Оповідання

Минуло отак зо два тижні. Не ба­чу я щось Кар­па та й не ба­чу. А наші ни­ви суміжні, орю я свою - і див­но мені, що Кар­по­ва стоїть об­ло­гом, не­ора­на. Що во­но за знак? Чи не сла­бий ча­сом? Піду одвідаю. Та, по­вер­та­ючи з по­ля, й зустрівся з ним.

Схуд, по­жовк, очі по­за­па­да­ли, а сам не­ве­се­лий.

«Що, - пи­таю, - підно­вив кров свою тро­хи?»

«Та піднов­ляю… Зра­зу не мож­на… Ти ду­маєш - лег­ко во­но на­шо­му бра­тові? Не­ма в ко­го ра­ди за­сяг­ти. Пи­тав у по­паді, що во­на дає по­пові, - лок­ши­ну з яб­лу­ка­ми, ка­же, лю­бить мій ба­тюш­ка. Зва­ри­ла мені жінка тої лок­ши­ни, со­лод­ке, нуд­не, з душі вер­не, а їм, нічо­го не вдієш… Ча­сом так по­га­но, що й на світ не ди­вив­ся б, а ча­сом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі по­чу­ваю… От тільки не відаю, що ко­рисніш для здо­ров'я - чай чи пи­во?.. По­рай, Мак­си­ме, ти ж у мос­ка­лях був, світу ба­чив, чув, мо­же…»

А мені і сміх, і до­сад­но: не вит­ри­мав я - ка­жу йо­му:

«Чортзна-чим ти кло­по­чеш свою го­ло­ву, Кар­пе! Мо­же, там німці - чи про ко­го роз­ка­зуєш - і жи­вуть по-людсько­му, а нам во­но не ли­чить…»

«Через віщо ж? Хіба ж ми не лю­ди?»

«Люди, та не такі…»

«А які ж?»

«Мужики».

«Ну, так що?»

«А те, що не для нас усі тії вит­ре­беньки…»

Глянув на ме­не Кар­по так гост­ро, крут­нув го­ло­вою, мов би­чок, що йо­го му­ха тне, та так з до­ко­ром:

«Оце й ти про­ти ме­не? І ти, мо­же, ска­жеш, що Кар­по дур­ний, гроші пе­ре­во­дить, замість то­го щоб ку­пи­ти яку хвос­тя­ку або сви­ня­ку на хо­зяй­ст­во…»

«А ска­жу…»

«Ну, не сподівав­ся я од те­бе, Мак­си­ме, по­чу­ти та­ке сло­во… Не сподівав­ся. Про­щай, ко­ли так!»

Крутнувсь - і пішов.

«Пожди, - гу­каю за ним, - не сердься-бо». І не озир­нув­ся.

«Прощавай, - відгу­кує, - ех, шко­да, не­ма вчи­те­ля!»

Не хо­чеш го­во­ри­ти - вольно­му во­ля.

Сумує Кар­по. Мені з сво­го обійстя вид­ко, що у нього в дворі ро­биться. Хо­дить він по подвір'ю, ни­кає, то в са­док по­дасться, пос­тоїть під де­ре­вом і знов у двір, не­мов вчо­рашнього дня шу­кає. До ро­бо­ти не бе­реться, до ме­не не навідується! Жаль мені йо­го… то­ва­риші, вкупі зрос­ли, а те­пер не­мов пос­ва­ри­лись. Свій свой­ому - тиць со­ло­му. Піду до нього в неділю, мис­лю, не­ма чо­го бур­мо­си­тись.

Довелось раніше. Те­сав вісь та якось і ви­щер­бив со­ки­ру - пішов до Кар­па по­зи­ча­ти. Всту­пив я в сіни, а хатні двері не при­чи­нені, мені й чут­но, як Кар­по ви­гу­кує:

«Розщібай па­зу­ху!.. Ану, чи влу­чу?..»

Що во­но та­ке, ду­маю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось од­хи­лив двері й ба­чу: мо­ло­ди­ця си­дить на лаві під вікном, розщібну­ла па­зу­ху, аж пер­са вид­ко, ще й ру­ка­ми її прит­ри­мує, а Кар­по ле­жить на пос­телі і влу­чає жінці в па­зу­ху цу­кер­ка­ми. Ка­хик­нув я.

«А, це ти, Мак­си­ме? - зрадів Кар­по. - За­ходь, за­ходь. Ми тут з жінкою ла­со­ща­ми за­бав­ляємо­ся, цу­кер­ки їмо… во­ни, бач, з цук­ру, а цу­кор потрібний для тіла, він йо­го нагріває, як дро­ва піч, і піджив­ляє… На їж і ти…»

Сів я, го­мо­ни­мо. Кар­по нічо­го, на­че за­був на­шу ос­тан­ню роз­мо­ву. Тільки помічаю я, що він щось му­литься. Го­во­рить він, го­во­рить, та все звер­тає на тії цу­кер­ки.

«Я,- ка­же, - жінки не не­во­лю ро­бо­тою… Хай од­ди­ше. Во­на не ху­до­би­на, не ка­торж­на яка, щоб цілий вік свій пра­цю­ва­ти. Тре­ба ж їй спо­чи­ти, тре­ба ж і роз­ва­жи­тись чим. Лю­дині по-людсько­му слід жи­ти».

«Аякже, аяк­же»,- підда­кую, щоб не гніви­ти вже йо­го.

Коли це враз - бом, бом, бом. Я аж жах­нув­ся.

«Та то дзи­гарі, - сміється Кар­по, - кля­тий жид про­дав мені поп­со­вані: по­ка­зує два, а б'є три­над­цять. Хо­ди-но, я тобі ще щось по­ка­жу».

Та взяв ме­не за ру­ку, підвів до стіни й по­ка­зує якусь до­щеч­ку.

«Що ж во­но та­ке?»

«Термометром на­зи­вається. По­ди­вись - і зна­ти­меш, скільки теп­ла в хаті. А ви­не­сеш зи­мою надвір - по­ка­зує хо­лод».

Чудасія!

«Нащо ж він тобі?»

«Як «на­що»? Тре­ба ж зна­ти, чи до­волі теп­ла, чи здо­ро­во лю­дині в хаті, чи нез­до­ро­во».

Ну, ду­маю собі, це вже ти по­чав своєї. Піду кра­ще вісь кінча­ти. По­зи­чив со­ки­ру та й з ха­ти.

Коли так над­вечір, - май­ст­рую я ще ко­ло сто­до­ли, чую, - в Кар­по­во­му дворі свар­ка. Щось так здо­ро­во ба­сом лається - і го­лос по зна­ку. Прис­лу­ха­юсь - аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що во­ни за­ве­ли­ся?» - ду­маю собі, та й прис­ту­пивсь до ліси.

«Оддай мені ті гроші, що ще не про­цинд­рив! - кри­чить тесть. - Я їх за­хо­ваю, по­ки не про­чу­маєшся».

«Яке вам діло до мо­го жит­тя й до моїх гро­шей? Не ви мені їх да­ли!» - сер­диться Кар­по.

«Опам'ятайся, Кар­пе! Що ти ви­га­дав: по-пансько­му схотів жи­ти, кров свою одміни­ти? Чи ти спов­на ро­зу­му? Ей, нак­лас­ти б тобі на бідність, щоб знав, як пе­ре­во­ди­ти важ­кою пра­цею за­га­ро­ва­не доб­ро».

«Не по-пансько­му, раз вам ска­зав, а по-людсько­му! Ну, та що з ва­ми ба­ла­ка­ти, од­на­ко­во як з тим кілком!»

«Що ти мені ска­зав?»

«Те, що чу­ли».

«Та-ак?»

«А так».

«Ну, то бу­вай здо­ров, не­бо­же!»

«Щасливо».

Розсердився ста­рий, грим­нув две­ри­ма, пішов. А Кар­по й собі на­дув­ся, мов індик.

«Йди, - ка­же, - під три чор­ти, об­рид».

Овва! Ду­маю: роз­би­ли глек, а во­но не­доб­ре, бо тесть та­ки час­тенько за­по­ма­гав Кар­па. Прий­де ко­за до во­за.

Минула осінь. Зи­ма в нас то­го ро­ку ста­ла зра­зу - рівна, сніжна. А у селі не за­бу­ва­ють Кар­па, усе йо­го ймен­ня ме­леться й ше­ре­тується. Одні ка­жуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка од­пи­са­ла, а другі при­ся­га­ють, що в нього чи­ма­ло ще ли­ши­лось. Усе, ка­жуть, во­зить щось з міста, за­гор­не­не па­пе­ром. Та й ко­ня стор­гу­вав у іванівсько­го по­па, ще й не аби­яко­го, а за сто кар­бо­ванців. Півсотні од­дав уже, а півсотні по­зи­чає в на­шо­го-та­ки чо­ловіка, ба­га­тенько­го ха­зяїна. Бач, ду­маю, й не пох­ва­лив­ся, дар­ма що то­ва­риш і сусід. Ко­ли се справді - при­во­дить ко­ня. Кінь гар­ний, ра­со­вий, ба­сує, що й не вдер­жиш, ска­за­но - огер. Хва­литься Кар­по, ра­дий та­кий.

«Правда, - ка­же, - де­ше­во ку­пив?»

«Воно-то не­до­ро­го, так інший за ті гроші па­ру ку­пить».

«Е, я люб­лю хоч не­ба­га­то, так гар­но­го».

Того ж та­ки дня запріг він бу­ла­но­го в сан­ча­та й повіз жінку ка­та­ти­ся. Згля­да­ються лю­ди, все се­ло ди­вує з но­во­го ба­га­ти­ря.

На дру­гий день зай­шов я за чимсь до Кар­па, не зас­таю, са­ма йно мо­ло­ди­ця.

«Нема, - ка­же, - мо­го вдо­ма: повіз іванівсько­му по­пові за ко­ня гроші».

Тонко ж ти пря­деш, го­лу­бе, ко­ли на по­зи­чені гроші такі коні ку­пуєш. А про­те повіз, то повіз. Сам знаєш, що ро­биш, мені бай­ду­же.

Коли це вночі, спи­мо ми, щось у вікно - стук!

Схопився я:

«Хто там?»

«То я, Кар­пи­ха».

«Чого вам?»

«Вийдіть на час».

«Ну, що там?» - пи­таю з по­ро­га.

«Ой ли­шеч­ко, біда - ко­ня вкра­де­но, чо­ловіка при­вез­ли п'яно­го, без пам'яті, ще й гроші у нього ви­тяг­ли - п'ятде­сят рублів. Йдіть до нас, да­вай­те яку ра­ду».

От тобі й маєш, ду­маю, та скоріш на се­бе ко­жу­шан­ку і йду. Всту­пив у ха­ту - ле­жить Кар­по на лаві пла­зом, мов заріза­ний ка­бан, і пальцем не во­рух­не, од­но пос­тог­нує. Розх­рис­та­ний, роз­пе­ре­за­ний, без чобіт - гид­ко гля­ну­ти. Ко­ло нього си­дить чо­ловік, та­ки з на­шо­го се­ла, що привіз йо­го. А мо­ло­ди­ця що не гля­не на Кар­па, то так і за­го­ло­сить, аж тіпається, бідна.

«Що ти на­ро­бив, кля­тий? Про­па­ли ми те­пер на віки вічні. Де ти гроші подів, ле­да­що, ка­жи - де?..»

Та сіпає йо­го, та тор­сає за пле­че. А він тільки луп­не очи­ма та й мук­не. Звісно, лю­ди­на не­пи­ту­ща, йо­го й розібра­ло.

«Обшукайте йо­го, - раю, - скрізь, мо­же, де знай­де­те».

«Нема, - ка­же, - я вже скрізь ог­ля­ну­ла, навіть устілки з чобіт по­ви­ки­да­ла, бо­дай йо­го з пам'яті ви­ки­ну­ло!»