Співи

Руданський С. В.

СПІВИ

ОЛЕГ - КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ

I Не у гості, а на кості Ходили ко­за­ри. Та не пи­во ж і їм бу­де, А кров та по­жа­ри! Вже зібрав­ся Олег віщий На вра­жу не­до­лю, Їде ко­нем білог­ри­вим По чис­то­му по­лю. Блищить бро­ня ца­рег­радська, Шелом аж па­лає, І кінь йо­го білог­ри­вий Соколом сту­пає. Олег їде чис­том по­лем, Грає білог­ри­вий, - Але хто ж то ко­ло гаю, Як мо­ло­ко, си­вий? Лиш па­ли­ця ко­ло нього Та гуслі без струнів… То ве­ли­кий ста­рець бо­жий, То віщун Пе­рунів. І Олег до то­го стар­ця Коня по­вер­тає, Через сідло пок­ло­нив­ся, Віщуна пи­тає: "Скажи мені, стар­че бо­жий, пе­рунів про­ро­че, чи жи­во я, чи не жи­во сплю­щу свої очі? І не бійся і не тай­ся, Я дар­мо не схо­чу, Я за сло­во прав­ди­веє Тебе озо­ло­чу…" "Та мені-то, - віщун ка­же, - Нічого бо­ятись, А зо­ло­том твоїм, кня­же, Не озо­ло­ча­тись. Не но­шу я срібла-зло­та, Князів не бо­юся, А що бу­де із то­бою, Я не по­та­юся. Щасливий ти, па­не кня­же! Недолі не знаєш, Та, як бу­деш уми­ра­ти, Мене спо­га­даєш. Слава твоя, кня­же, хо­дить Помежи зем­ля­ми, В Ца­рег­раді при­би­ваєш Ти щи­ти на брамі. Тебе, кня­же, не спи­ня­ють Ні яри, ні го­ри, Під то­бою за­ти­хає І синєє мо­ре. Твої броні зо­ло­тої Мечі не ру­ба­ють, І острії вражі стріли Помимо літа­ють. Під то­бою й білог­ри­вий Чинить твою во­лю: То літає, як ша­ле­ний, По вра­жо­му по­лю, То спи­ниться, як камінний, Як ву­ди­ла здви­неш, - А все-та­ки ти од нього, Ти од ко­ня зги­неш!" І по­ду­мав Олег віщий Та й не довіряє, Через гри­ву по­хи­лив­ся, Із ко­ня злізає, І кру­тую шию гла­дить, І став про­мов­ля­ти: "Жаль ве­ли­кий мені, ко­ню, Тебе по­ки­да­ти!.. Таж ми ра­зом, вірний ко­ню, Вийшли з Нов­го­ро­ду. Разом пи­ли і му­ти­ли Дніпровськую во­ду. Таж ми ра­зом, вірний ко­ню, Пролітали го­ри І хо­ди­ли за сла­вою Аж за синє мо­ре. І, як щи­та в Ца­рег­раді Прибивав до бра­ми, На твоїх стре­ме­нах зло­тих Я сто­яв но­га­ми. Тепер годі, вірний ко­ню, Йди собі гу­ля­ти, А мені в твої стре­ме­на Більше не сту­па­ти!.. У стре­ме­на не сту­па­ти, В сідлі не сидіти І з то­бою в чистім полі Вітром не летіти… Гуляй собі, вірний ко­ню! А ви, мої діти, У зе­ле­ну па­по­ло­му Коня одягніте, І да­вай­те йо­му пи­ти Із мої кри­ниці, І да­вай­те йо­му їсти Ярої пше­ниці!.." І вірнії йо­го слу­ги Білогрива взя­ли, А дру­го­го - во­ро­но­го Князеві по­да­ли. II Ба, над­хо­дить і про­хо­дить Не час, не го­ди­на, Аж гу­ляє Олег віщий, Гуляє дру­жи­на; І срібнії й зо­лотії Чари ви­хи­ляє І давнії і новії Бійки спо­ми­нає… "А що ж кінь мій білог­ри­вий?" Олег за­пи­тав­ся. "Не пи­тай­ся, яс­ний кня­же! - Слуга обізвав­ся. - Давно уже білог­ри­вий Гуляє на волі Коло Дніпра ши­ро­ко­го На чис­то­му полі; Там вов­ки йо­го го­ду­ють, Птахи дог­ля­да­ють, Буйні вітри йо­го че­шуть, Дощі ви­ми­ва­ють. І на ньому уже, кня­же, Зіллям зе­ле­ниться Не зе­ле­на па­по­ло­ма - Зелена тра­ви­ця". І три­має Олег ча­ру Та й не ви­пи­ває, Похилився го­ло­вою Та й собі га­дає: "Не че­кав же мої смерті, Згинув білог­ри­вий, А де ж сло­ва твої віщі, Віщуне ти си­вий?" І поїхав Олег віщий, Поїхали гості. Коло Дніпра на бе­резі Оглядають кості. Там дощі їх роз­ми­ва­ють, Порох за­си­пає, І над ни­ми буй­ний вітер Траву хи­ли­тає… І олег на білий че­реп Наступив но­гою І го­во­рить: "Спи, мій ко­ню, В мирі та спо­кою! Та не жа­луй на Оле­га, Що він те­бе ки­нув, Що без нього ти без сла­ви Серед по­ля зги­нув… Не на ме­не, ко­ню, жа­луй, Не на па­на сво­го, На віщу­на, ко­ню, жа­луй, Віщуна ста­ро­го!.." Але зна­ти, па­не-бра­те, Того не бу­ва­ло, Щоби сло­во віщу­но­ве Дармо про­па­да­ло. І ще кості білог­ри­ва Вода не об­ми­ла, Як га­дю­ка у че­репі Гніздо собі зви­ла. І тілько йно Олег віщий Череп нас­ту­пає, А га­дю­ка у че­репі Вже піну пус­кає. Олег че­реп нас­ту­пає З віщу­на сміється, А га­дю­ка у че­репі Вже пінить і в'ється… Олег мо­ву по­чи­нає… Скочив, як на му­ках: Йому в но­гу зас­мок­та­лась Чорная га­дю­ка. І про­мо­вив Олег віщий: "Твоя прав­да, си­вий! Згубив ме­не мій кінь вірний, Мій кінь білог­ри­вий!"