Суєта

Явдоха. Хіба вони, думаєш, тут довго будуть?

Василина. А з місяць.

Явдоха. Ніколи у світі! Грошей попросять, та й подадуться в город! Вони й перше, на канікулах тут послідні годи не жили, а то що б тепер... де вже там! Учених дітей не вдержиш біля невчених батьків. Їм тут нудно буде: день-два, та й повтікають!

Василина. А знаєш, сестро, ти правду го­вориш! І я вже нуджуся!

Явдоха. Сидіть без діла нудно!

Василина. А все-таки, я думаю, як би в пас був такий будинок, де можна б гарно розміститись, що б кожному окрема кімната, щоб ніхто не заваджав, то вони б тут довше побули.

Явдоха. А хто ж їм буде заваджать: у нас будуть спать, у батьків обідать. По обіді, за­хотів, віконницю зачинив - спи; а вечером, по холодку на проходку - так, як і в городі!

Василина. Ой, тісно, тісно в нас...

Явдоха. Ще ж то не жонаті, та вже тісно; а як поженяться на таких панянках, що й ні приступу, тоді вони й носа сюди не покажуть.

Василина. А вже ж! Треба строїти нові, великі горниці - це не прості люде, що як нема де в хаті, то ліг у клуні, або на дворі; - таких дітей не можна приймати у прадідів­ській мужичій хаті.

Явдоха. Що ж? Заложить землю у банк, та построїть для приїзду вчених синів палац - саме по-хазяйськи!

Василина. От ти вже на сміх мене підні­маєш; а хіба ж я не правду кажу?

Явдоха. Бо й, справді, сміюся! Як же не сміятись? Для чого ставити братам буди­нок, коли вони тут жити не будуть? А от як ти вийдеш заміж, та будеш тут із чоловіком жить, то тобі поставлять гарну хату, кращу, ніж у нас.

Василина. Коли це буде! Я ще на курси поїду вчитись.

Явдоха. Вигадай! Буде вже вчитись, пора заміж! От у осени вертається з Петербургу Гупаленко: багатий, 1000 десятин у батька, гарний, як намальований, і унтер-офіцер, ка­жуть. (Василина регоче.) Чого регочеш? Я чула, батько його хоче тебе сватать за Тараса - його Тарасом звуть.

Василина. Чудово, чудово! Унтер-офі­церша! Ха, ха, ха!

Явдоха. Не хочеш за Гупаленка, так Де­мид Семенович, як зачує, що ти вже скінчила гімназію й дома, зараз і з’явиться тут.

Василина. Пхе!... Сільський учитель!

Явдоха. А ти хто? Не пхекай краще! Ну, Гупаленка я не знаю, чула тілько, що краси­вий, а Демид, так і пошукати такої пари: гар­ний, молодий, хорошого роду й закоханий у тебе. Чого тобі ще треба?

Входить Іван у мундирі старшого писаря.

Ті ж і Іван.

Іван. Можна до вас на постой?

Явдоха. Заходьте, заходьте!

Іван. У нас такі прибори йдуть, як перед приїздом корпусного, ніде і примоститись. Василино, там мама тебе шукає.

Василина. На віщо?

Іван. А я знаю? Питали мене, чи не ба­чив, так я догадуюсь, що шукають.

Василина. А, Господи! Знову заставля­тимуть щонебудь робити коло обіда, а я нічогісенько не тямлю.

Іван. Учись.

Василина. Сам спиш, а другим раїш ро­бити... Писарь!

Іван. Старший писарь корпусного штаба.

Василина. Важна птиця.

Вийшла.

Іван, услід. - Саме по гнізду синиця!... І ви тут прибіраєтесь, як на смотр.

Явдоха. А як же! Гості важні будуть.

Іван. Суєта!... Чи нема сірничка?

Явдоха. Он на столі. Тілько не смітіть, Іване, складайте попіл у ту мисочку, а то ви завжди все кидаєте, куди попало.

Іван. Коли є мисочка, то можна в ми­сочку... Гарний диванчик. Коли це ку­пили? Розкурює.

Явдоха. На цих днях.

Іван. А полежати на ньому можна?

Явдоха. Де ж таки! Бога бійтесь!... Нова канапка, а ви з ногами...

Іван. Не можна - не можна!... Яв вас нароблю цигарок, а потім піду в леваду, там на траві полежу. Трава тиха, як і я: мни, скілько хочеш - мовчить.

Явдоха. А вас же хто мне?

Іван. Життя!

Явдоха. Бо кажуть, ви самі винні...

Іван. А?... Винен?... Може! Знаєте, занадто вже багато судців: куди не гляну, суддю побачу! А може ж і судді винні!... Винен? Ха! А в чім моя вина? У тім, що я писарь, а не ґенерал...

Явдоха. Я кажу те, що чула.

Іван. Знаєте, Явдохо, ви розумна людина, і не пристало вам за другими, як сороці, гово­рити пусті слова!... Є люде, що вік пра­цюють, життя творять, - це ваш чоловік, Карпо, мій брат, падаю ниць перед ним; є люде, що все своє життя з праці других забірають і нічого в життя людське не кладуть, - це брати мої: Михайло, Петро, - і з ними носяться, як з писаною торбою... Суєта!... Я ж попав на корабель непевний, кораб роз­бито й викинуто мене на берег, я обмок, замерз, сушусь і гріюсь, а всі кричать: ледащо! Пі­дождіть! Дайте обсохнути й нагріться!

Явдоха. Я нічого не кажу. Грійтесь і сушіться. Карпо теж не сердиться на вас, а батько...

Іван. Е... Суєта!

Надворі чути голос: «Як запряжем, то скажем.»

Іван робить цигарки на задньому плані.

Ті ж, Макар і Карпо.

Макар. Добри-день, Явдохо!

Явдоха. Добри-день, тату, з неділею будьте здорові! (Цілує його в руку.)

Макар. Спасибі, дочко! А Іван у будень спить, а у свято за роботою.

Іван. За цигарками.

Явдоха. Піду ж я, ще поможу мамі обід варить. (Вийшла.)

Макар, до Карпа. - Так мені радісно, сину, на серці, що я і сказать не можу! Як ти про­читав учора мені телеґраму, що сьогодні при­їдуть наші вчені, то я цілу ніч не спав, а вранці, до схід сонця, встав, ходжу по леваді та одно думаю: як то Господь благословив мої труди, поміг нам з тобою повчить дітей і під­нять свій рід!... І все то, дякуючи твоїй праці, сину! Тепер учи своїх дітей, як учив братів, і Бог тебе по благословить від щедрот своїх, бо ти, сину, заслужив за свої труди й від Бога, й від людей хвали! Тепер, сину, нам лекше буде, всіх вивели й возвели в люде!... Мені Михайло торік казав, що незабаром буде статський совітник - це все-одно; що ґенерал...

Іван. Луб’яний...

Макар. Що?

Іван. Паличка оця. (Показує ту паличку, що робить цигарки.) Неначе деревляна, а як приди­вився, то вона з лубка.

Макар. Його паличка цікавить!... Ва­силина або вчителькою буде, або помагатиме матері в хазяйстві; а вчена дівчина й пару собі пристойну знайде. От Гупаленки ждуть сина зо служби восени й переказували, що хочуть сватать Василину. Люде багаті... Петро - кандидат прав! Виходить, має всі права... Всі права! Не аби-що - юриста! І чини посиплються на чоловіка, і гроші по­котяться в кишені; повірені добре заробляють!

Іван. Нехай ще покандидатує зпершу.

Макар. Це ж не писарь? Кан-ди-дат!

Іван. На канцеляриста!

Макар. Ти б оглянувся на себе: четвер­тий місяць у запасі, четвертий місяць лежиш, та спиш...

Іван. Я не сплю, я думаю: яких прав я кандидат, і яку роботу мені робити.

Макар. Пора вже щось і видумать.

Іван. Це не так легко: дуже довго про себе нічого не думав. П’ять літ була готова одежа, ложка, миска, кватиря, а тепер обер­нувся назад, як у тумані все манячить - ні­чого не розберу... Заглядаю вперед, у да­леку далечінь - нічого не бачу. І от лежу та думаю: що його робити! Скрізь хвилює «море житейське», а мій човен без весел і без стерна: куди й як мені пливти, і чим мені гребти, та й до якого берега причалити?

Макар. З тебе був би добрий кумедіянщик, їй Богу!

Іван. Талант бачите, чи що? Мені це ка­жуть усі, та я боюся свого таланту...

Макар. І все на шутках! Змалку і до сього часу кумедію якусь приставляєш! То в Америку чогось тікав; то через голову переки­дався, як млинок; то на ходулях ходив; то пищав цвіркуном та свистав соловейком, учи­телям язика показував, а тепер лежиш і ду­маєш!... Хоч би соловейком свистав, од­наково в нас соловейків капосні коти поїли.