На крилах пісень

VI

Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та!

Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та! Серце праг­не бу­ять на прос­то­рi! Бачу зда­ле­ка - хви­ля iск­рис­та Грає вiльно по синьому мо­рi. Тож сповнилось мені те бажання - Подались ми на море хутенько, І по хвилях морських погуляння Почали ми в неділю раненько. А у тую не­дi­леньку ра­но Синє мо­ре чу­до­во так грає, Його со­неч­ко пес­тить ко­ха­но, Красним-ясним про­мiн­ням вi­тає. Що бi­лiє отам на роз­дол­лi? Чи хма­ри­ноч­ка лег­кая, бi­ла Геть по не­бi гу­ляє по во­лi? Чи на чов­нi то бi­лi вiт­ри­ла? В мо­рi хви­ля за хви­лею ри­не, Море на­че здiй­мається вго­ру, А скле­пiн­ня не­бес­неє синє Край свiй яс­ний ку­пає у мо­рю. Свiтло там прос­тяг­ло­ся вiд схо­ду, - Очi ва­бить стя­га та iск­рис­та; Корабель наш роз­рi­зує во­ду - I до­ро­га бла­кит­но-пер­лис­та Зостається ши­ро­ка за на­ми, Геть да­ле­ко роз­ко­чує хви­лi, Що сер­ди­то тря­суть гре­бе­ня­ми, Наче гри­ва­ми коні тi бi­лi. А зда­ле­ка, отам на за­хо­дi, Срiбнокудрiї хви­лi ки­ва­ють, - Нереїди при со­няч­нiм схо­дi Промiнь ран­нiй та­ноч­ком стрi­ва­ють... I тан­цю­ють хи­мер­но та лег­ко, - Ось бли­зенько вже вид­но ту зграю, Аж iз­нов од­ко­ти­лась да­ле­ко, Геть бi­лiє в ту­ман­но­му краю… Море, мо­ре! Без краю прос­то­ре, Руху пов­не i ра­зом спо­кою! Забуваю i щас­тя, i го­ре - Все на­зем­не, - з'єдна­тись з то­бою Я жа­даю на час, на го­ди­ну, Щоб не ба­чить нi­чо­го на свi­тi, Тiльки ба­чить осяй­ну до­ли­ну I гу­би­тись в про­зо­рiй бла­ки­тi!..

VII

Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло

Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло, Гаряче про­мiн­ня та й по­роз­си­па­ло, По хви­лях бла­кит­них пли­ве чо­вен пруд­ко. От i бе­рег вид­ко! при­бу­ли ми хут­ко. Ой вже со­неч­ко яс­неє та ста­ло на ме­жi, Освiтило акер­манськi ту­рецькiї ве­жi. Ходім же турецький замок оглядати Щоб нашу і славу, і лихо згадати, - Згадать давню славу, козацькую волю, І тяжку недолю, турецьку неволю. Тут колись гуляла доля і воля кривава; Тяжко-важко діставалась та сумная слава! Сi круг­лiї ве­жi й ви­со­кiї му­ри - Страшнi та су­во­рi, не­пев­нi, по­ну­рi, I скрiзь у тих му­рах стрiльни­цi-бiй­ни­цi, При ве­жах тих сум­нi "тем­нiї тем­ни­цi". В сих тем­ни­цях ко­лись на­шi та прий­ма­ли го­ре, Слали дум­ки кри­ла­тiї че­рез синє мо­ре… У тем­них тем­ни­цях не­ма нi вi­кон­ця, Не вид­ко з них свiт­ла нi яс­но­го сон­ця! А свiт та­кий крас­ний, хо­ро­ший, роз­кiш­ний! Пiд яс­ним про­мiн­ням ли­ман та­кий пиш­ний. Його хви­ля край бе­ре­га яс­но так си­нiє, А де­да­лi лед­ве-лед­ве, мов ту­ман, ле­лiє… Глянуть на ли­ман той, - втi­шається око! Колись йо­го хви­лi вкри­ва­лись ши­ро­ко Тими бай­да­ка­ми, лег­ки­ми чай­ка­ми, Що пли­ли на сей бiк та за ко­за­ка­ми: Швидко рiд­них виз­во­ля­ти ко­за­ки ле­тi­ли… За му­ра­ми ви­со­ки­ми во­ро­ги трем­тi­ли… Славо, на­ша згу­бо! сла­во, на­ша ма­ти! Тяжко за­жу­ри­тись, як те­бе зга­да­ти! Кров'ю об­ки­пi­ла вся на­ша дав­ни­на! Кров'ю за­то­пи­ла до­лю Ук­раїна. Ой ли­ма­не-ли­ма­ноч­ку, хви­ле ка­ла­мут­на! Де по­дi­лась на­ша во­ля, сла­ва на­ша смут­на? Чи на те ж козацтво гинуло в неволі, Побивалось тяжко, шукаючи долі, Чи на те лилися кривавії ріки, Щоб усе пропало й забулось навіки? Та коли судилось марне лицарям загинуть, То невже про них і гадку нащадки закинуть?.. Все ми­на!.. Вiд сла­ви давньої дав­ни­ни Лиш зос­та­лись ве­жi та нi­мiї стi­ни! Де хо­ди­ли лю­тi тур­ки-яни­ча­ри, Там па­суться мир­нi ове­чок ота­ри… Де по­ляг­ла ко­зацькая го­ло­ва дум­ли­ва, Вирiс там бу­дяк ко­лю­чий та глу­ха кро­пи­ва. Виросла там квiт­ка у тем­ни­цi, в ямi, Ми її зiр­ва­ли, - не­хай бу­де з на­ми! Квiтка тая, мо­же, ви­рос­ла з яко­го Козацького сер­ця, щи­ро­го, пал­ко­го?.. Чи га­дав той ко­за­ченько, йду­чи на чу­жи­ну, Що вер­неться з йо­го сер­ця квiт­ка на Вкраїну?.. Сумно тут усю­ди, так пус­то, так глу­хо, У цi­ло­му зам­ку не­має нi ду­ха, Коло бра­ми тiльки мi­на­рет то­ненький, Там ку­рiнь при­ла­див вiв­чар мо­ло­денький. Та в ку­ре­нi-мi­на­ре­тi вiв­ча­ря не­має - Он вiн з ве­жi ви­со­кої на дiл пог­ля­дає. З ви­со­кої ве­жi вiв­ча­ри­ку вид­ко, Як ко­тяться хви­лi ли­ма­но­вi швид­ко, А да­лi зни­ка­ють у синьому мо­рi… Вiвчарика пог­ляд блу­кає в прос­то­рi. Має вiн прос­тор ши­ро­кий для ду­мок та га­док, Що то вiн те­пер га­дає, ли­царський на­ща­док?..