Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯІ Коло своєї на ко­ле­сах ха­ти Кривавий їхав Міч з людьми близьки­ми, І по­руч нього жінка. Два бах­ма­ти, Гривасті сту­па­ки, ішли під ни­ми. Бунчук чер­во­ний віяв-роз­ви­вав­ся Над го­ло­вою в нього: стяг по­ну­рий! І го­ло­сом по­туж­ним за­ли­вав­ся Кобзар ізза­ду, ро­ко­тав і в стру­ни, Та до пісень йо­го гетьман не дос­лу­хав­ся. ІІ «Моя Заїро! Ти моя єди­на, Так як ду­ша у тілі, сер­це в гру­дях… Нехай па­ру­ються, мов та ско­ти­на, Перелюбком: гид­ка ги­до­та в лю­дях! Той, хто нам дав Ко­ран, сього не вво­див (Жінок між нас по­ганський вік нам­но­жив). Ніколи він із рук не пе­ре­хо­див У другі ру­ки на свя­то­му ложі: Бо про­повіду­вав за­ко­ни чисті Божі». ІІІ Так Міч Кри­ва­вий мо­вив до дру­жи­ни, Що зо­ло­тим во­лоссєм і очи­ма Являла тип най­кра­щий Ук­раїни. Той крот­кий тип, що сер­це хе­ру­ви­ма Заніс до нас із Тігра до Євфра­та, - [46] Не той, що у жа­лю ва­ги не знає, Що, мов ко­зацька кров ли­ха, зав­зя­та В лю­бові вре, в не­на­висті па­лає І цілий Бо­жий світ ні за що не вва­жає. ІV «Ти бо­жест­во моїм очам яв­ляєш, - Рече Заїра, між людьми лю­ди­на, - Бо блис­кав­ка­ми на войні ме­таєш, А. до­ма, мов до ма­тері ди­ти­на, До ме­не го­ло­ву на ло­но хи­лиш, Палкому сер­цю жаж­деш про­хо­ло­ди, Всім та­бо­ря­нам доб­родійства чи­ниш І на­го­род­жуєш по­ходні шко­ди І всі кри­ва­вої вой­ни тру­да й при­го­ди». - V «О, де ж би я знай­шов спо­чи­вок лю­бий Після літан­ня ди­ки­ми по­ля­ми, Приятелів і слуг безцінних згу­би Та бо­ротьби за жизнь із во­ро­га­ми? В са­ду в «сест­ри», що, мов стеб­ло, ка­ди­ла, Що, мов лелія, воз­нес­лась із пра­ха, [І раєм нам зем­ну юдоль зро­би­ла,] По бла­гості до нас, людців. Ал­ла­ха, - В твоїм са­ду, моя лю­бов і сест­ро ми­ла!.. VI Пророче Бо­жий! Ти Ме­чем Кри­ва­вим Звелів твой­му слузі іме­ну­ва­тись, Щоб на землі твоєї прав­ди й сла­ви Войною та яси­ром до­пев­ня­тись; І, мов той гур­ри­кан ши­ро­кок­ри­лий, Я мчусь, ку­ди мій дух по­веліває… Дає мені твоє натх­нен­не си­ли Губить ли­хе, що прав­ду зне­ва­жає… Не мій. Ал­лахів міч, невірних по­губ­ляє.» VII І чис­тий сніг-за­ви­ва­ла схи­лив­ся Над чор­ною, як во­рон, бо­ро­дою; І вид йо­го яс­ний за­ту­ма­нив­ся Якоюсь по­га­дан­кою тяж­кою. «О не­не! - сти­ха, мов ма­ла ди­ти­на, Промовив Кан­те­мир. - Про що ти, Свята, пре­чис­та, ан­гельська лю­ди­но. Погибла від ко­зацької го­ло­ти? Невже ж се за гріхи тво­го пал­ко­го си­на? VIII Ніхто не ря­ту­вав те­бе від смер­ти, Як я з ме­чем кри­ва­вим на джа­вурів, Мов Бо­жа помс­та, ри­нув­ся, щоб стер­ти З ли­ця землі невірних гай­да­бурів… Тепер знов об­раз твій мені з'явив­ся У тім об­личчі, як пе­чаль, гірко­му… Про що?.. Нев­же ж за те­бе не помс­тив­ся Твій син пла­чу­щий на цім кодлі зло­му, На во­розі сьому, в зав­зя­тості страш­но­му? ІХ А ти, про що ж і ти з'явив­ся, бра­те, Мені вві сні вже воїном до­рос­лим?.. Ти ка­жеш, се у те­бе дру­га ма­ти? Вона тобі со­су­дом бо­го­нос­ним Зробилась… Див­не в те­бе сло­во! Побачимось, ре­чеш, і Бо­га в серці Я по­ка­жу тобі мо­го свя­то­го… Ним я жи­ву, ним сер­це в ме­не б'єтся… О, сне! Ти по­ка­зав мені ме­не са­мо­го… Х Невже ж ти жив, мій бра­те, іскро світу, Що з ма­тернього сер­ця засвіти­лась, І се бу­ло угод­но Ма­го­ме­ту, Щоб жінка та, мов тінь, мені яви­лась, Та тінь свя­та, що і в юдолі смер­ти Свого син­ка, зітха­ючи, шу­кає? О, не да­вай­мо їй, Заїро, вмер­ти! Нехай роз­ка­же нам про все, що знає, Яких близьких лю­дей там на Вкраїні має». - XI «Як по­са­ди­ли, бра­те, в сон­ну во­ду Сю справді тінь жи­вої ще лю­ди­ни, Вона про­бовк­ну­ла щось про при­го­ду, Про втра­ту бідо­лаш­ної ди­ти­ни; Та сон-во­да все го­ре по­ту­ши­ла, Тепер ста­ренька лю­бо спо­чи­ває. У довгім сні воск­рес­не жизні си­ла, Прокинеться від сну аж над Ду­наєм: Тоді про все життє в гіркої роз­пи­таєм».- вернуться

46

- Ріки в Південно-Східній Азії в Туреччині, Сірії та Іраку. Долина рік - давній центр цивілізації.