Оповідання

- Чого я сум­ний, пи­таєш? - обізвав­ся Сви­рид. - Так мені чо­гось жур­но нині… Змо­ви­лись ми з то­бою на Мол­да­ву по­да­тись, по­шу­ка­ти долі за кор­до­ном… Та вви­жається мені, що не вто­пи­мо ми ли­ха в річці, пе­реп­ли­ва­ючи, не за­гу­би­мо йо­го й у плав­нях, пе­ре­хо­ву­ючись… Скрізь нам, бур­ла­кам, од­на­ко­во… Чо­ти­ри ро­ки блу­каю я по Бес­са­рабії, га­да­ючи втек­ти від ли­ха, що за­ли­шив на Вкраїні, а ніяк не мо­жу… Я від не­долі - а во­на за мною. Піду тихіше - біда ме­не на­же­не; піду швид­ше - сам біду до­же­ну… Що з то­го, що я бур­ла­кую, гірко пра­цю­ючи? Що я маю з то­го?.. Свя­та го­лиз­на, та й годі!.. У дру­гих хоч ро­ди­на є, втіха якась у житті, а си­ро­та - мов те по­ко­ти­по­ле, що вітер же­не по сте­пу, відірвав­ши від корінця… Зійшло ко­лись і для ме­не со­неч­ко, та заздрісно ста­ло дру­гим - і зас­ту­пи­ли…

- Чудна ти лю­ди­на, Сви­ри­де! - пе­ре­хо­пив Лу­ка. - Шу­каєш щас­тя по всьому світу ши­ро­ко­му, а во­но тут, у цій баньці пи­ка­тенькій на дні спо­чи­ває…

- Зазирав я ту­ди аж на дно са­ме, а не знай­шов своєї долі, не вто­пив там і ли­ха сво­го… Ко­лись і я був щас­ли­вий, ко­лись і до ме­не до­ля всміха­ла­ся… - ка­зав Сви­рид на­че до се­бе, підпер­ши го­ло­ву до­ло­ня­ми. - Як те­пер ба­чу я до­лю свою: стан гнуч­кий діво­чий, очиці сині, аж чорні ча­сом… за бро­ви світ би віддав, ко­ли б мій був, такі ве­селі та хо­роші… Ластівкою па­да­ла ко­ло ме­не дівчи­на… А я не ко­хав її, ні… бу­ло, аж за сер­це ме­не ссе щось, як день не ба­чу… Хто йо­го знає, чи в шавлії ку­па­но її зма­леч­ку, чи в лю­бист­ку… Тільки гро­шей, ма­буть, не ки­да­но в купіль, бо та­кою вбо­гою зрос­ла, як і я… По­ко­ха­ли­ся ми - поб­ра­ти б ся, од­ру­жи­ти б ся, та ба! Не пос­та­виш ха­ти з ло­бо­ди, як ка­жуть, а іншої не­має… У прий­ма­ки прис­тав би - так ро­ди­на ве­ли­ка, си­ни підрос­та­ють, до стар­шої доч­ки зя­тя прий­ня­ли. По­ра­ди­лись ми з дівчи­ною, побідка­лись і ста­ли на то­му, що во­на піде у най­ми, скла­де за рік кар­бо­ван­ця яко­го, а я теж по­манд­рую на Бес­са­рабію на зарібки… Щоб хоч ха­ту бу­ло за що пос­та­ви­ти та та­ке-ся­ке гос­по­дарст­во спро­мог­ти­ся… А там - як Бог дасть… Ей, не хотілось мені на ту Бес­са­рабію, так не хотіло­ся, як жив­цем у яму… на­че сер­це віщу­ва­ло… Та не пос­лу­хавсь, пішов. Так по Мас­ниці, по пу­щен­ню, пер­шо­го дня пос­ту й ви­ру­шив. Ще ніко­ли не ки­дав я рідно­го се­ла, упер­ше виб­рав­ся в та­кий світ да­ле­кий - тож на серці бу­ло нес­покійно, ляч­но чо­гось, жур­но… Що там че­кає в чужій сто­роні?.. З чим і як по­вер­та­ти­му?.. Пам’ятаю, по­га­ний був ра­нок: ту­ман наліг на зем­лю, гем­зи­ло, но­ги груз­ли в підми­то­му во­дою снігу, бруд­на во­да стіка­ла в до­ли­ну… По­га­но бу­ло як в ме­не на серці… Вий­шов я на го­ру, став під фігу­рою і озир­нувсь вос­таннє на се­ло - ту­ман ле­жав над се­лом ще густіший в до­лині, ніж на горі… Ко­ли це з-за фігу­ри щось так ти­хо: «Сви­ри­де!» - ка­же. Я аж жах­нув­ся, зат­ремтів весь… Ози­ра­юсь - аж то во­на, Марія моя, з-за фігу­ри сльози вти­рає…

- Оце доб­ре! - пе­ре­хо­пив Лу­ка. - Твоя Марія і моя Марія! Тих Марій на світі - як за гріш ма­ку!.. Ну, ви­пий­мо ж за обох Марій!.. А-а! бун джін!

- Жалко мені ста­ло її… дур­не сер­це мов у ле­ща­тах стис хто, - ка­зав далі Сви­рид, не звер­нув­ши ува­ги на тост за Марій. - Взяв я вмов­ля­ти її, взяв їй ка­за­ти, як вірно ко­хаю її… «Ба­чиш, - обізва­лась во­на, - як той сніг во­дою по­няв­ся? Гля­ди ж, щоб і ко­хан­ня твоє не ста­ну­ло отак на чужій сто­роні, да­ле­ко від ме­не…» На­во­ро­жи­ла, та не мені, а собі на­во­ро­жи­ла… Гей, та пішов я, бра­те мій, сте­па­ми, та пішов ла­на­ми у той край, про який чу­вав лиш від бу­вальців… Ідеш, ідеш - над го­ло­вою не­бо, під но­га­ми по­ле… А чиє во­но, по­ле оте - хто йо­го знає… Чу­жи­на. І не­сеш у чу­жи­ну ту свою до­лю сирітську, до якої всім бай­ду­же, та ще си­лу мо­ло­дую на по­жи­ток жмик­ру­там-ду­кам… Став я в бол­га­ри­на. На вес­ну й на літо най­няв­ся. Плат­ня нічо­го, кра­ща, ніж в на­ших сто­ро­нах, а ро­бо­та та­ка, як на доб­ро­го во­ла… Та дар­ма!.. Аби ме­не лю­ди не шко­ду­ва­ли, а я се­бе не пош­ко­дую… Спер­шу за ро­бо­тою нічо­го не помічав я… Гей та соб! соб та гей! звісно, як най­мит, від світан­ня до смер­кан­ня в ро­боті… А далі, як звик уже, огов­тав­ся, розг­ля­нув­ся навк­ру­ги, і за­ве­лась у серці шашіль... Вий­ду на степ - ні, не наші сте­пи… і то­чить шашіль… Гля­ну на лю­дей - ні, не наші лю­ди - і знов тая шашіль у серці во­ру­шиться… Не так мені пташ­ки ще­бе­чуть, не тої мені пісні вітер співає… По­чав я ба­ну­ва­ти. А най­гірше за Марією… Жал­ко мені ста­ло за ти­ми нічка­ми ти­хи­ми, що ба­чи­ли же­ни­хан­ня на­ше, що чу­ли лю­бу роз­мо­ву… Жал­ко ста­ло й за се­лом рідним, де я зріс, хоч не заз­нав зма­леч­ку щас­тя. Хто йо­го зна, що зі мною по­ро­би­ло­ся: тяг­не ме­не, мов га­ком тяг­не в свою сто­ро­ну; рветься сер­це на­зад, у се­ло, брид­ка та навісна стає мені сто­ро­на чу­жа… І був би не вит­ри­мав, був би ки­нув все та по­давсь на­зад, ко­ли б не Марія… Зад­ля неї, зад­ля влас­но­го щас­тя ли­шивсь я, на­ва­живсь пе­ре­мог­ти се­бе… І во­на, зга­дав я, по­невіряється десь, бідна, у най­мах, і їй не з ме­дом… Збігла мені ота­кеч­ки вес­на, збігло й літо. Взяв я в ха­зяїна, як оден гріш, шістде­сят кар­бо­ванців і по­дав­ся… не до­до­му, а в Ми­ко­лаїв, де, як ра­яли лю­ди, мож­на знай­ти ро­бо­ту на осінь й на зи­му. Пішов я ту­ди, бо що б по­чав з ти­ми шістьма де­сят­ка­ми?

Цілу осінь мішки но­сив на па­ро­хо­ди, а на зи­му за збіржа­ка став у ха­зяїна. Ніко­ли бу­ло, здається, ду­ма­ти про дівчи­ну, а про­те вир­вуться згад­ки на во­лю й по­ли­нуть на се­ло рідне до дівчи­ни ко­ха­ної… Над­ворі завірю­ха, сніг ле­тить в очі, а я сид­жу на сан­ках - і вви­жається мені вечір теп­лий з па­хо­ща­ми вес­ня­ни­ми, з хру­ща­ми, з виш­ни­ком, білим від цвіту ряс­но­го, а на пе­ре­лазі спер­лась Марія і грає до ме­не очи­ма… Бу­ло аж жах­ну­ся, як гук­не хто на ву­лиці: «Зво­щик!», - а вітер із снігом так і шмаг­не в очі… Листів до неї не пи­сав я, бо не знав, де во­на слу­жить. Від неї теж не мав звістки, бо са­ма не вміє, а дру­го­го про­хать на­пи­са­ти со­ром­но дівці… Ну, та бай­ду­же, на вес­ну по­ба­чи­мось. Склав я за зи­му ще півсотні, і так ото в се­ре­дох­рес­тя по­дав­ся до­до­му… Іду я ти­ми сте­па­ми, ти­ми ла­на­ми роз­ло­ги­ми, що й торішньої про­вес­ни, а не чужі во­ни мені, не ля­ка­ють, а мов осміха­ються при­яз­но… Та­ла во­да дзюр­чить по до­розі та при­га­дує, що ка­за­ла Марія торік під фігу­рою, а я тільки осміха­юся на тую згад­ку… Хо­ро­ше мені… ве­се­ло мені… жай­во­ро­нок не­мов весільної співає… І чо­го пос­пи­навсь?.. Ко­би знат­тя… ба! ко­би знат­тя!.. Та хто ж йо­го знав, що бу­де, як в пісні співа­ють: «Ко­ха­ли­ся, та не поб­ра­ли­ся, тільки сер­це жа­лю наб­ра­ло­ся…»

Свирид за­мовк.

А сон­це вже сіда­ло. Ви­со­ко, ви­со­ко під не­бом вечірнім про­летіли ве­ли­чез­ним та­бу­ном дикі гу­си у плавні на ніч і ви­пов­ни­ли повітря див­ним гу­ком, що, мов відгомін да­ле­ко­го до­щу, пронісся по­над ти­хим Ду­наєм. Не­бо над Га­ла­цом жевріло, як роз­пе­че­не залізо; ши­ро­ка річка по­ня­лась на за­ході вог­ня­ною бар­вою, далі за­ро­жевіла, за­ся­яла бла­кит­тю, а там заб­ли­ща­ла си­зою бар­вою хо­лод­ної криці… Вер­бо­вий гай на тім боці по­вивсь у тем­ря­ву, по­чорнів, бла­китні го­ри ста­ли синіми та хо­ро­ши­ми… По ти­хих во­дах Ду­наю, мов лебідь, проп­ли­нув па­рохід і ви­раз­но витк­нув­ся на па­ла­ючо­му обрію, як з ча­ву­ну ви­ли­ти­ми чор­ни­ми щог­ла­ми. Зах­ви­лю­ва­лась во­да, мов жи­то від вітру, по­ко­ти­лась ва­ла­ми до бе­ре­га, наб­ли­зи­лась - і вда­ри­ла з глу­хим сто­го­ном в пісок, роз­би­ва­ючись на ти­сячі білих кра­пельок… І знов усе стих­ло; тільки спо­ло­ха­на річка, гой­да­ючись в своїх бе­ре­гах, ме­лодійним хлю­пан­ням жалілась жов­то­му пісоч­кові на до­куч­ли­вих гос­тей…

Зачаровані по­до­рожні сиділи й мов­ча­ли. Ось збігла на бе­рег дівчи­на, при­хап­цем за­черп­ну­ла мідя­ни­ми кух­ва­ми жов­тої во­ди і знов по­да­лась на прик­рий бе­рег. Ось став­ний мо­кан [25] в своїй мальовничій білій одежі привів до во­ди ко­ня на­пу­ва­ти. Кінь порс­кає, го­лос­но втя­гує в се­бе во­ду і, на­пив­шись, чва­лає на­зад, ліни­во пе­рес­ту­па­ючи з но­ги на но­гу. І знов усе ти­хо. Кор­дон­на сто­ро­жа розк­ла­ла на тім боці ба­гат­тя; чер­во­ний відблиск від нього ося­ває нижні гілляч­ки чор­них верб, до­да­ючи ще більше при­на­ди чу­довій кар­тині над­ду­най­сько­го ве­чо­ра…

25

- Го­рець-ча­бан (молд.).