, не нарікав. Апетит — зокрема й до жінок — мав прекрасний. І все ж таки С. Вулф не був щасливий.

Лихо його було в тому, що він звик усе аналізувати, а також у тому, що в пульманівських вагонах і каютах пароплавів у нього лишався час для роздумів. Він міркував про всіх людей, яких зустрічав у житті і згадку про яких зафіксував кінематограф його пам'яті. Він порівнював тих людей одного з одним і себе з ними. С. Вулф був чоловік розумний, мав критичний погляд і з неабияким жахом дійшов висновку, що він — людина досить пересічна! Він знав ринок, світовий ринок, був ніби втіленням курсового бюлетеня, біржового телеграфу, людиною, по саме нікуди напханою цифрами. Але хто він був іще, крім цього? Чи був він тим, кого називають особистістю? Ні. Батько відстав від нього на дві тисячі років, і все ж особистістю був скоріше саме він. А С. Вулф став спершу австрійцем, потім — німцем, англійцем, американцем. Після кожного такого перетворення він скидав шкіру. А тепер, хто він тепер?.. Так, тепер сам дідько знає, хто він, власне, такий! Його пам'ять, його надзвичайна пам'ять,— вона роками механічно зберігала номер залізничного вагона, в якому він їхав з Сан-Франціско до Чікаго,— ця пам'ять була в нього мовби совістю, що вічно стоїть на чатах. Він знав, звідки в нього нібито свої думки, звідки ця манера скидати капелюх, манера розмовляти, манера всміхатися, манера дивитись на співрозмовника, що наганяє на нього нудьгу. Коли С. Вулф усе це усвідомив, то збагнув, чому інстинкт підказав йому позу, в якій він почував себе найпевніше,— позу гідності, спокою, мовчазності. Та навіть ця поза складалася з мільйонів елементів, запозичених в інших людей!

Він думав про Аллана, Хоббі, Ллойда, Гаррімана. Всі вони були люди! Всіх, зокрема й Ллойда, С. Вулф вважав людьми обмеженими, що міркують шаблонно, що взагалі не міркують! І все ж вони були люди, люди своєрідні, яких — хоч причину цього годі назвати — світ сприймав як справжні особистості! Він думав про гідність, з якою тримався Аллан. У чому вона полягає? Хто може сказати, де її коріння? Ніхто. В його силі, у... страху, який Аллан викликав? То в чому ж її секрет? Ніхто не міг дати відповідь. Цей Аллан не позував, він завжди був природний, простий, завжди був сам собою і справляв таке враження! С. Вулф часто придивлявся до його засмаглого, всіяного ластовинням обличчя. Воно не було позначене ні шляхетністю, ні геніальністю, і все ж С. Вулф не міг надивуватися, скільки простоти і ясності в тих рисах. Досить було Алланові що-небудь сказати — навіть так, знічев'я,— і цього вже вистачало. Нікому й на думку не спадало не виконати його розпорядження.

А втім, С. Вулф був не той чоловік, щоб день і ніч сушити собі голову цими речами. Тільки зрідка, коли за вагонним вікном пропливав краєвид, він дозволяв собі поміркувати про таке. Але потім на душі в нього ставало незатишно, настрій псувався.

Розмірковуючи так, він щоразу спинявся на одному: на своїх взаєминах з Алланом. Аллан його поважав, ставився до нього прихильно, по-товариськи, та все ж не так, як до решти, і він, С. Вулф, добре це бачив.

Він чув, як Аллан майже до всіх службовців, інженерів і головних інженерів звертався просто на ім'я. Чому ж йому він завжди казав «містере Вулф» і жодного разу не помилився на слові? З поваги? О ні, синашу, цей Аллан поважає тільки себе! І хоч як смішно це здавалося навіть самому С. Вулфу, а найзаповітніша його мрія була, щоб Аллан поплескав його коли-небудь по плечу й сказав: «Hallo, Woolf, how do you do?» [54] Але він чекав цього вже кілька років.

54

Вітаю, Вулф! Як поживаєте? (Англ.)