Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 25 из 74



Нарешті в неї народилася щаслива ідея, і Мод завзято почала її здійснювати. Від цієї ідеї вона ніби ожила й ходила в такому піднесеному настрої, так загадково всміхалася, що навіть Макові це впало в очі.

Якийсь час чоловікова цікавість її тішила, але приховувати свою таємницю довго вона не могла. Річ у тому, пояснила Мод, що їй треба за щось узятися, мати серйозне захоплення, справжню роботу. Саме роботу, а не пусту забавку. І ось їй спало на думку піти працювати в лікарню Тунельного.

— Тільки не смійся, Маку!

Атож, у неї це дуже серйозно, додала Мод. Вона вже, до речі, навіть почала ходити на лекції. В дитячу клініку доктора Вассермана.

Мак замислився.

— Ти справді вже ходиш на лекції, Мод? — спитав він, усе ще їй не вірячи.

— Ходжу, Маку. Уже цілий місяць. І коли переїду навесні до Тунельного, то матиму роботу. Жити інакше я більш не хочу.

Мак сидів геть збентежений, замислений, серйозний. Він вражено кліпав очима й довго не знав, що сказати. Мод було страшенно смішно! Потім Мак раз, удруге кивнув головою.

— Може, це буде й краще, Мод, коли ти матимеш роботу,— повільно, задумливо проказав він.— Але невже треба саме в лікарні?..

І раптом Мак весело засміявся. Він уявив свою маленьку Мод у білому халаті сестри-жалібниці.

— А яку ж платню ти захочеш мати — велику?

Але Мод не сподобався цей невинний жарт. Мак прийняв її намір за примху, забавку. Він не вірить, що в неї вистачить терпіння. Йому зовсім невтямки, що робота стала для неї потребою! Прикро, але Мак навіть не спробував її зрозуміти...

«Колись таке ставлення мене зовсім не ображало,— думала Мод на другий день.— Мабуть, я стала іншою». І Мод, яка день і ніч страждала тільки через те, що втратила віру в своє щастя, непевно усвідомила: жінці мало, коли її просто люблять і обожнюють.

Увечері Мод була вдома сама; йшов приємний свіжий дощ, і вона сіла за свій щоденник.

Вона записала кілька фраз малої Едіт, у яких виразно прозирала наївна жорстокість і дитячий егоїзм її коханої донечки. Риси, властиві всім дітям. І Мод не забула додати й про це. Розвиваючи думку, вона писала: «Мені здається, тільки матері й дружини здатні на справжнє самозречення. Чоловікам і дітям ці риси чужі. Чоловіки переважають дітей тільки в одному: вони здатні на самозречення й жертву в дрібних, зовнішніх, я б сказала, несуттєвих речах. Але від найглибших, найзаповітніших прагнень і бажань вони ради коханої жінки ніколи не відмовляться. Мак— чоловік і егоїст, як і всі чоловіки. І я не можу не висловити йому цей докір, хоч і кохаю його всім серцем».





Упевнившись, що Едіт спить, Мод накинула на плечі шаль і вийшла на веранду. Тут вона сіла в плетене крісло й заслухалася шумом дощу. На південному заході тьмяно світилася заграва: Нью-Йорк.

Перш ніж піти до спальні, Мод ще раз зазирнула до розгорненого щоденника на столі. Перечитала свій висновок. І хоч досі у глибині душі навіть трохи пишалася своєю мудрістю, тепер похитала головою й додала: «Пишу через годину, послухавши, як шумить дощ. Чи не кидаю я Макові несправедливих докорів? Може, це я егоїстка? Хіба Мак від мене що-небудь вимагає? Хіба не я вимагаю від нього жертв? Мені здається, все, що я досі написала в щоденнику,— цілковите безглуздя. Сьогодні я вже не знайду істини. Як гарно шумить дощ... Він заспокоює душу й навіює сон...

Мод, дурненька Макова дівчинка».

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1

А тим часом на п'яти головних будівництвах бурильні машини Мака Аллана вгризалися в пітьму на багато миль углиб. Устя тунелю нагадували тут страшні ворота до пекла — ворота з двома отворами.

Але день і ніч із цих воріт безперервно вискакували зі швидкістю експресів довжелезні состави з камінням, день і ніч, безперервно, на скаженій швидкості влітали в ті ворота поїзди з робітниками й матеріалами. Ці подвійні штольні були схожі на рани — чорні гангренозні рани, що весь час випорскували гній і поглинали свіжу кров. А там, у глибині, шаленіла тисячорука людина!

Те, що робив Аллан, не було схоже на працю, яку досі знав світ; то була нестямна, пекельна боротьба за секунди. Аллан мчав крізь камінь!

Якби він обрав давні, відомі методи роботи, то тими самими машинами, тими самими бурами йому довелося б прокладати тунель дев'яносто років. Та Аллан працював не по вісім, а по двадцять чотири години на добу. Працював у неділю й на свята. Роботу в «проходках» Аллан організував у шість змін; він примушував своїх людей за чотири години робити стільки, скільки звичайними темпами вони робили б вісім годин. У такий спосіб він підняв продуктивність праці в шість разів.

Місце, де працювала бурильна машина, тобто проходку, тунельники називали «пеклом». Тут стояв такий гуркіт, що майже всі робітники — хто більше, хто менше — глухли, хоч і затикали вуха ватою. Алланові бури вганялися в породу з різким скреготом, і вона верещала, ніби тисячі пойнятих смертельним жахом малюків, реготала, мов юрмище божевільних, белькотала, наче цілий лазарет у лихоманці, ще й гуркотіла, як величезний водоспад. У сповнених гарячої задухи штольнях на п'ять миль котилися страшні, нечувані звуки й відлуння, і ніхто б нічого не почув, якби справді стався обвал. Гуркіт поглинав голоси й сигнали труб, тому всі команди доводилося подавати світлом. Потужні прожектори кидали яскраві конуси то сліпучо-білого, то криваво-червоного сяйва на хаотичне нагромадження облитих потом тіл і кам'яні брили, що падали, котилися й самі були схожі на людські тіла, а курява клубочилася у тих світлових конусах, ніби густа пара. Посеред цього хаосу, роїння тіл і каміння повзло, здригаючись, сіре, вкрите порохом страшидло, схоже на допотопне, виваляне в багні чудовисько,— бурильна машина Аллана.

Аллан продумав її до найменших дрібниць, і вона скидалася на здоровенного, вкритого панциром восьминога з електричними моторами та дротами замість нутрощів; у черепі — голі людські тіла, а ззаду — хвіст із кабелів. Споживаючи енергію, рівну потужності двох кур'єрських паровозів, цей монстр повз уперед, і з численних його пащ вихоплювалося яскраве світло, а щупальці та губи жадібно тяглися до породи. Він тремтів від дикої люті, погойдувався з боку в бік, ніби втішаючись наслідками руйнації, і з ревом та гуркотом угризався по саму голову в каміння. Потім убирав щупальці й губи і щось упорскував у виїдені ним отвори. Ті щупальці та губи були порожнисті бури з алланітовими коронками; вони охолоджувалися водою, а в отвори машина запускала не що інше, як динаміт. І мов восьминіг, той монстр зненацька міняв свій колір. З його пащ валувала клубами кров, рубець на спині лиховісно, загрозливо зблискував, страшне морське чудовисько, окутане червоним димом, задкувало, а тоді знов повзло вперед. Уперед — назад, день і ніч, із року в рік, без перепочинку.

Як тільки монстр міняє колір і відступає назад, загін робітників кидається вгору по кам'янистій стіні й заходжується гарячково з'єднувати дроти, що звисають з висвердлених отворів. Потім ці люди, мовби охоплені жахом, утікають назад. Розлягається гуркіт, грім, тріск. Шматки породи грізно котяться вслід утікачам, градом летить каміння, засипаючи панцирні плити бурильної машини. Хмари куряви встають назустріч гарячому червоному туманові. Раптом монстр знову зблискує сліпучо-білим світлом, і ціла юрба напівголих людей кидається в клуби пороху, видираючись на ще огорнені димом купи каміння.

А монстр знов хижо суне далі, витягує свої страшні щупальці — кліщі та крани, висовує залізну спідню щелепу вперед, угору й усе пожирає брили, каміння, щебінь, що його сотні людей з лискучими від поту, спотвореними обличчями кидають йому в пащу. Щелепи беруться до роботи, монстр ковтає, наповнює своє відвисле до землі черево, і ззаду виходить назовні безкінечний потік подрібненої породи.

Сотні чортів, заливаючись потом, бовваніють угорі серед каміння, смикають за ланцюги, кричать, горлають, і гора в них під ногами помітно тане, осідає. Геть каміння з дороги — таке їхнє завдання!