Страница 7 из 95
— Гаразд, зробімо кілька припущень, — сказав я сам до себе. — Перше. Далла Піккола — то зовсім інша особа, яка часто навідується до мого помешкання, котре поєднане з його квартирою більш-менш секретним коридором. Увечері, 21 березня, він прийшов до моєї оселі із завулка Мобер, зняв свою сутану (навіщо?) й пішов спати до своєї квартири, а наступного ранку прокинувся, нічого не пам'ятаючи. Два дні потому так само без спогадів прокинувся й я сам. У такому разі, що ж я робив у вівторок, 22 березня, коли вранці 23-го прокинувся геть позбавлений своїх спогадів? І чому б це абат роздягався у мене, а потім пішов ночувати додому, залишивши сутану? І котра була година? Мене охопив жах, коли мені спало на думку, що я міг провести півночі у ліжку… Святий Боже, адже правда, що жінки жахають мене, але з абатом — то навіть ще гірше. Я незайманий, але не збоченець…
Чи все ж таки ми з абатом Далла Пікколою — одна особа? Позаяк я знайшов сутану у своїй кімнаті після того, як мав побувати на месі (21-го), то я міг повернутися до помешкання у завулку Мобер в одязі Далла Пікколи (якщо я мав піти на месу, то найімовірніше я б пішов туди, перевдягнувшись абатом); аби, знявши перуку та сутану, потім піти ночувати до квартири абата (забувши, що зняв сутану у помешканні Симоніні). Наступного ранку, 22 березня, у вівторок, прокинувшись абатом, я не знайшов не лише спогадів у своїй голові, а й сутани на бильці ліжка. Вже безпам'ятним Далла Пікколою я знайшов запасну сутану в коридорі й мав предостатньо часу, аби того ж дня чкурнути в Отьой, а потім, перебуваючи у безпечному місці, до вечора передумати й, набравшись сміливості, повернутися пізньої ночі до Парижа у квартиру в завулку Мобер, повісити сутану на вішалку для речей у кімнаті, лягти спати, а потім прокинутись у середу, вважаючи, що наразі вівторок, так само без спогадів, але вже паном Симоніні. Отож, думав я про себе, Далла Піккола втрачає пам'ять 22 березня зранку, проживає весь день, анічогісінько не пам'ятаючи, аби 23-го прокинутися так само без спогадів, але вже як безпам'ятний Симоніні. Нічого дивовижного, зважаючи на те, чого я наслухався від…. як же звали того лікаря з клініки у Венсенні?
Ось лишень є одна проблема. Я перечитав нотатки Симоніні. Якщо все правильно, тоді, прокинувшись 23-го, він мав знайти в кімнаті радше дві сутани: одну, залишену 21-го, а іншу ту, що зняв 22-го. Але, як на те, сутана була всього одна…
Стривайте, оце так йолоп! Далла Піккола повернувся з Отьой 22-го у помешкання на рю Метр-Альбер, зняв там свою сутану, потім пішов до квартири у завулку Мобер, ліг спати, а прокинувшись паном Симоніні (23-го), знайшов на вішалці лише одну сутану. Отож, коли я 23-го зайшов до оселі Далла Пікколи, я мав би знайти там сутану, яку він облишив там увечері 22-го. Але він міг перевісити її у коридор, де я і знайшов її. Значить, варто лише перевірити.
Трохи тремтячи, я, взявши в руку лампадку, пройшов коридором. Якщо Далла Піккола — то не я, розмірковував я, тоді я міг би наткнутися на нього у кінці коридору, може, навіть він теж ніс би перед собою каганець… На щастя, я нікого не зустрів. У глибині коридору висіла сутана.
Одначе, одначе… Якщо Далла Піккола, повернувшись з Отьой і повісивши сутану, пройшов коридором аж до моїх апартаментів і впевнено завалився у моє ліжко, то, значить, у цю мить він мене згадав і знав, що він може спокійнісінько заснути поруч мене, ніби він спить поруч себе самого, позаяк ми з ним — одне ціле. Отже, лягаючи спати ввечері, Далла Піккола знав про існування Симоніні, тоді як прокинувшись наступного ранку, пан Симоніні гадки не мав, що він — абат Далла Піккола. Ніби спочатку пам'ять утрачає Далла Піккола, потім вона до нього повертається, він засинає зі спогадами, передаючи своє знепам'ятство пану Симоніні…
Безпам'ятство… Це слово, що означає відсутність спогадів, ніби утворило прогалину у поволоці забутих мною часів. Більш як десять років тому я говорив про знепам'ятних у «Маньї». Саме там ми мали про них розмову з Бюро та Бурю, з дю Мор'єром та з тим лікарем-австрійцем.
3. Chez magny
25 березня 1897, на світанку
«Ше Маньї»… Пригадую, що дуже небайдужий до гарної кухні і що у тому ресторанчику на рю Контрескарп-Дофін не брали більше десяти франків з носа і наїдки там цілком відповідали ціні. Та хіба ж находишся щодня у «Фойо»? Раніше, аби віддаля подивитися на відомих літераторів, таких як Ґотьє чи Флобер, а також на того змарнілого польського піаніста на утриманні однієї дегенератки, котра бігала у підштаниках, багато хто ходив до «Маньї». Якось я зазирнув туди, але відразу ж ушився. Митці, навіть віддаля, — люд нестерпний, вони повсякчас озираються навкруги, аби переконатися, що їх упізнають.
Пізніше, коли до «Маньї» більше не приходили «величні», перебравшись до ресторанчика «Brébant Vaichette», що на бульварі Пуасоньє, де їжа була краща, хоч і брали за це дорожче, та було зрозуміло, що carmina dant panem[33]. А коли заклад, так би мовити, очистився, я почав час від часу навідуватися туди й ходив до нього аж до початку вісімдесятих.
Я помітив, що «Маньї» навідує багацько науковців, відомих хіміків, таких як Бертло[34], а також чимало лікарів з клініки «Сальпетрієр»[35]. Звісно, до клініки звідти не рукою подати, але, ймовірно, ті лікарі віддавали перевагу коротенькій прогулянці Латинським кварталом, а не обідові в загиджених gargottes[36], куди приходили попоїсти родичі пацієнтів. Послухати розмови лікарів завжди цікаво, адже вони розповідають про чужі хвороби, а у «Маньї», аби перекричати навколишній галас, відвідувачі аж дерли горлянку, та якщо ваші вуха вже призвичаїлися, то у тих розмовах завжди можна вихопити щось цікавеньке. Прислуховуватися — зовсім не означає намагатися дізнатися про щось конкретне. Все, навіть найменша дрібничка, колись може прислужитися. Якщо ти про щось знаєш, то важливо, щоб ніхто інший не знав, що тобі про це відомо.
Та якщо письменники й художники завжди сиділи за столом разом, то науковці, як і я, обідали наодинці. Одначе, кілька разів опинившись за сусіднім столиком, починаєш знайомитися. Найперше я познайомився з лікарем дю Мор'єром — такий осоружний чолов'яга, що починаєш питати себе: як психіатр (а то був саме психіатр) з такою бридкою пикою може викликати довіру у своїх пацієнтів? Він мав злостивий і заздрісний вигляд, як людина, що вважає себе завжди другим. Насправді ж дю Мор'єр очолював у Венсенні клініку для людей з хворими нервами. Однак його лікувальний заклад ніколи не заживе такої слави й не матиме таких доходів, як клініка найвідомішого психіатра, лікаря Бланше, навіть попри саркастичні розповіді дю Мор'єра про те, що тридцять років тому в тій клініці лікарі долікували такого собі Нерваля[37] (на його думку, досить талановитого поета) до самогубства.
Інші двоє лікарів, з якими я потоваришував за обідом, були Бюро та Бурю[38] — двійко непересічних особистостей, схожих на братів-близнюків: вони завжди були вдягнені в чорні, майже однакового крою костюми, й обидва носили майже однакові чорні вуса і мали гладенько виголене підборіддя й завжди трохи брудненькі комірці, бо були в Парижі проїздом, адже проходили науку в медичній школі Рошфора і приїздили до столиці лише на кілька днів на місяць, аби подивитися на експерименти лікаря Шарко.
— Як же ж то сьогодні немає порею? — одного дня роздратовано горланив Бурю.
А Бюро й собі обурено:
— Немає порею?
І поки офіціант вибачався, я встряв у розмову з-за сусіднього столика.
— А я віддаю перевагу козлобороднику. Мені він смакує краще за порей, — а потім, усміхаючись, узявся наспівувати: «Tous les vegumes, — au clair de lune — étaient en train de s'amuser — et les passants les regardaient. — Les cornichons — dansaient en rond, — les salsifis — dansaient sans bruit…»
33
Перефразований латинський вислів «carmina non dant panem», у якому йдеться про те, що поезією та філософією на шмат хліба не заробиш.
34
П'єр Ежен Марселен Бертло (1827–1907) — французький хімік, громадський діяч, педагог, член Паризької академії наук. Один із засновників синтетичної органічної хімії.
35
Паризька клініка для душевнохворих людей, де відомий психіатр Жан-Мартен Шарко лікував гіпнозом жінок, хворих на істерію.
36
Корчми (фр.).
37
Жерар де Нерваль (1808–1855) — французький поет, прозаїк, драматург, перекладач з арабської та німецької, один із співавторів Александра Дюма-батька, романтик.
38
Лікарі Бурю та Бюро вивчали дисоціативні розлади особистості. У 1888 році видали працю «Варіації особистості».