Некультурна

Тогди я... не дай, боже!... «Мой, мой, мой!» - зойкнула лише і стала боротися. Боролася на смерть!!

Що він моцний, розбішений, змагається звалити, а що я не даюся!..

- Запієш ти, запієш! - стогне і хапає за гортанку, щоб кинути до землі.

- Запієш ти! - я йому, і як затну зубами в його руку, аж заскавулів!

Заскавулів, а я зірвалася на ноги та й на нього!

Він до мене... аж страшний; відай, вбити хотів, але я не ждала і в лице йому геп! і вже не боюся більше.

- Видиш кулак? Видиш? - реву.- А зуби видиш? Як котюга, пірву тебе, заїм, розшарпаю, мой, мой, мой!

А сама так і підійшла близько і дивлюся на нього, а з лютості - гину!..

Він стояв блідий як смерть, без капелюха, що злетів йому з голови, і мовчав.

- Розбійнику,- кажу йому і махаю обома кулаками,- ти гадаєш, я з такого роду? Ігі на тебе! - сплюнула і пішла.

Тогди він підняв капелюх з землі і вернув назад на гору. Я вже далеко була, далеко вже на хребті другої гори, як він заграв в трембіту. Сумно грав він тогди. А відтак пізніше розказував Гаврісанові, що плакав...

Такі були в мене оці кулаки.

- І ви не боялися, Параско?

Вона глянула на питаючу ще розпаленими очима.

- Чого? - питала.- Нехай оце боїться! - кликнула і вхопила бурливим рухом мале песятко, що спало скулене недалеко неї, і притиснула його пристрасно до себе.- Оце, коли я стеремкочу на нього, як мені забагато дзявкотить; а не я! - І розсміялася вже м'яким сміхом.- Хто би був дурний боятися!..

- У Гаврісана була я до товару.

В мене коні та воли, а хатня робота мені байка.

Недовго по тім, як я боролася з чабаном, післав пан Куба звідси, з міста, по мене. Нехай прийду до нього сюди додому служити, наказував.

Я не хотіла.

- Я не наймичка до міста,- кажу,- а зарібниця. Піду, звідки-м прийшла. Дороги мені не страшно.

- Нехай прийде,- каже,- Параска сюди! Тут в мене є вдовець з її краю, наймит-газда Юрій, що її засватає, і будуть разом в мене служити!

- Най сватає, кого хоче! - кажу.- Не піду.

І не пішла-м.

Він знов прислав.

- Ні,- кажу,- не піду. Або я що, аби ішла до нього? Світа не маю?

І з тим вже супокій. Вже ані не посилають, ані не питають. А мені добре. Дні злітають мені, як птахи. Жури не знаю. Вже що, а щастя дав мені бог! Смуток відвернули судільниці від мене і, як кажуть, кого полюбили, душу золотом позолотили - щаслива!

- Сама з себе! - докінчила пані мов до себе.

- Або я знаю? Щаслива!

- Параско, коли ти заплачеш? - питає не раз Гаврісан і лиш киває головою.

- Як сухий дощ стане падати,- кажу,- а поки що дайте на тютюн!

А він засміється - дасть. Добрий був Гаврісан, була би-м пішла за нього, але мав уже жінку. Носилася в хустці і спідниці, а газдиня була така, що раз! Всяку роботу знає, а за часом банує, [10] як за дитиною.

- Заплаче,- каже Гаврісаниха,- як засватається з бідою!

- За парубків не йшла,- кажу,- що сватало їх мене, і бідних, і багачів, з п'ятнадцять! а за біду б я йшла? Гей, гей, не з'їсть вона мене!

- Видко, тобі життя - сонце.

- Ну,- кажу,- сонце не сонце, але і не смуток.

Раз сниться мені сон. Сиджу десь ніби під якоюсь ха­тою і пряду білу куделю. Куделя біла, як сніг, а нитка з неї вже срібна, а клубок ниток то таке вже срібло, якого й не бачила ніколи. Пряду. Нараз приходить якась жидівка і сипле мені в полу повно булок. Се снилося мені. А тепер слухайте. Тої самої ночі з п'ятниці на суботу снить Юрій у пана Куби в місті, що я прийшла до нього і дала йому одну булку, а одну затримала собі. Ну, вірите ви оце чи ні? Тогди наперся він іти конче по мене. Так вже йому судільниці заподіяли.

Пан Куба вже йому розповідав за мене.

Казав: «Візьмеш її за жінку, буде тебе довіку тримати; дівка як блискавиця, буде вам добре в мене». Іншим разом клептав йому знов голову: «Візьми Параску, бо вхопить її тобі другий з-під носа, як яструб курку!»

І він вибрався.

Забрав з собою одного товариша, що вже був перед сим у Гаврісана та знав і мене, і прийшли до нас до Гаврісана, до Брязої...

Я була саме тогди на горі в колибі. Пораюся там з якоюсь роботою. Приходить його товариш - він сам лишився у Гаврісана в селі - станув надолині і загримів: «Параско, гей-й!» - аж луна прокинулася лісом.

- Гей! - кричу назад.

- Ходи-ста!

- Чого вам мене?

- Дай вогню до люльки!

- А ваш кремінь де?

- Загубив...

- А мій у воду упав!

Він закляв надолині, а я розсміялася.

- Не йдеш?

- Вам вогню треба?

- Подаш в хаті. По тебе Юрій прийшов. Махай, чарівнице!

«Зачарувало б тобі язик за твою новину! - гадаю собі, та й з тим і стуманіла.- Прийшов! Що з того має бути?»

Відтак не знала, як збігла вдолину.

Знаю лиш того, що загубила свою люльку, що мені її сам пан Куба дарував - так мені щось світ завернуло. Встидно мені так, що - ей боже! Ну, але йду. Входжу в хату, а він сидить, де лавки зв'язуються! Як я то увиділа, по мені мороз пробіг. Се-бо так, що як парубок хоче конче дівку взяти, то дивиться, аби як увійде в хату, усів якнайборше, де лавки споюються; тогди йому її вже ніхто не відіб'є. Тогди я по хаті ходила, як по коліна в землі.

І не виджу, який він. Чи старий, чи молодий, чи файний, чи поганий! Щось мені очі заступило... чудно мені так - смерть...

А він їсть мене очима. І наперся він, щоб я з ним ішла. Іти, та й іти, та й іти! Вже і з Гаврісаном говорив, і з Гаврісанихою, вже розревівся в граждах і волох-чабанисько, що з ним билася, але всім він сам сказав, що по мене прийшов, лише жде, щоб я йшла.

І пішла я - вірите чи ні?

- І на яке ти йдеш? - питає Гаврісаниха.

- На боже,- кажу їй.

- Ходить, як година по людях! - каже Гаврісан, що нерадо пускав мене від себе.- То тут, то там, не загріває місця нігде!

- Загрію місце там, де мені захочеться, кому що до мене? - кажу.

- А як трафиш зле?

- Не трафлю зле. Голови в бесагах не ношу, щоб не знала, що роблю. Не злюблю, верну назад.

- Вже ліпше брати Ілію (чабаниська того)! - сварить Гаврісаниха.- Хоч парубок, як медвідь, та й здатний до всього, а то - бойко!

- Або я йду за нього? - кажу їй.- От - іду!

Гаврісан сплюнув.

- Тьфу! - каже.- Дівка здуріла.

- І не страшно тобі, мой?

- Чого? Світ божий, а не його.

Не страшно мені. «Чому не йти? - гадаю собі.- Піду та й подивлюся на дудяну, [11] і так ще там не була. Там сидить пан Куба. Може, дасть другу люльку; а тютюну певно що дасть! А у нього не лишуся, як не схочу». А він щохвилі питає: «Ідеш вже, Параско? Ходи, роботу покинув».

І пішли ми.

Як минали ту гору, де паслися вівці пана Куби та й Гаврісана, грав чабанисько в трембіту. Грав таку тугу, що - ей боже! Дивлюся на гору - і не забуду його.

Стоїть медведисько з чорним патлатим волоссям своїм, округ нього вівці білі й чорні дрібніють з трави... стоїть сам-один та й плаче в трембіту... Грав, доки нас видів, а як зійшли з його очей, як погнав голосом по-через гори- «у-х!..», аже в серці відбилося. Тільки і виділа я його.

- Що се? - питає Юрій та й дивиться боком.

- Се чабан за Параскою! - каже його товариш. - Злюбив її.

- Чому ж ти за нього не пішла? - звернувся відтак хутко до мене, а на Юрія кривить лицем.

- Банно вам? - кажу.

- Ящірко!..

- Не мала волі до нього!

І йшли ми.

Я йшла за ними, як сліпий за видющим. Ідемо... вони оба наперед, а я ззаду за ними. Слухаю, а вони кажуть по-волоськи, аби я не розуміла, а я розуміла все - привчилася з чабаном, лиш не вміла говорити,- кажуть: «Ведім її верхами та вузинами, а не дорогою, щоби не втікла назад...» А я підняла добре голову та й стрілила округ себе очима. «Гай, гай! - погадала.- А я не сліпа, а ноги мої не пара вашим. Не схочу лишитися, найду собі спряток!» - І запам'ятала собі добре, куди мене вели...

10

- Банувати - тужити.

11

- Дудяну - місто. (Прим. О. Кобилянської).