Ціпов'яз

"Мені ще доб­ре, - ду­мав Се­мен, си­дя­чи на лаві в кут­ку, - мені ще доб­ре: маю ха­ту, маю по­ле, та й не­ба­га­то на нас двоє тре­ба… А скільки ж то, бо­же мій, ба­чив я та­ких, що в них іно ски­боч­ка то­го по­ля, а сім'я ве­ли­ка… А що мені до то­го?.. Що мені чу­жа біда?.. Як-то що? То що то­му ко­тові, ще ле­жить на припічку, до всього бай­ду­же… А я лю­ди­на… І дивні ті лю­ди: бідує, го­рює, ги­не в го­ло­ду, а нічо­го не ра­дить собі, не за­побігав ли­хові… А що ж ро­би­ти? Як ро­би­ти?.. Та хіба ж я знаю? Е, ко­би-то я знав, я б, вдається, на ви­ди­му смерть пішов, я б, здається, ви­дер, виг­риз би ту зем­лю, бо без землі ли­хо лю­дям на землі, сум­но жи­ти-скніти, сум­но біду­ва­ти без надії на кра­ще!.. А мені що? Аби мені доб­ре, а там - про ме­не!.. Це знов обсіли ме­не дурні дум­ки… І що мені ро­би­ти з ни­ми, навіщо во­ни мені?.."

Семен узяв шап­ку і вий­шов надвір, ба­жа­ючи розвіяти свої ду­ми десь по­за цею душ­ною ха­тою.

Пожадливо, пов­ни­ми грудьми втя­га­ючи в се­бе мо­роз­не повітря, по­давсь Се­мен до­ро­гою ген за се­ло. Твер­дий сніг ри­пить під но­га­ми в Се­ме­на, лег­ко ди­ха­ти йо­му на цьому хо­лод­но­му роз­доллі. Ось по­ми­нув він ос­тан­ню ха­ту, ось роз­ки­ну­лось, аж до са­мо­го не­бос­хи­лу роз­ляг­ло­ся за­си­па­не снігом по­ле і спить під поб­лис­ку­ючою ти­ся­ча­ми іско­рок оде­жею, че­ка­ючи, по­ки не збу­дить йо­го вес­на… Ши­ро­ке, роз­ло­ге по­ле, та не людське во­но, а панське. Лю­ди не ма­ють ланів, у них усе різи. На­що од­но­му та­ко­го по­ля? Хіба для роз­кошів, бо цього по­ля ста­ло б на сто чо­ловіка… Оден роз­ко­шує, дру­гий сльози ков­тав… Де ж та прав­да в світі бо­жо­му?.. Течія ду­мок Се­ме­но­вих знов поп­лив­ла в той бік, ку­ди зви­чай­но звер­та­лась, ско­ро він по­чи­нав ду­ма­ти про по­ле. "Чи я бо­жевільний? - спи­нивсь урешті Се­мен. - Тьфу, відкас­нись, са­та­но! На що не гля­ну, про що не по­мис­лю - усе зве­ду на од­но… Ко­ли б уже та вес­на швид­ше при­хо­ди­ла, мо­же б за пра­цею не лізла в го­ло­ву вся­ка нісенітни­ця!" - ка­зав Се­мен, по­вер­та­ючись до­до­му.

Весна не за­ба­ри­лась. Пригріло со­неч­ко, об­сох­ла зем­ля, по­тяг­ло ора­ча в по­ле. По­давсь і Се­мен з плу­гом на ни­ву. Побіч з ним, на своїй різі, орав Ро­ман. Се­ме­нові бу­ло гар­но. Чор­на рілля рівно кла­лась ски­ба за ски­бою з-під но­во­го плу­га, мо­лоді во­ли­ки тяг­ли щи­ро, не ліну­ючись. Се­мен об­чи­щав істи­ком леміш та, щи­ро на­ля­га­ючи, йшов за плу­гом. Він упи­вав­ся вес­ня­ним повітрям і ти­ми па­хо­ща­ми чор­ної вог­кої землі, що бу­ли йо­му най­кра­щи­ми над усі па­хощі. Він лю­бив зем­лю, як пташ­ка повітря, ри­ба - во­ду. Та й що варт се­ля­нин без землі? Усе од­но, що пташ­ка без повітря, ри­ба без во­ди. А землі з кож­ним ро­ком усе мен­шав та мен­шав. Не те, щоб мен­ше ста­ва­ло її на світі, а ділять її ме­жи со­бою ма­ло не на гряд­ки, бо на світі де­далі стає людніше… І що во­но бу­де, як лю­ди отак пош­ма­ту­ють зем­лю, з чо­го во­ни хліб їсти­муть тоді? По­га­на спра­ва. Тре­ба землі і то кон­че тре­ба. Де ж її узя­ти?.. А ці роз­ло­ги, що роз­ки­ну­лись ген-ген го­ра­ми та до­ли­на­ми, скільки оком за­хо­пиш!.. Ад­же то панське!.. Хіба що? Хіба та зем­ля, де орю я, Ро­ман, усі лю­ди, не бу­ла ко­лись панською? Бу­ла панська, а те­пер людська. Знай­шов­ся та­кий, що дав во­лю, дав і зем­лю… Та як же так? Прий­ти - віддай зем­лю, що маєш, бо мені ма­ло! Так не мож­на, не по правді. А це по правді, що оден має та­ко­го землі, що й за день не об'їдеш, а дру­гий - на яму лиш на кла­до­вищі?.. Дур­но не тре­ба, мож­на на вип­лат, як і ту зем­лю, що те­пер маємо… Хай па­нам гроші, а нам зем­ля. Зем­ля для то­го, хто ко­ло неї хо­дить… І це мож­на зро­би­ти!.. Мож­на!..

Семен упрів від цих ду­мок. Він об­тер мок­ре чо­ло ру­ка­вом свит­ки і гля­нув на не­бо, де клю­чем про­летіли жу­равлі, кур­лю­ка­ючи в бла­китній ви­со­кості,

- Гей, соб, си­вий, соб, мо­ру­гий! соб! - підбадьорив він во­ликів, на­ля­га­ючи щи­ро на плу­га.

"Це мож­на зро­би­ти… Гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік… ве­ли­кий, та мов той Іван, що ве­ли­кий, а дур­ний… Чо­му досі нічо­го не роб­лять, чом не піклу­ються про дітей влас­них?.. А що ж змо­же му­жик? Ку­ди йо­го пус­тять?.. Та що! Хоч я й му­жик, хо­ча я й не­письмен­ний, тем­ний, а пішов би бог зна ку­ди, до са­мої сто­лиці, впав би нав­колішки й ска­зав би: ца­рю мій яс­ний! так і так, по­ля в нас об­маль, ви­па­су не­ма, без лісу бідуємо… Як­що не хо­чеш, щоб ми по­ги­ну­ли, дай нам землі… Ми не хо­че­мо нічиєї крив­ди, ми не хо­че­мо дур­но, вип­ла­ти­мо що до копійки… Ря­туй, бо ги­не­мо… А там - най хоч го­ло­ву мені сти­на­ють! Пос­лу­жив би я гро­маді, ко­ли ніхто не хо­че!.. Дур­ний, дур­ний, що се я ви­га­дав?.. Тьфу!.."

- Гей! соб, сиві, соб, бо­дай ви скру­ти­ли­ся!.. Тпру!

Семен дійшов до обніжка. Він ви­тяг плу­га і пе­ре­ки­нув йо­го набік.

- Х-ху!..- ска­зав Се­мен, здійма­ючи шап­ку та ви­ти­ра­ючи впріло­го ло­ба. Йо­го гірше змор­ду­ва­ли "дурні дум­ки", ніж оран­ня. Весь мок­рий, трем­тя­чий та ли­хий на се­бе, сів він на обніжок, ду­ма­ючи в од­но:

"Боже, який я дур­ний та чуд­ний собі вдав­ся!.."

А навк­ру­ги йо­го гар­но, як бу­ва нап­ро­весні в полі. Сон­це грає промінням, вес­ня­ний легіт же­не по не­бесній бла­киті, як пух, ле­генькі білі хма­рин­ки, в повітрі бри­нять му­хи, цвірінька­ють го­робці, пах­не свіжою ріллею, тра­ви­цею, фіалка­ми, пах­не вес­ною! Сер­це розк­ри­ває обійми і тим роз­ло­гим ни­вам, що, пор­вав­ши кай­да­ни, збу­ди­лись до но­во­го жит­тя, і тим дітям повітря - вільним пта­хам, що з да­ле­ких країв при­летіли до нас у гості, і то­му ку­щи­кові фіалок, що, за­хис­тив­шись ме­жи тра­ви­цею, ти­хо процвітає, відда­ючи свої па­хощі чу­до­вим па­хо­щам вес­ни!..

А тим ча­сом Ро­ман, орю­чи свою нив­ку, ско­са пог­ля­дає на бра­та ли­хим оком. Йо­му теж щось му­ляє сер­це. Му­ляє йо­му сер­це ота нив­ка ціпов'яза. Гар­на нив­ка, та чу­жа. Йо­го об­ра­жає згад­ка про те, що мо­лод­ший брат, кот­ро­го він не мав і за бо­же по­шит­тя, вни­щив усі йо­го заміри, два ро­ки пле­кані в серці, як най­кращі мрії!.. І хто ж ко­го підвів? Се­мен - йо­го, ро­зум­но­го, хит­ро­го, досвідче­но­го!.. Та дар­ма, дар­ма!.. На віку, як на довгій ниві: усього бу­ває… Бу­ває, нап­рик­лад, і так, що хтось по­зи­чить ко­му гроші, а той не має зап­ла­ти­ти чим на ре­че­нець, от і про­да­ють зем­лю… І та зем­ля пе­ре­хо­дить та­ким ро­бом до то­го, хто по­зи­чав… Бу­ває й так… Те­пер та­кий світ: дур­ний впус­тив з рук - ро­зум­ний підняв; дур­ний дає - ро­зум­ний бе­ре… Те­пер тільки ро­зум­ний та хит­рий здо­лає жи­ти, а дурні му­сять геть до крих­ти ви­ги­ну­ти… І чо­му б, нап­рик­лад, то­му Се­ме­нові не пос­лу­жи­ти ще який рік в еко­номії, чо­го за­мо­ло­ду пха­ти­ся в ха­зяї?.. А!! Гірко ди­ви­ти­ся на ту ни­ву, що оре Се­мен; так во­на прий­шла­ся до йо­го, Ро­ма­но­вої ни­ви, так прис­та­ла, на­че сто­ляр при­па­су­вав… Та нічо­го, мож­на по­че­ка­ти: дур­ний впус­тить, ро­зум­ний підійме…

Загегали дикі гу­си, прос­ту­ючи ку­дись ви­со­ко під не­об­меж­ним не­бом, заспівав над ни­вою жай­во­ро­нок, за­шумів вітер, пробіга­ючи синім лісом, а Ро­ма­нові в усіх тих вес­ня­них згу­ках при­чу­лось од­но: "дур­ний впус­тить, ро­зум­ний підійме…"

Семен хо­див сум­ний, за­мис­ле­ний. На­уми­ха поміти­ла це; Дом­на па­да­ла ко­ло чо­ловіка, роз­пи­ту­ва­лась;

- Що тобі, Се­ме­не? Чо­го су­муєш? Не тай­ся з ли­хом пе­ред мною!

- Нічого мені… Го­ло­ва тро­хи бо­лить…

Домна бу­ла пев­на, що Се­ме­на нав­ро­че­но, а Се­мен мірку­вав, як би йо­му звіри­тись гро­маді з своїх ду­мок, як би підби­ти гро­ма­ду, щоб во­на щось ро­би­ла, не че­ка­ла, згор­нув­ши ру­ки, ли­хої го­ди­ни…

Незабаром ма­ла зібра­тись ра­да. Се­мен, на­си­лу до­че­кав­шись то­го дня, по­дав­ся на май­дан, де вже куп­чи­лись гро­ма­дя­ни. Діду­га­ни з дов­ги­ми си­ви­ми бо­ро­да­ми, зак­лав­ши ру­ки на ціпки, си­дять на призьбі під розп­ра­вою і щось го­мо­нять. Мо­лодші сто­ять куп­ка­ми, роз­мов­ля­ють, кри­чать, ви­ма­ху­ють ру­ка­ми. Он який­сь доб­родій, піджив­ля­ючи свою мо­ву енергічни­ми ру­ха­ми, то пе­ре­со­вує ви­со­ку шап­ку з ліво­го ву­ха на пра­ве, то на­со­вує її аж на очі, то знов відки­дає на­зад, на по­ти­ли­цю, так що шап­ка лед­ве-лед­ве три­мається на маківці й не па­дає на зем­лю. Оче­ви­дяч­ки, та шап­ка в повній згоді зо всіма по­чут­тя­ми йо­го рух­ли­вої вдачі і, мов враж­ли­вий ба­ро­метр, по­ка­зує всі сутіні доб­родієво­го наст­рою… Ось і ста­рос­та, по­че­пив­ши на гру­ди ме­даль, спер­ся на дов­гу кар­люч­ку і ки­ває го­ло­вою до Ро­ма­на, сільсько­го пи­са­ря.