Безталанна

Входять па­руб­ки.

Дем'ян. О, бач! За вов­ка по­мов­ка, а вовк у ха­ту шусть.

Варка. По­вiсь со­бi йо­го на шию!

Гнат. II­ащо йо­го вi­шать, ко­ли ти са­ма по­вi­сиш­ся у нього на шиї!

Омелько. Ко­го це зби­раєте­ся вi­шать?

Гнат. Та тут дiв­чи­на вi­шається од­но­му па­руб­ко­вi на шию, та не­ма доб­рої мо­туз­ки, а на тон­кiй обiр­веться.

Варка. Дур­но­му вiч­на пам'ять!

Омелько. А нам на здо­ров'я.

Гнат. Те­пер, мо­же, бу­де и вiч­на. Во­но все так: як є - не жа­луєм, а не­ма - пла­че­мо.

Варка. Не­ма за ким пла­кать, не­ма ко­го и жа­лу­вать.

Омелько. Нi­чо­го не роз­бе­ру. Ба­чу тiлько, що Вар­ка з Гна­том глек роз­би­ли.

Гнат. А ти че­реп­ки поз­би­рай та в ки­ше­ню за­хо­вай.

Омелько. Хоч би й за па­зу­ху за­хо­вав, то­бi яке до ме­не дi­ло?

Гнат (смiється). Ма­лi та дур­нi раз у раз на смiт­ни­ку зби­ра­ють че­реп­ки, й їм нiх­то не за­ва­жа, - зби­рай i ти.

Омелько. Гля­ди, щоб з твоєї го­ло­ви че­реп­ки не по­си­па­лись!

Гнат (пiдс­ту­па). Ану, поп­ро­буй!

Омелько. Ду­маєш, зля­ка­юсь? От тiлько не одiй­деш, то й по­ба­чиш! Чо­го чiп­ляєшся? Ду­ма, як здо­ро­вий, то й по­бо­юсь? Кi­лок не роз­би­ра нi здо­ро­во­го, нi сла­бо­го!

Дем'ян. Та го­дi вам гриз­тись за мас­ля­нi вишк­вар­ки! От не­щас­ли­вий день: пос­лiд­нiй раз зiб­ра­ли­ся, а зго­ди не­ма, тiлько свар­ка.

Омелько. Чо­го ж чiп­ляється, мов ска­же­на со­ба­ка?

Дем'ян. Го­дi! Ха­ри­тон! Да­вай по чар­цi! Я ба­чив, там у те­бе щось з-за па­зу­хи виг­ля­да­ло.

Харитон. Пi­дож­дем.

Дем'ян. Ну, так я спi­вать поч­ну. (Спi­ва.)

Дехто. Ну її, це дав­ня. Ти гур­то­вої за­ти­най.

Дем'ян. Ну, да­вай гур­то­вої.

Як хор спi­ва, вхо­дять му­зи­ки, сi­да­ють на­пе­ред ко­ну i ла­го­дяться. Хор за­мовк; з пос­лiд­нiм акор­дом пiс­нi гра­ють ко­за­ка, тан­цю­ють. Че­рез яку хви­лю кри­чать: "Стар­ши­на!", "Нi, Онисько!". "Тi­кай­мо!".

Явдоха. Ой бо­же мiй, що ж це бу­де?

Голос пiд вiк­ном: "Ач, який гар­ми­дер пiд­ня­ли! Це тим, що не ве­ле­но зби­раться? За­раз ме­нi роз­ходьтесь, бо за­пи­шу у про­то­ко­ла, то бу­де­те знать…"

Всi один по од­но­му ви­хо­дять. Чуть го­ло­си: "На той бiк?", "Хо­дiм мер­щiй!", "До­до­му!", "А ти ку­ди?".

Явдоха. Я ка­за­ла, що ви ме­нi бi­ду нак­ли­че­те! Ох ли­хо! Ще ощт­ра­пу­ють! Чу­ли - кри­чав, що про­то­ко­ла яко­гось на­пи­шуть! Тре­ба по­бiг­ти уп­ро­сить, щоб не ка­зав стар­ши­нi, вiн на мо­го­рич здасться! (Хут­ко ви­хо­дить.)

Тим ча­сом усi пiш­ли, ос­та­лись тiлько Гнат, Со­фiя й Вар­ка.

Софiя, Вар­ка й Гнат.

Софiя (до Гна­та). Про­щай! (Iде за ха­зяй­кою.)

Гнат. Та й я за то­бою.

Варка (йо­го при­дер­жує). Стри­вай!

Гнат. Чо­го то­бi?

Варка. За що ж ти ки­даєш ме­не?

Гнат. Не бi­гай за всi­ма ра­зом! Лю­биш од­но­го, до од­но­го й гор­ни­ся. А то, як у тiй пiс­нi спi­ва­ють: "Я з то­бою ве­чiр стою, на iн­чо­го ва­жу".

Варка. За ким же я, ок­рiм те­бе, упа­даю?

Гнат. Хлоп­цi ба­чи­ли, як ти пiд сi­ном, об­няв­шись з Омельком, сто­яла.

Варка. Бо­дай во­ни так ба­чи­ли своїх батькiв, як во­ни ба­чи­ли ме­не з Омельком…

Гнат. Дем'ян то­бi у вi­чi ска­же…

Варка. А як i справ­дi по­жар­ту­ва­ла з Омельком, то хi­ба це ве­ли­кий грiх?

Гнат. Я так жар­ту­вать не вмiю. Пус­ти, не дер­жи ме­не!

Варка. I ти жз дру­ги­ми жар­туєш - я не сер­дюсь, а як я по­жар­ту­ва­ла…

Гнат. Ну, то й жар­туй! Та­ка вже в те­бе вда­ча, так те­бе злi­пи­ли: ти не для од­но­го,ти для всiх!

Варка. I то­бi не грiх i не со­ром та­ку неп­рав­ду го­во­рить? Нев­же ж ти ме­не по­ки­неш справ­дi?

Гнат. Па­руб­кiв до­во­лi є, охот­ни­кiв най­деться ба­га­то, не зас­ку­чаєш… Про­щай, не­має ча­су…

Варка. Со­фiя жде?.. Ме­не до­ко­ряєш, а сам учо­ра бо­жив­ся, що ме­не лю­биш, а сьогод­ня бi­жиш бо­житься Со­фiї? Не бу­де то­бi щас­тя з нею, не бу­де!.. Гна­те, сха­ме­нись, Гна­точ­ку! Ти ж при­ся­гав­ся ме­нi…

Гнат (на вiд­хо­дi). Бу­ло б ша­ну­ваться… (Пi­шов.)

Варка (одна). Со­ром, со­ром який! Че­рез не­дi­лю мав ста­рос­тiв при­си­лать - i по­ки­нув. Пi­де по­го­вiр, нес­ла­ва, по­ду­ма­ють, що я й справ­дi яка не­пут­ня… Зас­мi­ють, по­си­вiю в дiв­ках… а ти бу­деш кеп­ку­вать?! Нi! Тре­ба ку­вать за­лi­зо, по­ки га­ря­че… Ти од­би­вав вiд ме­не па­руб­кiв, а те­пер за пер­шо­го, яко­го стрi­ну, хоч i за­раз, - ух­ва­тюсь, i не я бу­ду, ко­ли не вий­ду за­мiж ра­нiш, нiж ти опам'ятаєшся!

Входе Сте­пан.

Степан!.. Поп­ро­бую щас­тя - вiн за­див­ляв­ся на ме­не не раз…

Степан i Вар­ка.

Степан. Здрас­туй, Вар­ко… Що ж це не­ма нi­ко­го?

Варка. Бу­ли, та Онисько ро­зiг­нав усiх.

Степан. I Гнат був?

Варка. Здається, був… та був же, був!

Степан. Де ж вiн?

Варка. А чорт йо­го знає, ку­ди вiн пi­шов… То­бi вiн хi­ба пот­рiб­ний?

Степан. Нi, я так пи­таю…

Варка. Дав­но я те­бе ба­чи­ла, Сте­па­не, аж на­че чо­го зра­дi­ла - мов бра­та стрi­ла… Чо­го ти рiд­ко так на ве­чер­ни­цi хо­диш?

Степан. Най­мит, нi­ко­ли, не­має ча­су.

Варка. Прав­да твоя, Сте­па­ноч­ку. Гiр­ко жить на свi­тi, як не­ма батька, ма­те­рi… не­ма щи­рої дру­жи­ни… Я час­то, див­ля­чись на те­бе, як ти пра­цюєш, ду­маю со­бi: щас­ли­ва та дiв­чи­на бу­де, кот­ру ти пос­ва­таєш…

Степан. Дiв­ча­та та­ких, як я, не люб­лять.

Варка. Якi дiв­ча­та.

Степан. Та всi во­ни од­на­ко­вi: гля­не на мою твар, зля­кається й од­вер­неться… (Смiється.)

Варка. Яка ж у те­бе твар?.. Зов­сiм не страш­на, що ти ви­га­дуєш?

Степан. Ти вдень при­ди­вись, то й са­ма зля­каєшся: ря­ба, мов чор­ти го­рох на нiй мо­ло­ти­ли.

Варка. Ска­жи кра­ще, що ти нес­мi­ли­вий, та й звер­таєш на твар i га­ниш її без мi­ри! Он гор­ба­тий Мар­жан яку кра­лю вис­ва­тав. Хi­ба ти до нього при­рiв­няв­ся? Ти па­ру­бок як дуб, на все се­ло, - i гля­нуть лю­бо.

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте