Святий Валентій

Вгризаються, свер­лу­ють і щем­лять.

І чує він се­бе та­ким сла­бим,

Безсильним і безвільним, мов пи­ли­на,

Вітрами гна­на. І за­ра­зом чує,

Як щось во­ру­шиться в душі на дні,

Мов не­до­би­та га­ди­на, і шеп­че

Таємно, ти­хо: “Підлий, підлий ти!

Хіба ж не са­мо­любст­во за­ве­ло

Тебе сю­ди? Щоб сам щас­ли­вим був,

Щоби для се­бе рай здо­буть, по­ки­нув

Людей, ро­бо­ту, вбив вітця, дівчи­ну,

Вбив тих, котрі над все те­бе лю­би­ли!”

В страшній три­возі зірвав­ся Ва­лентій

І очі впер у най­темніший кут,

І вир­ва­лись сло­ва з дри­жа­чих уст:

“Проч, проч, прок­ляті де­мо­ни по­ку­си!

Ось відки ви за­хо­ди­те ме­не!

Та ні, сло­ва учи­те­ля свя­то­го,

Високі й ясні - се мій провідник!”

І він упав до ка­ме­ня ли­цем

І став мо­ли­тись: “Бо­же, спа­се мій,

Спаси ме­не від людської люб­ви!”

Всю ніч мо­лив­ся він, весь дру­гий день

То ти­хим шеп­том, то бо­лю­щим сто­ном.

Аж ве­чо­ром за­ше­лестіло лис­тя

І пе­ред ним в півтіні по­ка­за­лась

Якась лю­ди­на в біло­му хітоні,

З прос­тяг­не­ни­ми в су­мер­ки ру­ка­ми,

З ли­цем зас­ло­не­ним. На хви­леч­ку

При вході до пе­че­ри зу­пи­ни­лась,

Відтак із наг­лим ок­ри­ком, в котрім

Мішались радість, біль, і сміх, і сльози,

Перед Ва­лентієм на зем­лю впа­ла...

“Мій па­не, дру­же! - скрик­ну­ла й ур­ва­ла, -

Відтак лиш шеп­том ти­хим ви­ри­ва­лись

З гру­дей її ури­вані сло­ва. -

То я... Мамілла, Сільвія... твоя...

Недобрий... ми­лий... що се ти зро­бив?..

Два дні... О бо­же мій, які страшні

Ті дні! Що ми пе­ре­терпіли з батьком!..

По всіх лісах, по всіх ярах шу­ка­ли...

Валентій, дру­же, сер­це, обізвись!..”

А він сто­яв не­мов за­ка­менілий;

В душі йо­го, де так не­дав­но ще

Любов ца­ри­ла, - мов на по­жа­рищі,

Лиш страх і гнів бо­ро­ли­ся з со­бою,

Но враз но­вий в умі заб­лис­нув здо­гад.

“Ім’ям Хрис­то­вим зак­ли­наю тя,

Маро прок­ля­та, де­мо­не пе­кельний,

Що спо­ку­шаєш мя улуд­ним ви­дом,

Щезни від ме­не!” -

“Я не де­мон, дру­же!

Я Сільвія! О бо­же мій, він хо­рий,

Він бо­жевільний! Не пізнав ме­не!”

І за­ри­да­ла Сільвія, - а він

Все ще сто­яв, зак­рив­ши твар ру­ка­ми,

Забившись в най­темніший кут яс­кині.

Тоді во­на до нього підсту­пи­ла,

Взяла за ру­ку. “Дру­же мій, пог­лянь,

Я Сільвія, твоя, жи­ва! Ска­жи мні,

Що ста­ло­ся з то­бою? Що за де­мон

Тебе опу­тав?”

Стрепенувсь Ва­лентій

І відіпхнув її, і крик­нув грізно:

“Коли ти Сільвія - йди геть від ме­не!

Коли ти лю­биш мя - йди геть від ме­не!

Я ж дав тобі пізна­ти, що між на­ми

Скінчилось все, - ти не жиєш для ме­не!

Іди, о, зми­луй­сь! Я не бо­жевільний,

Но збо­же­волію і вб’ю те­бе,

Коли не підеш!”

М’яко, лагідно

Послідні ті сло­ва ска­зав Ва­лентій,

Но м’якість та страшнішою бу­ла

Від грізьб. Не­одо­ли­мая рішучість

Виднілась в них. У Сільвії пробіг

Мороз по­за спи­ною. Але сер­це

Велике і ба­га­тая ду­ша

Були в тій дівчині; во­на ще та­ки

Не стра­ти­ла надії.

“Добре, йду!

Я не на­ки­ду­юсь тобі, бе­зум­че!

І не га­дай, що зад­ля те­бе я

Прийшла сю­ди! Лиш зад­ля батька тво­го,

Котрому ти, нев­дяч­ний, сер­це рвеш,

Котрий для те­бе все віддав, кот­рий

Нічим твоєї волі не в’язав,

А жив ли­шень лю­бовію твоєю!

Його ри­дан­ня і йо­го роз­пу­ка

Мене, чу­жу йо­му, зво­ру­ши­ли

До сліз кро­ва­вих! Ос­та­вай­сь здо­рові

Молитвами та охан­ням безп­лод­ним,

Та вірою без діл, та са­мо­люб­ним

Самознівеченням ду­ри се­бе!

Людей не зду­риш і не зду­риш бо­га!

І совість влас­ну не за­ду­риш! Вічно,

Мов го­лос труб, трубіти­ме во­на,

Що ти убійця влас­но­го вітця...

І ще ко­гось!”

Мов при­вид сон­ний, білий,

Пропала Сільвія в гу­ща­вині.

Мов труп, сто­яв Ва­лентій; тільки дрож

По всьому тілу пробіга­ла, й зу­би,

Немов від стужі, цо­котіли вго­лос.

На дру­гий день, як­раз ко­ли Ва­лентій

Роздумував над тим, щоб про­би­ра­тись

Ще дальше в не­дос­туп­ную пус­ти­ню,

Явивсь отець йо­го і де­сять слуг.

Гордий, німий, він ста­нув пе­ред си­ном,

Без просьб, без сліз; лиш мор­щи­ни гли­бокі

І побіліле за ті дні во­лос­ся

Свідчили, кілько він пе­ре­терпів.

“Ідеш до­до­му?” - за­пи­тав він си­на,

Котрий, змішав­ши­ся, сто­яв, мов грішник

Перед суд­дею.

“Батьку мій!” - за­чав.

“Ідеш до­до­му?” - пе­ре­бив отець.

“О батьку, я негідний вас! Я грішний!

Лишіть ме­не спо­ку­ту­вать в пус­тині

Свої гріхи!” - мо­ливсь Ва­лентій смир­но.

“Ідеш до­до­му, - ще тя раз пи­таю?” -

“Не мо­жу”. -

“Добре, то­го я й че­кав!

В’яжіть йо­го!”

І ки­ну­ли­ся слу­ги,

І враз йо­му зв’яза­ли ру­ки й но­ги,

Відтак, безв­лад­но­го на лек­ти­ку

Поклавши, знов до Ри­ма по­нес­ли.

В тяж­ких кай­да­нах, в склепі кам’яно­му,

На хлібі і воді сидів Ва­лентій

Вже дру­гий місяць. Ти­хо, пус­то вкруг,

Як в гробі. Крім нем­но­гих лучів сон­ця,

Ніякий звук жит­тя не долітає

В йо­го в’язни­цю. Лиш щод­ня впо­луд­не

Приходить батько, відми­ка тюр­му,

І ста­вить хліб і во­ду пе­ред си­ном,

І хви­леч­ку на нього пог­ля­дить,

І знов піде, ні сло­ва не ска­зав­ши.

Вже місяць син не чув від нього сло­ва,

Від тої хвилі, як привів йо­го

Сюди, і сам замк­нув в залізні пу­та,

І з жов­чю змішані сло­ва прорік:

“Сиди! Тут маєш му­ку і пус­ти­ню!”

І му­чив­ся ж Ва­лентій в тії дні!

Не ті кай­да­ни, не та са­мо­та

Були для нього му­кою! Він зра­зу

Аж тішивсь ни­ми, бо­гу дя­ку­вав

За те, що дав йо­му хоч так терпіти

Для сла­ви свої. Але швид­ко мисль

Його ту радість підко­па­ла. Му­ка?

Невже ж се му­ка? Се батьківський гнів!

І чи лиш гнів? Ох, ні, не гнів - лю­бов!

Любов батьківська нак­ла­дає про­бу,

Кує йо­го в кай­да­ни лиш на те,

Щоб при­ку­вать до се­бе! Він пос­тиг,

Що дуж­че пу­та ті бо­лять вітця,

Аніж йо­го; що лиш на­ту­га край­ня

Держить ту хма­ру на чолі батьківськім.

Держить пе­чать мов­чан­ня на ус­тах;

Що батько гірко пла­че за двер­ми:

Що там, у мар­му­ровім гіне­кеї,

Сумує Сільвія. Лю­бов, лю­бов

Була йо­го най­тяж­чою тюр­мою,

В’язала, ок­ру­жа­ла і тісни­ла

Його. В тих пу­тах чиж він міг се­бе

Вважати му­че­ни­ком, де, про­тив­но,

Він му­чив сам? І той гли­бо­кий, лю­тий

Таємний біль, кот­рий по­чув він впер­ве

У лісовій яс­кині, все зма­гавсь

І гриз йо­го, і кров йо­го су­шив.

І, мов оса влізли­ва, не­нас­тан­но

В ушах йо­го бриніла су­мо­ви­та

Та пісенька пан­нонсько­го ра­ба.

Не раз вночі зри­вав­ся він, кля­кав

І, дзво­ня­чи кай­да­на­ми, мо­лив­ся,

Щоб спас гос­подь йо­го з тих пут, з тих мурів,

З обіймищ тих мо­гу­чої люб­ви.

Бажання волі в са­моті, в пус­тині