Нариси

Здається, щось чигає за їх плечима.

Не бачать його, а відчувають.

У воздусі - холодними, напричуд ясними зоряними ночами - і днями, закутаними сивою імлою, лиш рідко коли просвіченими сонцем без тепла - а там і довгими сумерками надвечір'я.

Іменно довгими сумерками воно наближається.

Всього крок - і стане.

Блиск денного сонця його все ще здержує. І знов крок. Ще вода має розцвістися. Має стати прозора і чиста, якою не буває ніколи ні весною, ні літом, а лиш пізньою осінню. Ще й павутинка срібна не пірвалася дрижучою ниткою між гіллям в лісі. Ще день. і ще день, і аж відтак воно опиниться справді посеред всього.

Вітер здійметься остро пекучою струєю, розірве свавільно посліднє зісохле, безбарвне вже листя, стане мести зневажливо землю, а небо закутається в сірий смуток.

Прибране в білу одіж, з груддю, переповненою зимним віддихом, з срібною косою на плечах. Так зближається воно.

Прилітає далеким запустілим полем.

Гуляє і стає.

Скликає чорне вороння і радить.

Де б і не процвітало опізнене зілля, нехай би навіть і чудотворне, що лиш раз в житті розцвітає, нехай би навіть і опівночі, не спостережене нічиїм оком,- воно опиниться і над ним і скошує.

Дзень. Дзень.

Тому до послідньої краплини видобуває деревина силу з землі і перебирається в барви. З розкоші і жалю неначе горить і в листя виливає останню кров свою.

Вилляло, і пишається, і дразнить барвами окруження, і перешіптується потайним шелестом, непокоячи ним себе і других, а меланхолія всього окінченого укладається чимраз глибше на все, куди б і не глянути.

Меланхолія і ще щось.

За сонцем то все?

Ні. Не за сонцем.

Воно хоть звисока і здалека, а все усміхається однаковим своїм усміхом. Це меланхолія і жах перед тим, що настане. Холодним, закаменілим і мовчазним.

Перед бездушною тишиною, котрої і золота мушка не проб'є ніколи перед закінченням.

Тому грає і дрижить напівпомертвіле листя осінню

Бореться, і усміхається, і опирається тому із всієї сили. Обливається кров'ю і за себе, і за других і до останку надіється.

Надія це послідня, що їх покидає.

Так з дня на день.

Поки не стануть падати лагідним летом білі сніжини - не закриється ліс і все в білу мрію.

Тоді вже примкнуть очі - піддаються.

З далекого запустілого поля біжать враз з білими хмарами снігу змішані з острим вітром звуки страшної коси.

Дзень. Дзень.

Чернівці, 1900 р.

СЛІПЕЦЬ

Я осліп.

Через що якраз - не варто й казати. Все-таки найстрашніше те, що я осліп.

А зо мною разом у больниці сидів і другий такий темний, як я. Нам було добре, як нас разом лишали.

- Бачиш хоч дрібочку сонця? - питав я іноді нещасного товариша свого.

- Ні, - каже він.

- А ти?

- І я ні.

По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно.

І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре?

По тому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце, і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що мені вже ніяк сонце не оглядати; і дали - товариші мої дали мені костур на дальше життя.

І я ходжу по світі.

То є, я лиш хотів сказати, що рушаюся з місця на місце. І хоч мені відомо, що я вже ніколи більше сонця в житті не побачу, я силуюся все-таки його бачити.

Я отвираю очі так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надії, що хоч мрію… що хоч крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготіння проміннячка святого сонця побачу - і ні.

Не бачу.

Коли йду з місця на місце, я чомусь руки вперед себе простягаю, розкарячую пальці, піднімаю голову… здається мені, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасться вловити, бо ж воно сонце! Гадаю - ось-ось сонця діткнуся, а раптом дотикаюся милостині.

Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула.

Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула - добра, вдячна, покірна за милостиню.

Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже темна, хоч широко отворена, як от очі мої… Я напружую свій слух, здається мені… щось сонячного проб’ється для мене в руху окружаючого життя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряючи у душу свою, щоби слухом сонця і світла схопити, хоч я знаю, що ще ніякий сліпець світла душею не спіймав, то й я його не спійму!

Сонце…

Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос сліпця тебе кличе. Не чутно… так якось без усякої просьби… так собі якось… бо і як мені просьбу вкладати в слова, як «Сонечко ти моє боже, святе!» - а потому додать: «Я осліп…» Воно світить усім.

Деревині, людям. А он десь там і калюжа буде, і воно й на неї блисне. Але се давній звичай сонця - сліпим воно ніколи не світить.

Потім я потопаю в глибінь своєї душі.

Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки сумна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите - а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас - слухайте - ніколи, ніколи в житті видіти не буду…

Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої - ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили.

11 марта 1902.

СЛОВО ЗВОРУШЕНОГО СЕРЦЯ

Сьогодні моє свято. Найбільше в моєму житті. 55 років скромної праці на літературному полі. 55-річний ювілей. В голові - сила думок. В серці - невимовні почуття. Багато прожито за сімдесят сім років нелегкого життя. Багато перетерпіла за п'ятдесят п'ять літ на невторованому шляху письменника. Цензура. Заборони. Скільки палких думок лишилось в тайні, не могли до людей дійти. Але і книжки виходили не на широку дорогу: вузькими й тернистими стежками пробивались вони до людей, до читачів своїх, їх перепиняли, їм перетинали шлях, з рук людини виривали.

Тільки тепер осяяв їх ласкавий промінь. Тільки тепер нам милі світлі дні. Дивлюся на все довкола - і скільки справдилось моїх мрій! Омріяна людина щастя відшукала. Для жінки-страдниці, за чиє горе моє серце скипало кров'ю, відкрився світ, розвіялась пітьма. Земля, полита потом, зазеленіла рясно, на ній буяють найпринадніші квіти: освіта, вільна праця, культура для люду, що стільки літ страждав. І книжка - найдорожчим подарунком стала дитині, що матір з роботи жде, тій дівчині, що у прислузі коротала молоді роки, навіть дідові, щоось лише прозрів.

Дорога світла усім людям стала, а ще ясніше вона простелилась для тих, хто творить, пише людям книги. Яка радість, щастя, що мій ювілей святкує цілий край великий, що хвилювання моїх дум і серця до всіх людей Країни Рад дійшли.

Хвилюючись, кажу я щире слово це: мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі.

Ольга Кобилянська

м. Чернівці, 25 листопада 1940 р.

СНИТЬСЯ

(Пристань з мущинами, від яких несуться голоси нерівними хвилями, то вище, то нижче.)

Ми ще не в дорозі до повороту; ще не скінчили. Ми ще йдемо. Вгору, а там і вдолину. Не чуєте? Одні вдираються муравлями на скали, сторожать, сіють гарматними ядрами; а долинами копошаться враз з кіньми, з розірваною землею другі. Інші знов клубляться кривавою масою і не підоймаються більше. Ще інші позаховувалися бурсуками в нори, між лісною деревиною, що усипляє їх в голоді й холоді своїм довічним шумом, стрясаючи на них святочну одіж, білий іней, а з тим надихує і вічний сон, доки не подеревіють на раннім або північнім морозі, стоячи на чатах. Тут під побілілою від інею смеречиною, там невеликою громадкою, волочучися крізь снігову імлу насилу, щоб обопільно з ворогом стрінутися і поглянути на себе дикими, ненависними поглядами, а відтак. Але нащо вам це все знати?