Широкий шлях

А ноги... Зразу не розбереш, що в болотi, нiби в чоботях.

- Знаєш, Тарасе, що я тобi пораджу. Слiпий лiрник iз Смiли шукає поводиря: якраз робота по тобi. Хоч не в'їжно, так улiжно. Та й псалми спiвати ти майстер.

Шевченко одчув образу, почервонiв, опустив очi.

- Це ви, тату, дурне вигадуєте, - оступилась Оксана, - що це вiн - нi до чого бiльш не здатний, що ви його в старцi посилаєте?

Батько сердито зиркнув на Оксану:

- Я знаю, що кажу! Отож мовчи краще. - I, звертаючись знов до Тараса, спитав:

- Чи правду кажуть, що ви з своїм паном дяком у Мини кури покрали?

- Хто вам казав?! - раптом загорiвшись, промовив Тарас.

- Люди казали, - невиразно проказав дядько. Оксана глянула злякано й суворо на хлопця, теж почервонiла i, взявши щось у запiчку, вийшла. Господар бiльше не обзивався до Тараса. Тарас трохи постояв, нiяково попрощавшись, пiшов iз хати.

- Так i скажи своєму дяковi! - услiд почув вiн глузливий голос.

Казали, люди з нього будуть. Якi люди? Як зародився ледащом, так i помре ним. Ще стало гiрше на душi в Тараса. То хоч думка була радiсна про Оксану, а тепер i Оксана на нього.

- I чого мене понесло сюди, дурний! - Вертався яром помалу, задуманий. - Що ж - вона менi не пара.

Сiв пiд вербою, як не плаче. Аж чує, щось недалеко тихо спiває. Озирнувся, на тому боцi потiчка коло криницi стоять чиїсь вiдра. А далi зоглядiв - щось у червонiй плахтi iз жовтою на головi стрiчкою. Стоїть, зiпершись спиною на стовбур, мабуть, вичiкуючи, поки пiсля дощу вода в криницi вщолочає... Дiвчина спiвала стиха та виразно про того сироту-наймита, що не має в свiтi роду.

У Тараса були пiснi, як у кого коханки: завжди не одна, то друга бринить у грудях. Почує де-небудь, зразу запам'ятає всю од краю до краю, носиться з нею, виспiвує - чи гуляє, чи робить що, поки iнша пiсня не закриє цiєї. Пiсня про сироту, що поневiряється в людях, зразу сп'янила Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потурання, вiн так i прикипiв до мiсця, дослухаючись до кожного слова цiєї пiснi. Щось у грудях почало битись, у горлi здавило. Зцiпив Шевченко зуби, щоб не заплакати, та де вже там йому, малому, змагатися з тiєю могучою i чарiвною силою! Народна творча стихiя вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце, завертiла ним, як вiтер билиною...

Вислухав i запам'ятав усю пiсню до словечка. I вже нi про що iнше не думаючи, наспiвуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспiшав вiн додому, щоб швидше списати пiсню в свою маленьку книжечку.

Уночi була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагiдне-лагiдне, що, дивлячись на нього, мимохiть осмiхнешся. Сонце веселе, тепле, бадьоре. На бур'янах ряснiли блискучими дiамантами краплi нiчного дощу, свiтились, як iз золота кованi, листочки глухої кропиви, круто пахли високi буйнi ромашки, i дух його мiшався з вранiшнiм димом, що викочувався клубками iз бовдура в сусiднiй хатi.

Рипнули вулишнi в школi дверi, i на порiг iзнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи нiхто не дивиться, вiн швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець iшов повною ходою, пригинаючись i струшуючи собi на шию й голову запашну, уже нагрiту росу. В гущавинi лежало кiлька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожi та так, мабуть, i забули. Хлопець пiдмостив трави, сiв на колодцi i почав розгортати свiй зшиточок. В зшитку, розмережанi й розфарбованi вiзерунками, були списанi пiснi, щедрiвки, псалми, що їх бачив вiн у синьому зшитковi у свого учителя й хазяїна - дяка.

Нова пiсня, що почув вiн у яру од дiвчини, незабаром була вже написана i обмальована. Тепер непереможно хотiлось йому спiвати цiєї пiснi. Тут, наодинцi, щоб нiхто не бачив його i не чув, стиха, щоб, крiм його самого, не було чути, вiн завiв виспiваним, гнучким бархатовим дискантом:

Кивав головою, пiсля того шепотiв, кусаючи губи;

"Так, так... вiн упився... а спитайте його, чи їв вiн що-небудь, чи пив... Спитайте..."

Не витримав - сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крiзь плач шепоче:

- Бодай ви довiку пили стiльки, скiльки вiн пив у той день, коли в нього не було й рiски в ротi. - Витер сльози, видавив iз носа. Чмихнув... Перегорнув сторiнку. I знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:

Не закiнчивши, хлопець заридав - зарiв, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:

- Так його, так... де ж сиротi дiтись, куди прихилитись, - в москалi його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не свiтило сиротi, щоб слiз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...

Кiнчав пiснi i знову починав. I не було тому краю. Голос линув у яр i знову на гору i лунав по всьому селу.

- I що це воно спiває так гарно та жалiсно? - гомонiли жiнки одна до другої, пiдсипаючи картоплю на городах. - Дiвчина чи хлопець?

- Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере... - голосно обiзвалась до першої друга через три грядки.

- Це покiйного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.

- Которий? Отой головатий Тарас?

Десь через увесь город гукнула ще одна жiнка:

- А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспiвує. А вже й не маленький.

- Це той, що в школi живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?

- Вiн же, вiн. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горiлку пити.

- Та людям очi драти.

Жiнки перегукувались через город, i гомiн розходився на пiвсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.

А з гори, з бур'янiв, линув той же голос, все бiльше доймаючи, бiльше жалю надаючи, нiби намагаючись мури якiсь розбить. Виспiвує iншу пiсню, що чув од баламута-дяка:

Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механiчно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцевi соромно за сльози, за спiви - насупився, не витираючи довiрливо слiз.

- Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потiм самiй стало сором. Як пiшов, то менi так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти спiваєш, то ще стало жальчiше. Аж сюди оце прибiгла.

Шевченко мовчав, не витираючи слiз.

- А я й не знала, що ти такий тонкослiзий. Я думала, як гайдамака, то вiн i не плаче.

- Я не гайдамака, - тихо одповiв хлопець.

- А хто ж?

- Старець! Пiду в старцi, - сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собi.

- Вигадай!

А в Шевченка вже в очах стояв мрiйний блиск.

- А що ж? Навчуся грати на кобзi та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалi все бiльше дивувалась.

- Та хiба ж ти калiка? Перебендя слiпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.

Та Шевченко вже захопився цiєю думкою й iмпровiзував:

- А очi менi люди виб'ють, то й буду слiпий. Скажуть-нехай сиротi сонце не... - Шевченко не доказав, захлипав.

Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати.

- Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!