Оповідання

- Гадаєте, це було б для вас зле? - почав знову газда.- Або що ви ліпшого найдете? А задовжитеся на оранину й насіння, то хто буде у вас довги сплачувати й чим?

- Думайте, та й не передумайте...- вмішався вже й товариш. Сказавши це, сплюнув крізь зуби цятку слини аж на середину хати.

- Я б у вас узяв, як кажу, леваду,- почав знову перший,- оставив би вам кусник коло хати на закришку та й пражину на бульбу... А... за сливки на леваді заплатив би зокрема або дав би з макітру вже сушених на різдво, наколи б схотіли. Згода?

Марта підняла погляд. Двоє великих, темних як ніч очей заіскрилися проти чоловіка.

Марта підняла п’ястук.

- І сливки би-сьте забрали з-поміж дітей? Га? Аби і в рот не мали що взяти з деревини, котру їх тато власною рукою садив? Га? І сливки? А дивіть, який милосердний дорадник найшовся на сироти!

З тими словами обернулася до товариша й затиснула уста.

- Та чого гніваєтеся, Марто? Чи я беру щось даром, чи я прийшов вас обдурити? Осьде свідок... Я прийшов поговорити з вами по-доброму. Хочете? Добре... Не хочете, то бувайте здорові! Двері вказують самі, куди дорога.

Ці слова, висказані без гніву, опам’ятовуючою інтонацією, викликали вмить інший настрій. Марта, що стояла все ще понура, присіла на постіль, діти поставали близько неї, наче сторожили, щоб їй не сталося щось злого, і почала говорити, зразу відмовно гірко, начеб люди завидували їй того, що ще по пропавшім чоловіці остало, котрий... господь один знав, чи ще живе... і чи верне... то й чого їй дивуватися... коли... і урвала.

Коли однак чоловіки впевняли її в противнім стані речей, подавали несогірші услів’я, вона ніби здобула несподівано новий спосіб до життя і згодилася по дальшій недовгій балачці та загорнула половину готівки, за яку віддала леваду і сливки на політок, а другу мала дістати по засіві в святу неділю.

По закінченню інтересу вдоволені обі партії повставали із своїх місць; люди - щоб вернути додому, а Марта - щоб відбігти до недалекого склепику по муку, бо саме та кінчалася і треба було другу на якийсь час постарати.

Вступаючи на подвір’я, газда-орендар станув на хвилину і, скрутивши собі папіроску, запалив її. Кинув оком на леваду, котра простяглася, починаючи за тином подвір’я та невеличкою стайнею, добрий кусень рівниною дальше, а дерева, сливи, з чорним іще гіллям, корчами й паростками між собою вирізувалися виразно на яснім тлі небосхилу,- і задумався.

- А піду на леваду до сливок, погляну на них і на пупинки, чи показує цього року садовина на густий цвіт.

Сказавши це, він звернувся до левади, переступаючи перелаз; товариш за ним, а за ними прожогом і діти, а за дітьми, мов стріла, собака. Та, біжачи, оглядалася раз по раз, оставала, знов переганяла їх і так на відміну, побріхуючи втішно, не покидала їх. Марта одна не пішла. Випровадивши газдів за поріг, вернула до хати, перечислила гроші, заховала їх під постіль перед дітьми, взяла малий мішок, і, зачиняючи двері, подалася повільним кроком за прочими на леваду, щоб передати дітям колодку від дверей, заки поверне.

Клапоть білого снігу, що світився здалека між деревами, на леваді, мерехтів у сонці, мов обсіяний брильянтовим піском.

Діти побігли вперед до сливок, постойкуючи по хвилинці на чоловіка-орендаря, що йшов рівним однаковим кроком із повільнішим товаришем, а собака, щаслива зі своєї свободи, гнала вперед усіх, кидалася скоками вбік, ніби випробовуючи свої сили, що за зиму ослабли; раптом задержалася між сливами, і тут спішно переїжджала мордою по землі. Нарешті дійшли й чоловіки до цілі. Орендар, опинившися коло деревини, підняв руки вгору і, зігнувши галуззя до себе, приглядався уважно знахарським оком пупинкам. Придивлявся так якийсь час...

«Коли дасть господь добре літо, то й овочів буде доволі, нікому кривди не буде, і свої гроші, може, виберу з процентом...» - думав і оглядався.

- Ноги, ноги! - скрикнула нараз мала Зоня, що перша добігла до одної сливки, що виростала дальше, саме де стовпився сніг, і вказала на землю, де собака дряпала нетерпеливо лапами.- Ноги, мамо! Павлику!.. А диви, як сторчать!

Павлика не треба було кликати, він і так уже опи­нився коло неї.

Собака перервав на хвилю свою роботу, майнув ра­дісно хвостом, а відтак почав далі щось добувати з землі. Діти поглянули мовчки на себе. Що було з ма­мою? Була ще так далеко від них, здавалося, ледве двигалася з місця... а тут ноги!

Коли дійшла Марта, врешті, до шматка снігу, застала вже й обох мужчин, що дивилися поширеним оком, похитуючи головою, на землю, з котрої справді визирало двоє озутих ніг.

Німо звернули свої обличчя до жінки, котрої очі впали на них.

- Оглядали сливки, пупчики? Буде що? - спитала.

- Оглядали. Що бог дасть, те й буде,- відповіли.- Але он...

І вказали на землю коло дітей, звідки собака не відступав.

- Що це за ноги, Марто? Ви не знаєте? - спитав нарешті орендар.- Тут хтось похований.

Марта поглянула на вказане місце й не обізвалася.

- Навіть недалеко від хати заховали чиєсь тіло. Землі жалували вкрити. Ви нічого не знаєте, Марто, що сталося? Марто!!!

- Чоловіче, лиши жінку в спокою,- обізвався товариш.- Це не наше діло, є суд на таке... Ходім! - сказав відвертаючися; а відходячи, діткнувся верха своєї шапки, сплюнув, як у хаті, по-своєму, далеко вперед себе, і відійшли оба.

Коли другої днини указалися сільською дорогою два жандарі однакового росту, що рівно, певно, в темнім мундирі, білих рукавицях, з крісом на плечах, мовчки, мов дві статуї, сунули в чаках із поблискуючими перами,- люди, побачивши їх, мовкли з жаху й переглядалися лякливо, дехто хрестився.

Ніхто не знав, чого вони нараз з’явилися в селі. Чи підуть вони далі, чи стануть? Чи заберуть кого? Ніхто нічого не знав, лише коли спитали одного прохожого, де живе Марта Клим і чи дома, ці питання пролетіли по селу, наче чорні круки.

Марта мішала кулешу, а з її уст не чутно було ні слова, лиш полумінь, що била з печі, красила її майже почорнілі щоки, що запались, мов у мерця.

Павлик не відводив очей від матері. Йому було ніяково, що вона нічого не говорила. Хоч би посварила, а то й то ні.

- Я так люблю... кулешку...- перебив нараз протяжно, ніби потішав мовчаливу матір.

- І я,- повторила Зоня і підступила ближче до матері.

В двері застукано, й рівночасно вони відчинилися. В хаті потемніло, й увійшли два жандарі.

- Ви Марта Климиха? - звернулися з питанням до Марти.

- Я,- відповіла й відразу звалилася їм у ноги.

- Ми маємо наказ скувати вас у залізо і приставити до суду. Ви свого чоловіка вбили і на леваді заховали?

- Так!

Вона свого чоловіка, непоправного п’яницю, за радою своєї старої няні, з розпуки вбила й на леваді поховала. Правда. Але це не все ще. І діти свої хотіла спрятати зі світу, щоби проти неї не свідчили й без неї не калічились. Пани «ласкаві й чесні» чи повісять її, чи навіки відлучать від сонця, дітей і...

І кінця не доказала.

Не було часу говорити.

Скували й випровадили з хати від дітей... що побіліли, мов свічки, і дивилися великими очима на все, що діялось.

Переступаючи поріг, Марта вмить звернулась, кину­лась до землі й поцілувала поріг.

- Простіть мені, діти...- кликнула, залившись гіркими.- Вже вас мамка не доторкнеться на цім світі ні лихом, ні добром... А кулешку з’їжте, аби не були голодні...

- Я піду з вами, мамко... аби вас не вбили,- крикнув Павлик несамовито й кинувся за нею.

- І я,- зойкнула Зоня й мигнула за ним.

Дітей розібрали на службу; леваду обробляв орендар, а хату винаймали. Марту, що виповіла без опору що до найменшої подробиці свій проступок, умотивовуючи його розпукою задля п’янства чоловіка та безвиглядністю на будуче життя, на намовку старої пістунки, засуджено на три роки тяжкої в’язниці в С-ві.