Синя книжечка

- А ви ж гадаєте,- почав сусід,- що дохторі дають мужикові такий лік, як панові або жидові? Бодай так здорові! Мужикові що вткне, вткне, та й спасайси. Ніби єму хочеси мужикові доброго ліку пошукати? З паном що день, то до­брий день, а з мужиком що?

- Коби то, уважєєте, кому порадити, а то наше яке? Поцу­лував у руку та й чекай, аж скажуть гроші дати...

- Найліпше було візнати у старої Іванихи. Вона, бачу, піш­ла до дохторя, та й як він зачєз її шукати, то вона єму на­вправці: «Ой,- каже,- пане дохтор, дайте мені послідний лік. Я,- каже,- бідна баба, не маю із-за кого дохторуватиси, та дайте мені послідний лік». Дохтор, бачу, відививси на бабу та й каже: «А ти відки знаєш?» - «Ой,- каже баба,- відки знаю, то знаю, але дайте мені таку риципку на послід­ний лік». Як зачєла, як зачєла, та й дав, і до сегодні хо­ди­ть...

- Коли ж бо не стало розуму запитатиси. Ви гадаєте, що то з паном так говорити, як вам си здає? Кажи раз, два, та й забирайси, шуруй!

- Пішла баба з тов риципков до аптиці. Дала аптикареві, а сама, не біси, мудра, дивитьси, як він ме тот лік вілагоджувати. То вповідала, що як собі капнув того ліку на долоню, та й наскрізь руку перейшов. Але то лиш десь сотому уда­стьси такого ліку дістати. А мужикам лиш такий лік зда­л­ний, що або суда, або туда!

- Ей, бідний світе, що я не розпитав баби, як воно треба того ліку проситиі А так і гроші загубив, і нічо не поможе... Тото-м гидно зробив.

- Та, відай, нема ваші дівці віходу. Адіт, як вона горить? Нема з неї так нічо, як з отого листка, що відчімхнувся від дерева...

- Ой, нема, нема, і гроші пішли. Коои-м був хоть Іванихи запитав...

- Та то, видите, від чого лік. Аптикар має свою аптику, та вмирає...

АНГЕЛ

Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед во­рота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заго­во­рив. «Славайсу».- «Навіки слава»,- лиш тільки бесіди і розмо­ви.

- Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лински страви, що з'їсть, та того кута печі, що залежить. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорить, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!

Прийшли їй на гадку слова старого Тимка.

- То, стара, так є, що моя голова напереді, а твоя зараз за мо­єв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидіти, як у комірне у свої хаті...

- Ей, старий, старий, тото-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда по­да­вав-єс си, але все я із-за твої голови була ґаздиня. Була-м та й була-м.

Смутно бабі Тимчисі було, хоч сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.

- Та ти гадаєш, старий, що хтось за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодні діти, такі діти, що аж у п'єтах постиває! Але-с дурний, бігме-с, дурний! Було понабирати банків та векслів, та до­бре поїдати та попивати, та жити попанцьки. А то запобігали-м обоє, яєчка жєлували на яєшницу, а сегодні і обіду за тебе ніхто не зробить.

Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка:

- Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обі­де­ць був. А як не зможеш підвестиси, то здихай на барабулі! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла!

Встала з приспи та пішла подивитися до курей.

- То в старого, бігме, такий розум, як у дитини. Таке-м по­наплітала, що встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мають свої діти та мусі за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вігадав, що в старого дитинячий розум...

З оцим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розім­к­нула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.

- Все ще нашого стараня, нитки діточої нема. Всего-м со­бі налагодила д' смерті. Як старий умер, то лиш дощок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди, та було і для людий. Вже-м ті, старий, похо­ва­­ла, як ґазду? Ніхто не писнув, аби-м чогось жілувала.

Виймала червоні чоботи.

- Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на яр­марку та й купив. На, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як ті діти муть шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с ма­ла порєдний чобіт на нозі, бо то бог знає, ци я вперед ум­ру, ци ти!

Баба заплакала.

- Не журітьси, дітоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усіх. Лиш не дайте бабі без свічки умерти. Я так коло старого стра­ж­дувала ночами, що лиш один бог знає, але таки не вмер без свічки.

На споді скрині найшла баба вузлик із грішми. Взяла в руки і сіла на землі, аби рахувати.

- Ой діти, діти, тото-м си вас набавила та напістувала! Бувало, біжу з міста на-голову, а все мені на гадці, що вони там діють самі у хаті? Добігаю до ліса, а вони йдуть протів мене, ледве землев котєси. Підо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зіпруть, та й мус сідати та розда­ва­ти дарунки. Понабирають - та й далі! Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетіли, як вітер...

Обличчя бабине подобріло і прояснилося. Глянула на об­рази. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.

- Ой ти, голаку, все ще смієшси з старої баби. А як, баба по­старіласи, а ти все молоденький, все бабі хату звеселєєш. Ой дитинко божа, минув вік, як у батіг траснув!

Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи.

- Ще Юрчика, відай, на світі не було, як я єго купила. Яки­сь панок поначіплював на підсіню таких образів, що на фіру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на яр­ма­р­ку. Якась там була така люта звір змальована, що в казці би не склав. А якісь царі такі страшні, московські та турець­кі, та всєкого дива. Межи ними був ангелик, та й я его купила. То так він приязно дививси та так ружі кождому наставлєв, лиш бери. Де, де, то вже вік минув відтогди...

- Бувало, зимовими вечорами то понароблєю з паперю го­лубів. Головки позолотю, крильця посріблю, та як прибе­ру єго у ті голубчики, то він як коли би з ними гравси.

Тимчиха забула гроші рахувати, розгадуючи. Тримала їх у жмені і далеко гадками літала.

- Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити. Хоть кілько буде знаку по бабі, що жила...

САМА-САМІСІНЬКА

У тій хатині, що лізе під горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мішок під боком, а чорна, тверда подушка під головами. Коло баби стояв на землі кусень хліба та й зба­ня­­тко з водою. Діти, як ішли на роботу, та лишили бабі, аби мала що їсти й пити. Бідно діялося, та не було що ліпше­нького бабі добирати. А сидіти коло слабої у горячий час - то, бог видів, не було як.

У хатині бриніли мухи. Сідали на хліб та й їли, залізали в збаня та й воду пили. Як понаїдалися, то сідали на бабу. Лізли в очі, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла відго­ни­ти.

Лежала на землі та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоці вирізаний. Спалені губи з трудом розрива­ла та білим язиком їх зволожувала.

Крізь шибки падало світло сонячне. Краски веселки гра­ли по зморщенім лиці. Страшно було глянути на бабу у такім освітленні. Мухи зумкотіли, ріжнобарві світла волочили­ся разом із мухами по бабі, а вона мляскала губами та бі­лий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грішницею, що каралася від початку світа та до суду-віку каратися буде.

Як сонце вже злізло бабі у ноги, як уже стануло коло того мотузка, що ним міх зав'язувався, то баба почала качатися по землі та збаняти шукати.

- Аді, аді, ого!

Баба тихонько стала. Лиш рукою відганяла мари.

З-під печі виліз чорт із довгим хвостом та й сів коло ба­би. Баба з трудом обернулася від нього. Чорт сів знов на­пе­ред баби. Взяв хвіст у руки та гладив ним бабу по лиці. Ба­ба лиш кліпала очима, затиснувши зуби.