Празький цвинтар

Свої теревені з доном Фортунато я розпочав, заскочивши його зненацька у винному льосі, де чоловік неспішно посьорбував каву після ранкової меси. Картина була типова, майже вишукана; дон Фортунато розпросторився на стільчику, повернувшись обличчям до сонця й примруживши очі; мав борідку кількаденної давнини, навіть у таку спеку був одягнений у костюм з краваткою, тримаючи пожовклими від нікотину пальцями напіввисмалену сигару. Я зауважив, що у цих місцях у каву кладуть скибочку лимона. Сподіваюсь, кафе-латте вони п'ють без нього.

Мені досить було поскаржитись на спеку, сидячи за сусіднім столом, як ми почали розмову. Я сказав, що мене послала Римська курія[135], аби я розвідав, що коїться у цих місцях, а відтак Музумечі міг говорити вільно.

— Преподобнійший святий отче, невже ви вірите, що тисяча чоловік, зібраних гамузом і озброєних сяк-так, висадились у Марсалі, не втративши жодного вояка? Чому бурбонський флот, другий за потужністю в Європі після англійського, стріляючи навздогад, так ні в кого й не поцілив? А пізніше, у битві при Калатафімі, чому ці ж таки голодранці, та ще з сотнею сицилійських ґарібальдійців, яких копняками у м'яке місце пригнали деякі місцеві землевласники, аби потоваришувати з окупантами, зустрівшись з одним із найліпше навчених вояків у світі (не знаю, чи в курсі ви про військову академію Бурбонів), я кажу — тисяча з гаком голодранців змусили двадцятип'ятитисячну армію кинутися навтьоки, навіть якщо на виду було лишень кілька тисяч, а інших тримали у казармах? Тут, любий мій отче, крутяться грошенята, море грошей, якими платять морським офіцерам у Марсалі і генералу Ланді[136] у Калатафімі, котрий після одного дня боїв з непевною розв'язкою мав ще вдосталь свіжих військ, аби вигнати тих добродіїв добровольців геть, але натомість відступив до Палермо. Ви знаєте, подейкують, ніби він отримав чотирнадцять тисяч дукатів винагороди? Років з дванадцять тому п'ємонтці розстріляли генерала Раморіно[137] за набагато меншу провину. Не те щоб ті п'ємонтці мені дуже подобалися, але на військовій справі вони знаються. Але ж ні, замість Ланді просто послали Ланца, як на мене, йому теж дали хабара. Бачите тепер, яким насправді було возвеличене взяття Палермо… Ґарібальді підкріпив свою ватагу трьома з половиною тисячами негідників, яких він набрав із сицилійських злочинців, але в розпорядженні Ланца було шістнадцять тисяч чоловік, підкреслюю — шістнадцять тисяч. І ось замість того, щоб послати їх у бій навалою, цей Ланці відправляє їх до повстанців невеличкими групками, тож немає нічого дивного, що над ними повсякчас брали гору ще й тому, що деякі палермські зрадники взялися стріляти по них з дахів. На очах у бурбонського й палермського флоту у порту ґарібальдійцям постачають зброю й дозволяють сушею дістатися до Карчере делла Вікарія та Баньо деї Конданнаті, звідки Ґарібальді випускає на волю ще тисячу карних злочинців, приймаючи їх до своєї банди. А про те, що коїться в Неаполі, годі й казати: нашого бідолашного суверена вже оточила біднота, котра отримала свою винагороду й тепер намагається вибити королеві землю з-під ніг.

— Але ж звідки беруться всі ті гроші?

— Превелебний отче! Я дивуюсь, як мало знають у Римі! Це ж все англійські масони! Бачите зв'язок? Ґарібальді — масон, Мацціні — масон, цей вигнанець у Лондоні зв'язався з англійською ложею, Кавур — масон, котрий отримує вказівки від масонів англійських, усе оточення Ґарібальді — масони. Цей план має на меті не лише зруйнувати Королівство обох Сицилій, а й завдати смертельного удару Його Святості, адже цілком зрозуміло, що після обох Сицилій Вітторіо Еммануеле захоче ще й Рим. І ви вірите у казочку про те, як вони відпливли у Палермо, маючи дев'яносто тисяч лір у кишені, яких навіть не стане на те, щоб прогодувати зграю цих п'яниць та ненажер у дорозі, варто лише подивитися, як вони вижирають останній провіант у Палермо й грабують навколишні села? Справа в тім, що масони висипали Ґарібальді три мільйони французьких франків золотими турецькими піастрами, які він може тринькати на всьому Середземномор'ї!

— А у кого ж ці піастри?

— У вірного масона генерала, у того Ньєво — жовторотика, якому ще й тридцяти немає, в якого тільки й роботи, що виконувати обов'язки казначея. Але ці дияволи платять генералам, адміралам і всім, кому хочете, заморюючи селян голодом. Ці нещасні думають, що Ґарібальді відчужить землі в їхніх хазяїнів, а той, вочевидь, навпаки, має пристати до тих, хто при грошах і при землі. Ось побачите, як парубки, які йшли на смерть у Калатафімі, утямивши, що геть нічого не змінилося, почнуть гатити по добровольцях саме з тих рушниць, котрі вони понакрадали у трупів.

Знявши довжезну священицьку сутану й гуляючи містом у червоній сорочці, на церковних сходах я трошки погомонів з одним монахом, падре Кармело. Каже, що йому двадцять сім років, але на око має вигляд сорокарічного. Він зізнався мені, що хотів би приєднатися до нас, але щось не дає йому так учинити.

— Я б пішов з вами, — каже, — якби напевно знав, що ви робите насправді величну справу. Але єдине, що я від вас чую, — що ви хочете об'єднати Італію й створити один народ. Але ж народ, байдуже, об'єднаний він чи нарізно, якщо вже страждає, то страждає; і я не певен, що ви позбавите його тих страждань.

— Але ж народ буде вільний, матиме освіту, — заперечив я.

— Свобода — це не хліб, а освіта — й поготів. Можливо, вам, п'ємонтцям, цього й вистачить, але нам — ні.

— А що ж тоді вам треба?

— Не війни проти Бурбонів, а війни нужденних проти тих, хто їх голодом заморює, вони не лише при дворі, вони є повсюдно.

— А отже, й проти вас, духовних осіб, адже ви всюди маєте монастирі й землю?

— Над усе проти нас. Найперше — проти нас, а не будь-кого іншого. Але з Євангелієм та розп'яттям у руках. Тоді б я пішов за вами. А лише цього замало.

Судячи з того, що я зрозумів з «Маніфесту» комуністів в університеті, цей був один з них. Я й справді заледве розумію цю Сицилію.

Мабуть, мене тягнуть за собою ці нав'язливі ідеї ще з дідових часів, але мені раптом спало на думку: а чи не приплутані якимось боком до змови на підтримку Ґарібальді євреї? Зазвичай, без них не обходиться. Тож я знову пішов до Музумечі.

— Та чого ж ні? Передовсім, якщо не всі масони — євреї, то всі євреї — масони. А як серед ґарібальдійців?

Я радо пустився вичитувати перелік марсальських добровольців, який уже опублікували під назвою «на честь хоробрих». І там я знайшов такі ймення, як Еудженіо Рава, Джузеппе Узієль, Ісаак Д'Анкона, Самуеле Маркезі, Авраам Ісаак Альпон, Мойсей Мальдачеа і Коломбо Донато, колись — Авраам. Ану скажіть, чи такі ймення мають добрі християни?

(16 червня). Я підійшов до цього капітана Ньєво з рекомендаційним листом. То був франт з доглянутими, ніби розділеними надвоє, вусиками й мушкою під губою, а тому мав вигляд мрійника. То було позерство, бо під час нашої розмови до нього зайшов доброволець, просячи забрати якісь ковдри, але він, як педантичний бухгалтер, нагадав солдатові, що їхня рота вже забрала їх минулого тижня.

— Ви що, їсте ті ковдри? — спитав, за мить додавши: — Як схочеш пожувати ще, перетравлювати будеш у камері на одного.

Доброволець попрощався й вийшов геть.

— Бачите, яку роботу маю виконувати? Вам, мабуть, казали, що я — філолог. Або ж мушу видавати гроші й мундири солдатам чи замовляти двадцять тисяч нових, бо щодня прибувають нові добровольці з Ліворно, Ла Спеції та Ґенуї. Та ще клопотання: графи й герцогині вимагають двісті дукатів на місяць, гадаючи, що Ґарібальді — архангел Господній. Тутечки всі думають, що все з небес падає, не те що ми, бо ж коли нам чогось треба, ми починаємо колотитися. Може, мені довірили казну тому, що я в Падуї отримав ступінь з юриспруденції, може, тому, що знають, що я не злодій, а на цьому острові, де навіть король найбільший з усіх ошуканець, не красти — це вагома чеснота.

135

Римська курія (лат. Roman Curia) — адміністративна організація, яка допомагає Папі Римському керувати католицькою церквою. Складається зі своєрідних міністерств — конґреґацій, зазвичай очолюваних кардиналами або архієпископами.

136

Генерала Франческо Ланді звинуватили у зраді після того, як він, хоч і був притиснений ґарібальдійцями, отримавши підкріплення, мав змогу перемогти, але здався. У 1861-му він пішов отримувати до Банку Неаполя гроші, 14 тисяч дукатів, які, за чутками, були хабарем від Ґарібальді, але вексель виявився підробленим і вартував усього 14 дукатів. Розгорівся скандал, який, імовірно, став однією з причин серцевого нападу, від якого і помер генерал.

137

Генерал Джироламо Раморіно, що командував військами під час першої італійської війни за незалежність між Австрійською імперією та Королівством Сардинія, був засуджений на смерть і згодом розстріляний за те, що під час битви при Новарі (1849) знехтував наказами головнокомандувача й покинув пост поблизу Павії, який мав захищати.