Страница 2 из 16
IV Нічка тиха. Зорі світять, В небі місяць грає. Степ туманом обгорнувся І сном засипає. Не шумить сухий чорнобиль, Коник не стрекоче, Перепілка не співає, І вуж не сикоче. І дрімає степ широкий, І кругом біліє, Тілько свіжая могила На степу чорніє. І в могилі Соловей-цар Сном опочиває. Над могилою царевич Варту відбуває. Відбуває самий старший, Батька виглядає І сумнії свої думи, І співи співає. Вдруг по степу загуділо, Затряслась могила, І царевич ізжахнувся: Північ наступила. І дух царя Соловея Став наверх могили. Як діамант, його шати Пишнії світили. І на вінку на смертельнім Квітки виростали, Виростали, розпукали, Чоло обвивали. І говорить він до сина: «Сину ти мій милий!» Іди, сину, ти на захід, Вліво від могили. Там ти будеш між горами Свою землю мати. Там ти будеш сам по собі Царем царювати. А за теє, що вартуєш Ти могилу сюю, Я сопілку золотую Тобі подарую. І як сумно в ню заграєш, Усе засумує; А як весело заграєш, Усе затанцює». Дух іздимів, і на землю Ще роса не слала, Як сопілка на могилі Золота лежала. І узяв її царевич, З браттями простився Та й на рідну сторононьку Жити віддалився. V В другу нічку середущий Варту відбуває І стрілою на могилу Землю підгортає. І опівніч наступила, Степ заколисався, І дух царя Соловея Сину показався. І говорить він до сина: «Сину ти мій милий, Іди, сипу, ти на захід, Вправо від могили. Там з лісами і звірами Будеш землю мати, Там ти будеш царювати, Звірів полювати. А за теє, що вартуєш, Ти могилу сюю, На потіху тобі, сину, Коня подарую. І як схочеш полювати В добрую годину, Через вуха лиш коневі Перелізеш, сину». Дух іздимів. Іще в небо Зорі не уплили, А вже коник вороненький Стояв край могили. І повів коня царевич, З братом розпростився І на рідну сторононьку Жити віддалився. В третю нічку наймолодший Варту відбуває І десятую бутельку З горя випиває. І опівніч наступила, Степ заколисався, І дух царя Соловея Сину показався. І говорить: «І ти,сину, Хоть не вартий того, А повинен долю взяти В царя, батька свого. Будеш, сину, мою землю І мій палац мати, Там з царицею ти будеш Разом царювати. А за теє, що вартуєш, Я і сам не знаю, Чим я тебе, п'яний сину, Дарувати маю». «Чим же, тату, дарувати? Таку бочку дати, Щоб із неї пити-пити І не випивати». Дух іздимів, зорі згасли, І роса упала. Аж тоді наверх могили З вином бочка стала. І пішов царевич з нею І, ідучи, впився. І в палаці на порозі П'яний повалився. VI Ще причепа не проспався, Лежить на порозі, А вже Канчук з його військом Б'ється па дорозі. Да воно пак і не страшно: В него війська много, Та усе народ добірний, Іден у їдного. Да й Канчука з його військом Лихо не узяло! Бо вже справного такого В світі не бувало. І два війська ізійшлося, Як дві сильних тучі; Як блискавка, замигтіли Палаші блискучі. І без жалю січе палаш, Списа серце коле, І валяться трупом люди На криваве поле. Що раз гірше Канчукове Військо налягає. Що раз слабше його силу Друге відбиває, І сонечко на полудень Іще не ставало, А причепи усе військо- Покотом лежало. Крик і галас у столиці: Канчук у дорозі! І цариця свого сина Будить на порозі. І причепа пробудився - Нічого діяти! Схватнв бочку перед себе, Давай утікати. Тілько бочка будь здорова, Пропадай, столице! Пропадайте ви, палаци, Й ти, стара царице! А тим часом під столицю Канчук підступає І гарматами залізні Брами розбиває, Розбиває і ламає Срібную дорогу Їв палаці добуває Золоту підлогу. І все військо нахапало Срібла по кишені. Осавули й отамани - Злота повні жмені, А царевич - діаманти. І пішли з столиці... Ще спасибі, що не вбили Бідної цариці.