Оповідання

Панна, певне, взяла була на себе благородну місію підняти дух у хлопця, підійшла, сіла на стілець рядом з Вовою і стала заводити розмову.

- Що це ви сидите так самітно, немов скучно тут вам, скучно? - щиро промовила вона до Вови.

- Чого ж... ні, не скучно,- одповідає той,- мені... саме добре.

- Бо що ж ви нічого не робите, ні з ким не говорите, як інші? - допитувалась дівчина.

«Ну що я їй маю казати?» - подумав собі Вова. Полум’я вдарило йому в лице.

- Я подивлюся перше, як інші роблять,- таке чи щось підхоже до цього одмовив він - якимсь, як і самому здалося, не своїм голосом. Панна стала почувати, що не по силі взяла на себе роботу, й зачервонілась теж.

- А ви будьте веселіший, бо так же скучно сидіти,- закінчила вона і, трохи засоромлена невдачею, встала й оді-йшла од Вови.

Вові стало навіть шкода дівчини.

«Сердешненька,- думалось йому,- мала надію розворушити таке опудало, як я, та й буде тепер каятись». Проте все ж стало йому вільніш дихатися.

«Ну,- думав Вова,- тепер - шабаш! Коли б уже хоч ніхто не зачіпав мене».

Та не скінчилися на цьому муки Вовині: незабавом перед ним зринув, як із землі виріс, угудзяний джигунець, [12] якийсь акцизний чиновник; [13] він виразною, ясною мовою зарізав Вову вкрай.

- І чого ви зігнулися, молодий чоловіче, як тая мокра курка,- вичитував він.- Адже ж тут немає вовків, не покусають. Лицяйтеся он до панночок, розказуйте що-небудь, а то сидить понурою.

Одрізав і, закрутивши вуса, зразу опинився десь між панночками.

Уші, шия, лице загорілись у Вови, піт виступив на чолі. «І як же він одчитав мене, сучий син,- думав він,- немов у парні віником випарив!»

І довго ще не переставало палахкотіти його лице.

Тепер Вова почував, що вже навряд чи хто-небудь буде його турбувати, та не весело було йому. Сидів він, немов прикований до свого стільця, і бачив сам, що ніяка сила не здолає тепер підняти його, щоб легко та вільно, як он отой франт, пройтися по кімнаті. І осудив Вова себе за ті сміливі заміри, які мав він, ідучи сюди. Задзеленчав дзвінок. Усі один за одним потягнулись до другої кімнати, де мала одбутися читанка й звідкіль давно вже чути було здавлений, гомін селянської юрби.

Поволікся за ними й Вова.

Читали, розказували, показували картини. Стояв гомін, було цікаво й весело.

На Вову ніхто тепер не звертав уваги, і він помалу став набиратися сміливості. «Це нічого,- думав він,- що я сплохував трохи на перший раз: привикну, придивлюсь, освійчаюсь... [14] А як же хороше в гурті інтелігентних, хороших людей робити гарне діло!»

Скоро читанка одбулася, директор заводу став наганяти всіх, щоб не гаючись їхали до його.

Всі товпилися коло одежі, одягалися, торгувалися, кому з ким сідати та їхати.

«Чи то ж і мене покличуть? - думав собі Вова.- Як покличуть, то я тоді зроблюся зовсім іншим. Тепер уже немов нічого й не боюся; звісно, нове діло, то трохи був і сплохував, тепер поправлюся». Пройшов мимо Вови батюшка й чогось одвернувся. Зирнув мимоходом на його директор і теж одвернувся. Хтось, мало не спіткнувшись на Вову, кивнув йому головою до зобачення.

Кругом спустіло. Було чути, як на дворі по наїждженій дорозі свистіли і скрипіли, від’їжджаючи, сани. Стихло. І зразу став одчувати Вова, що ті люди - чужі йому, і нема їм до його ніякого діла.

«А я ж, дурний, думав...» І зробилося Вові чогось соромно до болю, до сліз. Стояв він один у коридорі, опустивши голову, і сором виїдав йому гарячі очі.

Тихо, як тіні, виросли коло його старі його приятелі: Муляр, письмоводитель, урядник. Перше Вова не помічав їх у гурті; і тепер зробилося йому дуже зле, коли вони з’явилися.

Обступили вони його з єхидними усмішечками, віталися дуже ввічливо.

- Чого це ви, Антоне Петровичу, не схотіли їхати до директора? - лукаво спитав Муляр.- Адже ж усі пани поїхали туди?

- Куди нам до їх!.. То ж - пани! - здавлюючи своє серце, одмовив Вова.

- Теж люди! - з робленим спочуттям, іншим голосом казав Муляр.- Ви ж у нас за вчителя, науки проходили, теж можете лічитися за образованого чоловіка, а вони навіть за руку попрощатися з вами не хотіли. Думаєте, не бачили? Все бачили!

Вова мовчав і почував себе дуже погано. Йому хотілося якнайшвидше залишити про цеє мову, втекти од цих людей, проте він стояв і тільки якось чудно осміхався.

- І виходить,- казав далі Муляр,- що ваша лінія не з ними, а з нами, а ви зовсім не до речі вгору деретеся.

Письмоводитель та урядник мовчали та тілько стиха чмихали.

Вийшли на улицю. Ніч була морозна, зоряна.

В будинку у директора заводу горіли веселі, яскраві огні. Стали говорити про читання, і Муляр почав висміювати панську витівку. У Вови нило всередині, і він нічого не слухав. Мимоволі озирнув він цю свою компанію, опухлі од п’янства лиця, злі замутнені очі.

Прийшло в голову, що дома чекають його чотири сумні стіни холодної кімнати, пригадав, що ось уже півроку, як їсть його самотина - хотілося йому заплакати.

- І чого б то я так сумував! - несподівано звернувсь до Вови письмоводитель, виказуючи, що він добре розуміє, що діється у Вовиному серці.- Не любі ви їм - і наплюйте, проживете й без них.

Вова схаменувся й став силувати себе, щоб як-небудь викинути з голови свої невеселі думки. Став прислухатися до їх розмови, та думки його мимоволі звертали на перший шлях.

Письмоводитель позіхнув і став казати, що добре було б тепер зайти у «клуб»,- у них було таке місце, де частенько збиралися попиячити.

Думка письмоводителя зразу здалася Вові досить слушною: у їй він знайшов вихід із свого дуже неприємного становища, і він поспішив ухопитись за неї.

- І справді,- піддержав він письмоводителя,- зайдемо, вип’ємо по чарці, куди ви там ходите.

- Хіба й ви з нами? - неймовірливо звернувся до його Муляр.

Вдаючи з себе байдужого, Вова згоджувався йти з ними, немов у тому не бачив нічого незвичайного. Компанія повеселіла.

- Так би ви й давно! - сказав Муляр і поплескав Вову по плечі.

Пішли тепер хутчій, мова стала веселіша, жвавіша. Вова почував, як щось смутнеє і разом веселе підступало до серця.

«Ех, ну їх!.. Коли так, то й так!» подумав він і махнув у думці рукою.

В глухому кінці села обдерта хата. У вікно крізь червону занавісочку видко було бідненьке світло.

Перед старими низенькими дверима, позакривавшись комірами й понасувавши на очі шапки, стояли вони мовчки і чекали. Письмоводитель зігнувся під вікном і тарабанив пальцями по шибці.

- Дувид! Дувид! - здержуючись, щоб далеко не було чути, звав письмоводитель.- Відчини, Дувид!

Червона занавісочка у вікні прогорнулася, й з-під неї виглянуло лице старої єврейки.

- Ну, хто там?.. Чого? - непривітливо спитала вона.

- Та це ми! - одмовляє той.- Відчини, Дахо!

- Хто ви і чого вам треба?

- Відчини хутчій - побачиш! - нетерпляче промовив письмоводитель.- Не впізнала, чи що?

Занавісочка у вікні знов опустилася. В сінях небавом рипнули хатні двері, потім заскрипів засов, і двері на улицю одчинились. Нагинаючись, один по одному увійшли вони в сіни, намацали хатні двері й увійшли в кімнату. Понесло вогкістю і важким духом.

Обстава кімнати стара і нечупарна: посередині голий стіл на три ноги, двоє стільців, з-під клейонки у їх теліпалось якесь ганчір’я, обідраний, без спинки диван. Сірі та голі стіни сумно позирали на нових людей. У кутку на долівці, де помощена була солома, спали двойко єврейських діток, заритих у купі всякого дрантя. В хаті холодно - пара йде з рота. Рогом лізе у вікна мороз.»

Розбуджені діти повисували з дрантя голівки й великими чорними очима дивилися на гостей.

Вийшов Дувид, старий заспаний єврей у патинках на босі ноги і в халаті поверх сорочки.

12

- Угудзявий джигунець - баламут, весь у гудзиках.

13

- Акцизний чиновник - чиновник, який працює в акцизі. Акциз - назва установи, що збирає податок на цукор, горілку, тютюнові вироби і т. ін., який підприємці включають у їх продажну ціну.

14

- Освійчатись - тут: освоюватись.