Дорога

…О, він іде го­ро­дом Ку­роч­ки - не йде, а скра­дається під сто­­до­лу. Ви­тя­гає сно­пок із стріхи, на­си­пає в нього з люльки ва­тер­ки і тікає, тікає… Чує по­за со­бою, як ко­ли очи­ма ви­дить, що з-під стріхи ви­ли­зується ма­ленький, чер­во­ний язи­чок, ви­ли­зується і хо­вається…

- Ой, йой! йой!

Той язи­чок запік йо­го у са­мий мо­зок. З усієї си­ли він ос­во­бо­див­ся з не­ви­ди­мих пут, зірвав­ся і по­ди­вив­ся у вікон­це. Во­но, як кат, про­ши­ба­ло йо­го наскрізь. Знов зва­лить і бу­­де мор­ду­ва­ти своїми об­ра­за­ми. Наст­ра­шив­ся, не ба­чив ні­яко­го ви­хо­ду, звертівся аби десь утек­ти. І пе­ред ним як би якісь во­ро­та ство­ри­ли­ся, йо­му ста­ло лег­ше, і він бор­зе­нь­ко по­дав­ся до них.

Може, мав шіснай­цять літ, як ішов зі сво­го се­ла. Та­кої яс­ної дни­ни, та­ко­го ве­се­ло­го сон­ця він ніко­ли вже не ба­чив. Во­но пес­ти­ло зе­лені тра­ви, сині ліси і білі по­то­ки. Ог­ля­ну­в­­ся за се­лом. Ко­би хто прий­шов і ска­зав од­но сло­во, та й вер­нув би ся, ой то­то вер­нув би ся!

- Він ме­не б'є, ка­тує, їсти не дає, нічо­го на ме­не не пок­ла­де,- лу­нав йо­го го­лос по зе­ле­них тра­вах.

- Бодай же вас, та­ту, зем­ля не про­жер­ла!

І ще скор­ше пішов. Ми­нув сільські по­ля, по­ми­нув ще два се­ла і з гор­ба по­ба­чив місто, що ви­лис­ку­ва­ло­ся про­ти сон­ця, як змій блис­ку­чий.

Усі ди­ву­ва­ли­ся йо­го силі і бо­яли­ся. Жи­ди не пот­ру­чу­ва­ли, а робітни­ки не по­би­ра­ли на сміх і не ро­би­ли збитків. Шпур­ляв мішка­ми, як га­луш­ка­ми. Отак день від дня то з бри­ки до шпіхліра, то зі шпіхліра на бри­ку.

- Хребет ми тріскає від тих міхів!

- Пий горівку, та за­терп­не.

І справді від горівки хре­бет за­тер­пав, як би ру­кою відня­ло.

А в неділю і свя­та йшов з то­ва­рист­вом до шин­ку. Ті шин­ки сто­яли за містом, між се­лом і містом. Хто не мав уже при­містя в селі, той ванд­ру­вав на­сам­пе­ред тут, а хто не мав що в місті ро­би­ти, то вер­тав­ся та­кож сю­ди. Бо то не бу­ло ані се­ло, ані місто.

Бували там за­ба­ви по тих шин­ках!

Зразу па­ни з міста пе­ред во­ди­ли. Роз­повіда­ли про свої да­вні дос­тат­ки, про те, кілько з цісарської ка­си що­пер­шо­го гро­шей по­би­ра­ли, які ша­ти но­си­ли. Му­жи­ки слу­ха­ли, час­ту­ва­ли горівкою з ве­ли­кої по­ша­ни. Але як тро­хи підпи­ли­ся, то ви­лом­лю­ва­ли­ся з-під їх мо­ральної власті, і тоді па­нам при­хо­ди­ло­ся кру­то.

- Ану, па­ни, охо­та! Ха­пай­те­си за шиї та гу­ляй­те нам тої польки, най ми ви­ди­мо, як то ме­жи та­ким ве­ли­ким панст­вом во­дитьси?

Пани гу­ля­ли, му­си­ли, му­жи­ки обс­ту­па­ли їх ко­ле­сом і ре­го­та­ли­ся, аж корш­ма дудніла.

- Гопа дзісь!

- Іще раз!

- Полігоньки, плав­но враз!

- Гов, дос­та! Те­пер пий­те горівку, за­би­рай­те свої панцькі воші по ки­ше­нях та й марш із корш­ми, бо му­жи­ки хотє собі самі ме­жи со­бов по­гу­ля­ти!

І па­ни, як за­яці, ви­су­ва­ли­ся.

- Я тих панів умію ріхту­ва­ти, то та­ке ле­гоньке, як пір'є; по­дуй - во­но по­летіло.

- Мой, Юдо, да­вай вуд­ку, да­вай піво, да­вай га­рак, бо ми си знаємо!

Жид бор­зенько нак­ла­дав усього на стіл і за­раз відби­рав гроші.

- Ти, Безк­лу­бий, ти чо­го ре­веш? За клу­бом? Пий та й зап­ри собі гам­бу, бо в ме­не за­ба­ва!

Безклубий іще гірше за­ревів.

- Тихо, бо б'ю!

- Не руш!

- А то кот­рий, мо?!

- А ти що за пан?

Федір ус­тав із-за сто­ла і тріснув то­го на­пас­но­го в ли­це.

- Ти в неділю пе­реш? Та то гріх!

І уда­ром лав­ки зва­лив Фе­до­ра на зем­лю. Зро­би­ли­ся дві па­ртії. В коршмі все за­во­ру­ши­ло­ся. Жид утік, горівка булькотіла на зем­лю, сто­ли і лав­ки по­чер­воніли від крові і, по­ло­мані, па­да­ли. А в бо­лоті зі сли­ни, горівки і крові ле­жа­ли обі партії і стог­на­ли. Ли­ше Безк­лу­бий сидів у ку­точ­ку і ре­вів, як віл, - не зна­ти за ким і за чим.

Незабаром прибігла поліція і тве­ре­зи­ла го­лод­няків. З гі­р­кою­ бідою підой­ма­ла на но­ги, потім од­ним ма­хом зва­лю­ва­­ла з ніг. Го­лод­ня­ки па­да­ли, як ду­би, а підно­си­ли­ся, як гли­­на. Як їх прот­ве­ре­зи­ли, то про­ва­ди­ли до ареш­ту.

Їхав до­ро­гою поміж по­ля­ми на бриці міхів. Пше­ниці і жи­та, як зо­лоті і срібні гаї, та й лег­ким вітром до се­бе кло­ни­ли­ся. По зо­лоті і по сріблі пла­ва­ли ле­генькі, чорні хмар­ки, як тон­ка шов­ко­ва сіть. Мо­ре сон­ця у морі без­меж­них ланів. Зем­ля під ко­лос­сям лящіла, співа­ла, сло­ва­ми го­во­ри­ла.

- Мошку, на важ­ки, бо йду собі геть!

Зіскочив з бри­ки і пішов ме­жа­ми поміж жи­та­ми. На вечір зай­шов до Андрія Ку­роч­ки.

- Ти, пев­не, або злодій, або лай­дак, бо доб­рий не йде із сво­го се­ла і не блу­кає світа­ми!

- Мете видіти… Та­то що по пан­чині не про­пи­ли, то го­лод­них років поп­ро­да­ли, та й прий­ми­ли зя­тя до сест­ри, та й умер­ли, а зять до­ти бив, аж-єм утік від ха­ти.

- А у вас, у бойків, ба­чу, ко­ро­ва­ми орють?

- Ні, то, відай, ще за на­ми є німці, та во­ни ко­ро­ва­ми орють.

- Та скинь пос­то­ли, та віне­си ко­жу­ши­ну до хорім, аби-с не на­пус­тив ненд­зи, та й лєгай. А церк­ва у вас та­ка, як у нас? І ксьондз є?

- Так са­ме, як у вас.

- Та бу­ду видіти, як си вдаш. Не бу­деш по­руш­ли­вий, а ро­бо­ти не меш бо­яти­си, та й тє най­му. Най­мив­ся. Се­ло пізна­ло йо­го, що не злодій, що робітник доб­рий, що доб­ре на се­бе ста­рає, і прий­ми­ло за сво­го. А він пізнав, як кот­ре по­ле на­­зи­вається, чиє во­но, чи ви­мо­кає, чи ви­си­хає, кот­ре в селі най­ліпший злодій, кот­ре най­більший бо­гач - і зро­бив­ся сі­ль­ський.

Послужив кілька літ, а добрі лю­ди за­ча­ли йо­го ра­ди­ти, аби став газ­дою.

- Ти не будь дур­ний, а як дає ка­ва­ло­чок го­ро­да, а дівка го­д­на і пос­та­ра­на, та й бе­ри. А маєш гроші зас­лу­жені, а ще при­ро­биш, так кла­ди собі ха­ту. А най во­на бу­де як ку­ча, але твоя! А ци дощ, ци зи­ма, ци та­ки так не­ма ро­бо­ти, то вже ти не ку­куєш із-за бо­гацько­го вуг­ла і не гниєш по яс­лах, бо ти маєш свій кут. Слу­хай ме­не, ста­ро­го…

Оженився, бу­ду­вав ха­ту і тріскав від ро­бо­ти, від своєї і чу­жої. Но­сив дош­ки на пле­чах з міста, відроб­ляв старі сніпки, що взяв на стріху, і за­роб­ляв гроші то на вікна, то на двері. Два ро­ки ми­ну­ло, за­ки пок­лав ха­ту. Хат­чи­на ма­ле­нь­ка, не­по­каз­на, виг­ля­да­ла між дру­ги­ми ха­та­ми, як би хто пу­с­тив між гро­ма­ду гар­них птахів ма­леньку, кост­ру­ба­ту ку­роч­ку. Але Фе­до­рові во­на і та­ка бу­ла ми­ла…

Минуло кілька­най­цять років, а пе­ред Фе­до­ро­ву хат­чи­ну при­нес­ли лю­ди чер­воні хо­руг­ви. В хаті на лаві ле­жа­ла йо­го Ка­те­ри­на - ве­ли­ка і гру­ба, аж страш­на. Федір три­мав ко­ло се­бе двоє дівчат: оди­най­ця­тилітню Нас­тю і восьмилітню Ма­рійку і все їх пи­тав­ся:

- Що мє­мо, доньки, без ма­ми діяти? Кот­ра з вас дєдеві обід зва­рить?

А як жінку ло­жи­ли в трун­ву, то він за­ри­дав:

- Беріть її по­ле­гоньки, бо в неї тіло ду­же збо­ле­не. Ой Ка­те­­рин­ко, я ще не встиг доб­ре з то­бов на­го­во­ри­ти­си а ти огніва­ла­си та й пішла собі від ме­не.

Він при­пав до небіжки і цілу­вав її в ли­це.

- Люди, лю­ди, я до неї ніко­ли сло­ва не за­го­во­рив, я за ро­бо­тов на ню за­був та й за бесіду. Прос­ти мені, Ка­те­рин­ко, при­яте­лю мій доб­рий!

Плач жінок вибіг із хат­чи­ни да­ле­ко на се­ло.

- Вона, лю­ди, як пішла за ме­не, то так як під во­ду пірну­ла, ніхто її вже не видів ме­жи людьми. Аж те­пер вірну­ла ме­жи ва­ми - на лаві. Я до неї ніко­ли мар­но­го сло­ва не за­го­во­рив, маціцько­го!..

І ще ми­ну­ло кілька літ. Од­но­го ве­чо­ра прий­шла зі служ­би Нас­тя. Федір гля­нув на неї і зблід.

- Насте, не­бо­го, а ти ж са­ма, а чо­ловік твій де?