Ціпов'яз

Настала й осінь, а з сто­лиці - нічи­чирк. "Що за ди­вом Чо­го там ра­ха­ються так дов­гої Та хіба ж так од­на спра­ва, там, ма­буть, си­ла ро­бо­ти!" - зас­по­ко­ював се­бе Се­мен, хоч чув, що йо­му чо­гось мулько на серці. Так щось ча­сом то­чить сер­це, мов чер­вак… Че­рез ко­го приш­лють відповідь? Чи че­рез пош­ту на Се­ме­на, чи че­рез во­лость, чи че­рез ста­но­во­го? Ця дум­ка тур­бу­ва­ла Се­ме­на; йо­го сер­це по­чи­на­ло го­лосніше ка­ла­та­ти, ско­ро до ву­ха доліта­ло те­ленькан­ня дзво­ни­ка або ко­ли він стрічав­ся з соцьким. Се­мен час­тенько навіду­вав­ся на пош­ту, роз­пи­ту­вав, чи не­має до йо­го лис­та з сто­лиці. Відповідь не при­бу­ва­ла, хоч час ли­нув, не­су­чи землі снігові ша­ти…

Семен че­кав, не тра­тив надії. Але де­далі нев­покій опа­но­ну­вав Се­ме­ном. Він зро­бив­ся ураз­ли­вим, не­терп­ля­чим. Йо­го дра­ту­ва­ло кож­не жалісли­ве сло­во бідної Дом­ни, кот­ра не зна­ла, що діється з чо­ловіком, кож­не ма­те­ри­не за­пи­тан­ня, Він тремтів та схоп­лю­вав­ся з ла­ви, як хто ввіхо­див до ха­ти. Ча­сом уві сні вба­ча­ло­ся йо­му, що соцький приніс так дов­го очіку­ва­ну бо­ма­гу, - І Се­мен зіска­ку­вав з по­лу, вибігав на подвір'я. А то ви­дасться йо­му, що не­за­ба­ром, або й за­раз-та­ки, ма­ють пок­ли­ка­ти йо­го до ста­но­во­го. Він сідав тоді на лаві і че­кав. І до­сить на той час стук­ну­ти ко­му-не­будь сінешніми две­ри­ма, щоб сер­це Се­ме­но­ве зу­пи­ни­лось в гру­дях, пе­рес­та­ло би­тись, а змарніле об­лич­чя вмить по­по­лотніло. Се­ме­на жер­ла га­ряч­ка, він був сли­ве не­ду­жий. Хрес­ти­ни си­на, що по­ро­ди­ла Дом­на во­се­ни, не здо­ла­ли роз­ва­жи­ти зас­му­че­но­го Се­ме­на, не роз­по­ро­ши­ли йо­го гірких ду­мок, йо­го гри­зо­ти…

Минуло різдво, відсвят­ку­ва­ли й во­дох­ре­ще, а із сто­лиці ні чут­ки.

"Не пус­ти­ли, - ду­мав Се­мен про своє "про­шеніє", - не дійшло…

Ця дум­ка тро­хи зас­по­коїла Се­ме­на. Не дійшло - зна­чить, нічо­го сподіва­тись відповіді. Але ма­ра без­зе­мел­ля в бу­дуч­ності, що бу­ла зник­ла на який­сь час, знов з'яви­лась і ста­ла пе­ред ним у грізній пос­таті. Ко­лишні дум­ки знов тур­бу­ють Се­ме­на, знов то­чать йо­го, мов шашіль де­ре­во; він не має вже си­ли спе­ка­тись неп­ро­ха­них гос­тей. Дум­ка за дум­кою, мрія за мрією ко­тяться в бідній го­лові ціпов'язовій, як хвилі на безк­рай­ому рез­доллі мо­ря, кот­рим годі зма­га­ти­ся з нев­пин­ним, мо­гутнім вітром.

Розпалена уява Се­ме­но­ва пе­ре­но­сить йо­го в пришлі ча­си, в тії ча­си, ко­ли лю­дям ста­не тісно на своїх грун­тах, ко­ли, зу­божілі, го­лодні, во­ни враз з усіх гру­дей скрик­нуть: "Смерті нам або по­ля!.." Але по­ля не­ма, смерть не при­хо­дить, і го­лодні, зво­ро­хоб­лені ла­ви, повні роз­пу­ки й зневір'я, ри­нуть на ба­га­тих, на тих, що то ма­ють грун­та не­об­ме­жені, що не зна­ли досі го­ло­ду й хо­ло­ду. Ла­мається вся­ка прав­да, роз­ли­вається мо­ре крові людської… І не спи­ни­ти тоді тої ко­лот­нечі, як не спи­ни­ти хур­то­ви­ни, не спи­ни­ти зли­ви, що за­топ­лює зем­лю, кле­ко­че бур­ча­ка­ми, руй­нує греблі й все, що на до­розі…

Семенові стає мо­то­рош­но. Чи в словах… він не хо­рий, бу­ває? Що се йо­му вер­зеться, що се при­вид­жується?.. І він сил­кується оту нісенітну уяву роз­по­ро­ши­ти здо­ро­ви­ми дум­ка­ми. Чи мо­же так бу­ти, як йо­му уяви­ло­ся? Що зем­ля поділяється на шма­точ­ки, що лю­дей все більшає, а землі не при­бу­ває, що вже й те­пер чи­ма­ло бур­лаків, а далі й більше бу­де - це кож­ний ба­чить й знає. Далі. Го­лод­ний вовк се­ред дня, не бо­ячись смерті, ха­пає вівцю з ота­ри, а го­лод­на лю­ди­на не ба­га­то кра­ща за вов­ка. І це оче­ви­дяч­ки. Ну, а ко­ли так… а ко­ли так, то все це мо­же справ­ди­ти­ся… Се­мен чує, що йо­го уява зрос­тає в ідею, в яку вів вірить і якої за­ра­зом жа­хається… "Але як це мо­же бу­ти, щоб до та­ких прос­тих ре­чей не домірку­ва­лись досі? - трем­тя­чи, як у про­пас­ниці, ду­має Се­мен. - Нев­же до цього ніхто ще не дійшов ро­зу­мом? Ма­буть, що ні, бо не за­побіга­ють ли­хові… Се вже мені десь так бог дав, зняв більма з очей, щоб я дру­гих, ро­зумніших та сильніших за се­бе, навів на стеж­ку… І я ви­яв­лю, я му­шу ви­яви­ти свою дум­ку, та од­но­му лиш ца­реві і більш ніко­му… Не по­си­ла­ти­му "про­шенія", од­на­ко­во не пус­тять… Тре­ба кон­че са­мо­му, на сло­вах… Се­мен зга­дує, що на мандрівку в сто­ли­цю потрібні гроші, а в нього по­ки що самі йно дов­ги, але зго­дом зас­по­коюється: бай­ду­же! Як не те­пер, то в чет­вер, аби діп'яти сво­го…

Надія знов загріває бо­лю­че сер­це Се­ме­но­ве, ціпов'яз знов має чим жи­ти.

І Ро­ман має ідею, ще й гар­ну ідею, але то та­ку гар­ну, що навіть на са­му згад­ку про неї усмішка ося­ває йо­го об­лич­чя. Ро­ман домірку­вав­ся, що ті три мор­ги землі, які не­дав­но ку­пив Се­мен і які на­че сам бог при­ту­лив до йо­го, Ро­ма­но­вої, ни­ви, не потрібні Се­ме­нові. Ав­жеж не потрібні, бо він не вміє ша­ну­ва­ти їх. Брат не ма­ти­ме по­жит­ку з то­го грун­ту, бо він мар­нує свою пра­цю, розсівав її на дур­ни­цю. Ось не­дав­но Морд­ко хва­лив­ся, що взяв від нього п'ять кар­бо­ванців за якесь там "про­шеніє"… І що з то­го "про­шенія"? Як­би ко­ристь яка, а то - ха­ле­пи ще не ба­чив!.. Ну, з'їв би за ті гроші ла­со, про­пив би їх - усе б бу­ла приз­на­ка, а то по жи­дах-де­рисвітах розсіва­ти!.. Ні, не потрібна та­ко­му зем­ля, од­на­ко­во змар­нує… А це гріх. Ад­же й ба­тюш­ка в церкві ка­же: "Вся­ко­му ма­ючо­му дасться, а від не­ма­ючо­го й що має - відбе­реться…" А ко­му ж відібра­ти її? Ро­ман ніко­му не дасть відібра­ти, він сам відбе­ре зем­лю… Тільки як же це зро­би­ти? Пра­ви­ти че­рез суд довг з Се­ме­на - так ма­ло ще на­по­зи­чив… ще не час… Пи­тан­ня це за­би­ло клин у тім'я Ро­ма­нові, але він в кінці зас­по­коїв се­бе: "Якось во­на бу­де! Не ка­бак же в ме­не на пле­чах, а го­ло­ва, та ще й не­аби­яка!"

Промайнула ме­те­ли­ком вес­на, збіга­ло, мов день оден, й літо. По­ча­ли лю­ди сер­пи гост­ри­ти, лаш­ту­ючись до жнив. Се­ме­но­ве жи­то за­ро­ди­ло на ди­во. Гус­те, ви­со­ке, во­но гну­ло до­до­лу важ­кий ко­лос, на­че зги­на­лось до Ро­ма­но­во­го, що за­раз-та­ки на суміжно­му полі стир­ча­ло до­го­ри, рідке та мізер­не. Ця кар­ти­на нес­ка­зан­но дра­ту­ва­ла Ро­ма­на.

- Скажусь, збо­же­волію, як не відбе­ру цього по­ля! - ка­зав він, за­тис­ка­ючи зу­би. - Я йо­го підпа­лю… Бігме, підпа­лю… Хай про­па­дав… Та не про­па­де, ле­да­що: дам гро­шей на ха­ту, ще раз по­зи­чу, а по­ле та­ки бу­де моїм… Вже як ска­зав, що бу­де, то бу­де…

І Ро­ман грізно пог­ля­дав на мо­лод­шо­го бра­та, що по­чав уже жа­ти стиг­ле жи­то край по­ля. А Се­мен не знав, не відав й не при­чу­вав навіть сво­го во­ро­га. Він жав, зак­ло­по­та­ний влас­ною дум­кою. Пішла чут­ка, що до Ме­жи­бо­жа, де зібра­лась си­ла війська, мав не­за­ба­ром при­бу­ти хтось з царської ро­ди­ни. Ця но­ви­на ду­же бу­ла на ру­ку Се­ме­нові. До Ме­жи­бо­жа не так-то да­ле­ко, мож­на ту­ди поїха­ти, от ко­ли б тільки об­жа­тись та звез­ти хліб. Вже він кон­че по­дасть "про­шеніє", виб­ла­гав доз­во­лу й гро­шей на по­ро­гу, приїде в сто­ли­цю й ви­явить свою таємни­цю ца­реві…

Люди об­жа­лись. Заск­рипіли во­зи, за­мо­та­ли го­ло­ва­ми кру­то­рогі, здер­жу­ючи з го­ри ви­сокі, мов ха­ти, ху­ри, на­лад­но­вані зо­ло­ти­ми сно­па­ми. По­ча­лась во­зо­ви­ця. Се­мен звіз свій хліб раніше від дру­гих і склав у сто­до­лу. Він ква­пив­ся ви­ру­ши­ти в до­ро­гу.

Був чу­до­вий серп­не­вий ра­нок. Сон­це вста­ло яс­не, ве­се­ле, уми­те і за­раз-та­ки по­ча­ло гра­тись в зо­ло­ти­ми стіжка­ми жи­та й пше­ниці, що сто­яли, пи­ша­ючись, на кож­но­му обійсті. Го­робці цвірінька­ли та чу­би­лись ко­ло стіжків, де бу­ло чи­ма­ло вит­ру­ше­но­го зер­на. Тільки лю­дям бу­ло за­гай­но, бо во­ни ще не покінчи­ли цілком у полі. В селі бу­ло пус­то й ти­хо. Двері в ха­тах бу­ли всю­ди за­чи­нені. В На­уми­шиній хаті теж не бу­ло ніко­го, бо Се­мен, ма­ючи уве­чері їха­ти до Ме­жи­бо­жа, хотів на­ла­го­ди­ти жінці дров і по­давсь у ліс, а жінки ко­па­ли в полі ба­ра­бо­лю.