День на пастівнику

Ні з ким він ніколи так не ворогував, як з Василем, і Василь не любив Грицька; брати двоюрідні - вони жили гі­рше чужих, гризлися, як кішка з собакою. Аби що запримі­тив Грицько за Василем,- зараз і вибива йому очі, на глузд піднімає. І Василь не мине случаю, щоб чим Грицькові дозолити; тільки все стиха, крадькома, як кішка, мов і не він, то кийок мережаний поламає, то пужалко цяцьковане закине, то м'яч украде і захарпає, а часом і боки накладе Грицькові. Така спірка, така ворожнеча ніколи між ними не втихає, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От і тепер досада їсть Грицькове серце, і він тільки дожида слу­чаю оддячити, дожида Василя.

Йому не довго довелося дожидати. Широка розвальку­вата постать Василева замаячила, чимчикуючи від Ратіє­вщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, міц­но сиділа на короткій шиї, кругле, широке лице лисніло від поту; сірі очі бистро бігали. Ось він уже наближається до того місця, де лежить Грицько. Ступінь-другий... і ви­соко стрибає через його.

- Тобі не можна обійти! - обізвавсь Грицько, піднявши го­лову.

- Чого ж ти ліг на дорозі? - відказав Василь і прямо поч­валав до торби. Тута ж коло неї опустився він на траву, ви­тяг хліб, тараню і почав трощити. Він не чистив тарані, як Івась, а з цілої кусав шматки, випльовуючи луску з рота.

- Іч, прокляті! Положили торбу якраз на сонці - хліб на сухар зісохся! - сказав він, витяг ножик з кишені і, як штри­кав ящірку, почав штрикати та колоти хліб.Грицько крадь­кома поглядав на його і про себе реготавсь. «Хоч би подавився, ящучур!» - подумав.

Василь, поколовши хліб, глитав його, як індик зерно.

- Чи вже напували?- спитав він, попоївши і вмощуючись на торбі лягати.

- Своїх напували,- повагом одказав Грицько.

- А моїх? - скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.

- Сам де був? Ящірок поров? - уїдливо спитав Грицько.

Хвилину Василь постояв, це зразу - прискочив до Йвася, що, розплатавшись на траві проти сонця, спав, як убитий, і штовхнув його у бік ногою.

- Іване! Чому ти не напував товару? - скрикнув він.

Івась спросоння не розібрав нічого, підвівся, сів і, лупаю­чи, дивився на Василя сонними та мутними очима.

- Навіщо ти його будиш? Нащо займаєш? - скрикнув Гри­цько, схопившись з місця й підбігаючи до Василя.

- А твоє яке діло? Ти спрос?

- Дуля тобі в нос! - скрикнув Грицько.- Тільки мені його займи - то дивись! - він показав йому кулака.

Івась, полупавши очима і поскрібши у потилиці, знову ліг і зразу заснув.

- Не дуже лиш носися з своїми кулаками, бо поодбиваю! - сказав, одходячи, Василь.

- Хто, ти? - кричить Грицько.

- Я! - одрубав Василь.

Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув і, вернувшись на місце, ліг. Він удовольнився,- Василь утік від його, злякався! Шкода, що Івась спить, не бачив. І Грицько радий закрив очі.

Василь, походивши манівцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке телятко і погнав до водопою.

Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувся, а його все не було. Сонце повернуло з полу­дня; його косе проміння зробилось ще пекучіще, ще гаря­чіше; вітер зовсім затих: сухе, жовте, аж червоне, повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі. Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поки трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось - це якесь чудне деренчання, мов хто на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирнувся, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? І руденького теляти немає... Де се воно подівалося? Івась кинувсь до Грицька.

- Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці? Де руденьке теля­тко?

- Василь погнав до водопою,- промовив Грицько, лупну­вши очима і позіхаючи.

Івась постояв над ним.

- Грицьку! годі вже спати, пізно. Ось устань; щось десь грає, та ловко так.

Грицько підвівся. Хрипле деренчання хвилею промча­лось над ними.

- Чув? Що воно? - питав Івась.- А ходім подивимося.

Грицько встав, потягаючись.

- Воно щось біля озера грає,- сказав, дослухаючись, Івась.

- Поженім напувати, то й подивимося.

- Завертай,- сказав Грицько.

Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати по­гнали їх до озера.

Сонце якраз світило їм у вічі: променясті стяги стрибали перед ними по траві, бігали, грали, аж дивитися було боля­че. А як спустилися вони у балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото, пала­ло-горіло; стоптана стежка, вонючі багна, оситняг, явір - все те покрилося мов золотим серпанком. По той бік оче­рет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і щосили дудів у зелену дудку; дудка ревла-хрипіла.

- Бач, то Василь грає! - скрикнув Івась і перший побіг до його.

- Це ти сам зробив? - спитав Василя.

- Сам.

- Та ну?

- А хто б же?

Івась помовчав.

- Ану я, чи заграю?

Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його заграла.

- Грицьку! Ось іди сюди! Бач - грає! - радіючи, гукав він до брата.

Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем. «Певно, він і досі дметься»,- думав Гри­цько і не помиливсь. Василь неласкаве подививсь на його, хоч нічого не сказав.

- Ось на, заграй! - тиче Івась Грицькові дудку.

Грицько узяв і почав роздивлятись.

- Це ти, Василю, зробив? - спитався він, щоб зав'язати розмову.

- Авжеж, тебе не питав,- неласкаво одказав Василь.

Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихе­нько подув,- товсто і хрипло загула дудка. Івась зарего­тавсь.

- А ловко! - сказав Грицько.- Ще якби отут дірочки по­прорізувати, тоді б можна, як на сопілці, і пальцями пере­бирати.

- Ану, давай,- радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав і грати стало зручніше.

- Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю,- прохав Івась.

- Возьми.

Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім одріже, то дірку під колінцем велику зробить,- не грає дудка!

- Давай я,- сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом від Василевої.

- Тепер же і я знаю! - закричав, граючи очима, Івась і знов принявся за роботу.

За сим разом дудка заграла - і таким тонким та різучим голосом, що аж усі здивувались.

- А давай усі разом заграємо! - казав Грицько.

- Давай! давай! - одказали трохи не разом і Василь, і Івась і постановилися в коло.

- Разї два! триї Починай! - скрикнув Грицько.

Разом три дудки ускочили в хлоп'ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попідкладав, вип'ялися очі, і три голоси, писку­чий, тонкий і товщий, зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра майстрів-музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той - своє, а той - своє. От­же, як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю грали, пальці бі­гали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли. Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, на що Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про змагання де і споми­нка ділася, все забулося, все те було з кимсь іншим, а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше ніж рідні й брати,- вони майстри одного любого їм діла!

Непримітне час минав, непримітне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.

Ось уже довга тінь від очерету простяглася вподовж озе­ра, добирається до бугорка, де грають хлопці.