Святий Валентій

І зойків всіх, і стог­нань всіх: “О бо­же,

Спаси ме­не від людської люб­ви!”

І звільна він по­чав марніти, та­ять

І чах­ну­ти. І за­боліло знов

Вітцівське сер­це. Що ро­бить? Як ра­дить?

Памфилій мисль щас­ли­вую піддав,

Сказати кра­ще: ви­ра­зив лиш те,

Що здав­на в серці батьковім дріма­ло:

“Женить йо­го. При боці лю­бої

Дружини віджиє у нього сер­це!”

Пречудний ра­нок був, сміялось не­бо,

Співали пташ­ки, за­пах ди­хав з цвітів

Іскрилася ро­са на всіх лис­точ­ках,

І все кру­гом бу­ди­лось, го­моніло

Величну пісню: Уіуеre me­men­to! ‘

Лишень Ва­лентій по без­сонній ночі, •

Проведеній в мо­литві, на­че труп,

Ходив-бродив в тім жизні оке­ані,

На всю кра­су глядів зав­мер­лим оком.

В зболілім серці, на­че тем­на гадь,

Клубились сумніви, по­нурі ду­ми.

Аж ось до нього батько підійшов

І, ру­ку на пле­че йо­го пок­лав­ши,

Сказав: “Мій си­ну, що з то­бою дієсь?

Поглянь вок­руг! Кра­суєсь і пи­шаєсь

Усе в при­роді, тішиться жит­тям,

Росте і мно­житься! Лиш ти, мов квітка

Підтята, в’янеш! Си­ну лю­бий мій,

Покинь ті ду­ми чорні! Глянь на си­вий

Мій во­лос! Не­ба­га­то вже ос­та­лось

Мені до гро­бу. А я так сер­деч­но

Бажав ще ба­чить своїми очи­ма

Тебе вітцем, ро­ди­ни го­ло­вою!

Так га­ря­че ба­жав до­жить потіхи -

Гойдать дітей твоїх в обіймах своїх!

Невже ж ти хо­чеш вік свій мо­ло­дий

Згирити в са­моті? Нев­же ж не жаль

Тобі вітця, не жаль і тої, си­ну,

Що зад­ля те­бе тілько про­терпіла

І людський по­говір стяг­ла на се­бе?

Ей, си­ну, си­ну, гріх тобі тяж­кий

Отак ро­би­ти! Бог же сот­во­рив

Людей на те, щоб мно­жи­лись, рос­ли

І спільно, у любві йо­го хва­ли­ли!”

Давно вже ждав Ва­лентій тої мо­ви,

Давно ля­кавсь її! А все ж те­пер,

Почувши те сподіва­не, зжах­нув­ся,

Немов на га­ди­ну сту­пив. Та що ж!

Хоч як він досі ду­хом хо­роб­рив­ся,

Хоч [а] на опір го­ту­вавсь, - те­пер

На батькові сло­ва не міг нічо­го

Найти ска­зать. За­ко­луп­нув ста­рий

Синівське сер­це своїми сло­ва­ми,

Не так сло­ва­ми, як слізьми, що, мов

Горох, спли­ли на бо­ро­ду сріблис­ту.

“Не плач­те, та­ту, все зроб­лю для вас!” -

Сказав Ва­лентій і аж сам зля­кавсь

Тих своїх слів, - та вже бу­ло запізно.

“Мій си­ну! Лю­бий! Ох, як я щас­ли­вий!

Ходи, хо­ди, во­на там, бідна, пла­че!

О сон­це яс­не, ра­дуй­ся зо мною!

О бо­же, з сер­ця дя­кую тобі,

Що ти спов­нив мої усі ба­жан­ня!

Ходи, мій си­ну! Нині, нині ще

Обручимо вас. Радість, радість нам!”

І, сам се­бе не тям­ля­чи, побіг

Старий, за­ди­хав­шись з утіхи, в дім.

У всіх за­ку­ти­нах зчи­нивсь гар­ми­дер

І втішний гомін; за­роїлось в домі,

Обручну уч­ту ки­ну­лись го­то­вить,

Гостей про­си­ти, ла­ди­ти да­рун­ки.

Лишень Ва­лентій по відході батька

Остався сам, і ру­ки за­ло­мав,

І прос­тог­нав, мов під обу­хом ка­та:

“Що я зро­бив, що я зро­бив, о бо­же!”

Смеркалось. Свічі в домі за­па­ла­ли,

В їдальні гості шум­но за­ляг­ли,

І му­зи­ка чу­до­ва задз­веніла,

А на­ре­че­на па­ра мо­ло­да

Посередині в вінцях, пиш­них стро­ях

Приймала да­ри. Ли­ця Сільвії

Горіли щас­тям; німо і по­ну­ро

Додолу очі по­хи­ляв Ва­лентій.

Скінчився об­ряд - уч­та по­ча­лась,

І він, як ско­ро зду­жав вир­ва­тись,

Полетів в сад. Сріблис­тий місяць ти­хо

Чарівне світло лив на сон­ну зем­лю.

Збентежений, трем­тя­чи весь, Ва­лентій

На зем­лю ки­нувсь. “Бо­же, бо­же мій!

Так ти ме­не ос­та­вив! При­ку­ваєш

Мене до світу, до гріха, до жінки!

Ти... ти не­на­ви­диш ме­не, не хо­чеш,

Щоб я спа­се­ний був! О бо­же, зми­луй­сь,

Спаси ме­не! Пош­ли мні наг­лу смерть...

Ні, ні, - не смерть! Поз­воль спо­ку­ту­вать

Гріхи! Пош­ли мені та­ку не­ду­гу,

Щоб всі во­ни зля­ка­ли­ся ме­не,

Щоб, див­ля­чись на ме­не, сер­ця їх

Стинались ле­дом, щоб їх ру­ки мліли,

Заким до ме­не до­торк­нуться, щоб

В об­рид­жен­ня і страх зміни­лась їх лю­бов!”

І ди­во ста­лось. Враз зда­лось йо­му,

Що вся зем­ля смер­тельно зас­тог­на­ла,

Що безкінеч­ний біль про­шиб її,

Такий мо­гу­чий, що в одній хви­лині

Усі живії тво­ри умерт­вив.

Одно зітхан­ня - і ціла зем­ля

Осталась тільки ве­ли­чез­ним гро­бом,

Мільярдами без­душ­них трупів пов­ним.

Валентій зірвав­ся на рівні но­ги,

Повів дов­ко­ла блуд­ни­ми очи­ма...

Як ти­хо, глу­хо!.. І ніщо не вид­но...

Не бов­ваніє в далі Капітолій,

Не вид­ко мурів батьківсько­го до­му, -

Пустиня, рівно! І не­мов мо­ряк,

Що сміло відкри­ва краї нез­нані,

Так вдаль ле­тять йо­го свобідні очі

Із краю в край. По­ля, ліси, і го­ри,

І мо­ре, й су­шу обніма­ють. Всю­ди

Пустиня, смерть. Він віддих­нув свобідно.

Но що се? Десь на другім краю світу,

В нутрі мов най­пустішої пус­тині,

Щось дви­гаєсь, здіймається, рос­те,

Страшне, таємне. На­че чор­на хма­ра

Клубиться, воз­дух весь прой­ма гро­зою,

На кри­лах вих­ру ко­по­тить до нього.

Валентій дар­ма нап­ру­жає очі,

Вкладає в них всю си­лу ду­ху сво­го:

Хоч про­ни­кає зем­лю всю наскрізь,

А хма­ри тої про­ник­нуть не мо­же.

Вона збли­зи­лась, зас­ло­ни­ла не­бо

І тя­га­рем стра­шен­ним на­ляг­ла

Валентію на ду­шу. Він аж весь

Подавсь до­до­лу, мов та де­ре­ви­на

Під снігом. Втім підвів не­чай­но очі

І ба­чить: пе­ред ним стоїть па­нич

В тіснім хітоні, з роз­ку­дов­че­ним

Волоссям, з піною кро­ва­вою

В ус­тах, з по­синілим ли­цем стра­шен­ним.

“Лиш ти один ос­тав­ся ще жи­вий,

А дру­гий я, - про­мо­ви­ла по­ява, -

Но нам за­ма­ло місця на землі

Обом. Борімось на жит­тя і смерть!”

“Зачим мені бо­ро­ти­ся з то­бою? -

Сказав Ва­лентій. - Чи ж не мож нам жи­ти

Обом са­мотньо? Я те­бе не знаю,

Ані твоєї смерті не ба­жаю”.

“Не знаєш мя, а прецінь в серці твоїм

Я ви­ко­хавсь і виріс! Я - не­на­висть

До всіх лю­дей! Бо­рись, бо­рись зо мною!

Я не стерп­лю, щоб жив хто ще, крім ме­не!”

“Ім’ям гос­поднім зак­ли­наю тя,

Демоне кля­тий, ус­ту­пись від ме­не!”

“Га-га! Ім’ям гос­поднім зак­ли­наєш.

А сам о ме­не гос­по­да про­сив!

Його ім’ям при­ход­жу я до те­бе

І те не­су тобі, о що бла­гав ти!”

І вда­ри­ла стра­шен­ная по­ява

Його в грудь п’ястю. Від уда­ру то­го

Спинилось сер­це в своїм скорім ру­ху,

Застигла кров, по­синіло ли­це,

Кровава піна ста­ла на ус­тах

І за­вер­ну­лись у орбітах очі.

Мов труп, на зем­лю по­ко­тивсь Ва­лентій

І так ле­жав, мерт­вий, заціпенілий.

Тоді коліном прик­ляк­ла по­ява,

Притисла, що аж кості затріща­ли,

І, на­хи­лив­шись над йо­го ли­це,

Щось ти­хо шеп­ну­ла йо­му до уха,

Таке страш­не, гли­бо­ко таємни­че,

А так пе­ку­че, мов жа­ло оси,

Заправлене в пе­кельную от­ру­ту.

І верг­лось враз Ва­лентієве тіло,