Битва

Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло ве­ликими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни. Буйна ясно-зелена папороть розкинулася вахлярувато [4] в своїй розкішній красі вшир і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски пока­зувалися на світ і звертали на себе увагу. Молоді ялин­ки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі.

Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної частини со­снової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалась по них, немов по скляних баньках.

Але вони пхалися силоміць уперед.

Глибоко в лісі, де вже земля розстелювалася рів­ниною, заблисло проти них з темно-зеленого тла лісу щось блискуче. Воно було обведене розлогими соснами, з котрих звисав серпанкувато довгий блідо-сивий мох майже до землі, буйними круголистими баговинними рослинами й широкою тростиною.

Се було - морське око.

Неначе дзеркало, бережене прибиваючим багат­ством зелені, лежало воно тут неподвижно, сонливо з погідною гладкою поверхнею, бездонне, ніби вічне дзеркало склепіння й шпилів дерев,- кусень нетиканої краси.

Скісно на нім і наполовині в воді лежала сосна. Міс­цями мохом обросла, становила кладку для легконо­гих лісних звірів і була місцем, де вигрівалися ящірки й стрикізки.

Ті стрикізки кружали невтомимо над водою в блис­кавичній гульбі, від часу до часу доторкаючись сва­вільно прозоро-синіми крильцями блискучої поверхні.

- Гурра!.. Ліс задрижав.

- Тут ліс займемо! Розлігся відгомін:

- Зай-ме-мо!

- Тут ударити!

Проникливий окрик жаху пронісся:

- У-да-ри-ти!

Топори заблисли в півсвітлі, і, неначе один удар, пішов гук лісом.

Лякливо затріпотілися недалеко пташенята, і по раз перший відбились у нерухомій поверхні морського ока інші з'явиська, як шпилі дерев і склепіння...

Вперед - молоді.

Многонадійних змірено.

Ті, що були однакового росту, однаково здорові й стрункі, стято і обдерто з зеленої одежі. Коли їх по обох кінцях однаково спилено, зложено з них на вузь­кій долині між горами й майже поверх потоку - до­рогу. Там, де залізної дороги не можна було дальше повести, мусили вони робити службу.

Один пень укладали тісно біля другого. Таким чи­ном робили дорогу для прочих трупів. Вона тягнулася довго в скрутах межи двома пасмами гір, і сумно було на неї подивитися. По тій дорозі мали відтак пере­возити столітніх великанів...

Коли їх уставлювано рядом на землі, діставали в го­лову і в ноги удари сокирами, щоби приставали рівно один до другого і були мостом на землі. З них витікала кров. Потік, що біг близько них, втиснувся під них, витікав лагідно з-поміж них, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де сонячне проміння гралось з його перлами, осідалася вона на його камінні й за­красила його на всі часи темно-понсовою барвою...

Поки наємники упорались з тим усім, пройшов дов­гий час, і вони самі майже здичіли. Не сходили ніколи в доли, не стрічалися майже ніколи з жінками. Свою одежу намочили в дьогті, а борода й волосся виросли в них довгі й надали їм дикий вигляд.

Залізницею діставали щотижня харч і що потребу­вали до життя, а перед вихром і студінню хоронили їх колиби, сплетені з обтятих соснових галуззів, що лежали вокруг у великім подостатку.

З дерев поздирані кори, пересяклі живицею, що су­шились на сонці, немов величезні брунатні збитки па­перу,- запалювано вечором по лівій і правій стороні на вершинах, і вони палахкотіли червоними жадними язиками, яко гасло жизні наймитів.

Так прибиралися вони до бою зі столітніми...

Врешті прийшла черга й на тих.

Ніч перед тим... се була світлом упоєна ніч... місяць збільшився у великий матово-червоний круг.

В тишині, що зросталася з темнотою, здавалися гори з своїми темними безмежними лісами пристано­виськом для стоїчного спокою. Місячне світло прони­зувало ніжно-синяві нічні мряки, розсвічувало дале­чину й неначе уділялося верхам дерев, що стояли на найвищих шпилях гір. Дерева змінилися в його сяйві і, здавалося, в нім розпливалися...

Деякі попростягали свої стрійні рамена широко до небес, ніби о що благали.

Лиш деякі?

Скільки їх тут було, а їх було так багато, що ніхто не був у силі зчислити,- всі виганялись вгору й бла­гали о життя! Навіть воздух був повний того бажання! Він пах спрагою о «ще більше» і здавався віддихом тисячок і тисячок істот, жадних життя.

Самий запах, що розходився з глибини лісу, нага­дував упоюючу розкіш, саму прегарну повну зрілість, та поривав і тих з собою, що стояли досі в непорушно скритім дожиданні, зберігаючи бажання жити повною мірою, як соромливу тайну. Папороть заговорила пророчим шелестом; чашки найнепорочніших цвітів розвинулися у викінчені цві­ти. Страх, що вони могли б завтра перестати жити, збудив у них жадання показатися в послідній раз один другому в повній красі. Завтра, може, будуть уже по­толочені, їх корони поламані і обдерті з листя. Завтра, може, не буде вже ніхто знати, що вони були... і що були - гарні!.

Лісова земля оживилася світляками, що блистіли на її темно-зеленім тлі, немов краплі світла, а безліч сверщків перекликувалася, відповідала собі й не хо­тіла ніяк умовкати.

Панував настрій такий, як би всі виступили з себе, й беззглядно розбуялися їх чуття, котрі приглушував лише глибокий супокій ночі.

Сміх самого здорового життя, змішаний з тяжки­ми сльозами жалю, пробивався силоміць крізь усе, а якась туга лагідна, мов оксамитовий плащ, лежала на всім і викликувала щораз більше бажань і любов до життя.

Чудні були звуки лісу в тишині сеї ночі! Ніжніші від музики; був то радше якийсь шепіт, що зіллявся з м'якою темнотою ночі, а серед того шепоту з листка на листок падали краплі дощу, що зросив усе ще за сонця.

Довгий, тяжкий час,- і столітні полягли. Прості, повбивані, лежали, умощені у власній зелені.

Пняки, що по них осталися, і валкувате, аж наверх землі вибуяле коріння сторчали з моху покалічені.

Ще лежали столітні на горах, однак - не пооди­ноко. Гори були обсіяні їх трупами направо й ліво. Лежали й скісно, поперек і рівно. Густо одні коло од­них, голова об голову, групами або одне верх другого, або - як котре впало.

Здалека робив їх вид враження скошеного лісу!

Гори, з котрих майже до наготи здерто їх стрій, що був зимою й літом віками незмінний у своїй свіжій красі, сторчали тепер, посоромлені, до небес, надармо силуючись останками колишньої одежі закрити нефоремні сустави.

Зраджені орли й осиротілі яструби пролітали сумо­вито сюди й назад; лише коли орли від часу до часу по короткім льоті спочивали й наїжали люто пера, чор­ні, ворожо блистячі очі звертаючи чигаюче в доли, тоді яструби снувалися в повільних, нечутних кругах над поляглими.

Коли упавших стягано з їх висоти, велася борба на життя й смерть.

Багато наємників стратило життя; багато стало на­віки нездатними до праці; а інші знов днями лежали, тяжко покалічені, в долах.

Велетів звалювати!

Таких, що стояли на місці сотню років, котрих ко­ріння зарилося в найглибше нутро гори й там пере­плелося з корінням різнородних інших рослин навіки!.. Звалювати їх - і не ушкодити себе, не знищити моло­дого поросту, і не знищити всього довкола...

Так як ніколи невтомимі мурахи, вдиралися наємники на найнедоступніші місця, уоружені ланцюга­ми і прочим знаряддям.

Насамперед стісували з них кору.

Вона завдала чимало праці. Заросла сильно в тіло і ствердла так, що сокира відскакувала від неї; аж по довгім рубанню розскакувалася трісками й падала на множество еластичного зеленого галуззя, котре, від­ділене від тіла, мало висихати.

Відтак сильні руки, погорджуючи всяким небезпеченством і перепонами, котили тяжких великанів. З глухими, рівночасно видаваними окликами, що мали додавати відваги а пригадували скорше окрики диких птахів, чим гармонійні людські звуки, сповняли наємннки сю працю, під час коли з їх чола ллявся струями піт, а з поранених рук текла кров. Пробування на самоті і здичіння наповняло їх при такій роботі ша­леною відвагою, а надія на високу нагороду запалю­вала в їх очах блиск побіди.

4

- Вахлярувато - мов віяло