Маруся Богуславка

І справді, навк­ру­ги мов бу­ря за­шуміла, Мов ви­хор-гур­ри­кан в мо­нас­тирі підняв­ся… Якийсь не­пев­ний гук мно­го­го­ло­сий щав­ся… Злякалась братія і мов пот­ве­резіла. Та се був гур­ри­кан ве­се­лості свя­тої: Вітали но­ви­ну ве­ли­ку бла­го­дат­ну, Що з за­по­розької фор­теці ни­зо­вої Принесено чен­цям, мов жерт­ву аро­мат­ну. Святе Ус­пеніє знов чу­до сот­во­ри­ло: Козацьку стар­ши­ну з не­волі сло­бо­ни­ло. ІІ Іде п'ять ко­заків, чуп­рин­дирів уса­тих, Блищать од­да­ле­ки в ту­рецьких зла­тог­ла­вах, В кар­ма­зи­нах ряс­них, при пірна­чах-бу­ла­вах, У хут­ря­них шли­ках, пре­пиш­них, пре­ба­га­тих… Покидали шли­ки на зем­лю і бу­ла­ви, До ніг ігу­ме­ну сми­рен­но при­па­да­ють І для ве­ли­кої мо­нас­ти­реві сла­ви Чубами си­ви­ми долівку заміта­ють. Стоять нав­колішках, чен­цям цілу­ють ру­ки І оповіду­ють свої при­го­ди й му­ки. III «П'яних нас мов п'яна хур­то­ви­на но­си­ла Та й за­нес­ла бу­ла в те пек­ло бе­сур­менське, У те вла­ди­чест­во без­бож­ницьке ту­рецьке, Котрим ору­дує са­ма пе­кельна си­ла. Сиділи, братія свя­та, ми на при­кові, У смо­роді, в багні, в тісноті мно­го­люд­но, І до­ве­лось та­ке там зна­ти ко­за­кові, Що в Бо­жо­му до­му і ви­мо­ви­ти труд­но. Щодня по од­но­му нас на га­ки во­ди­ли, На Бай­дині га­ки, і страш­но там гу­би­ли. IV І, ги­ну­чи ми так, що­ден­но сповіда­лись В своїх пе­рес­ту­пах чес­но­му ота­ман­ню І нуж­ди, го­ло­ду, тяж­ко­му без­та­лан­ню Спасенного кон­ця від Бо­га сподіва­лись. Нас п'яте­ро бу­ло пол­ков­ників ста­рин­них, Таких, що про ди­ва ве­ликі пам'ята­ли, Які, бу­ва­ло, нам ченці на бо­гоміллі З кни­жок своїх свя­тих чи­та­ли й тов­ку­ва­ли. І що мо­лодші там про се­бе не ка­за­ли, Ми знай Ус­пеніє на поміч при­зи­ва­ли. V І се… О Гос­по­ди! Чу­дов­на в те­бе си­ла!.. Отверзлись двері в нас ду­бові у хур­дизі… Явилась Прес­вя­та у світо­зарній ризі І сяєвом своїм нам очі посліпи­ла; Попадали ми ниць і чу­ли чу­дот­вор­ний Небесний глас її, мов ян­гольське співаннє, І смо­род, і баг­но, і мрак вер­теп­ний чор­ний - Почезло все, мов сон; і чес­не ота­маннє З при­ковів і кай­дан, мов з сміття, от­ру­си­лось, І, на­че на сте­пу, на морі опи­ни­лось. VI Не ска­жем до­ла­ду, як чу­до со­вер­ши­лось: Бо ми всі п'яте­ро без пам'яті ле­жа­ли, Козацьких го­лосів і лиць не впізна­ва­ли: Усе за­по­ми­ном і не­тя­мом ок­ри­лось. Аж чуєм, віте­рець над на­ми по­ди­хає… Поглянемо - кру­гом на морі хви­ля грає… Над мо­рем сон­це, мов бро­вар­на піч, па­лає І хма­ри зо­ло­тить, не­мов по­жар лу­нає; А той страш­ний Стам­бул над синьою во­дою Увесь по­чер­вонів, не­мов об­лив­ся кров'ю. VII Перехрестились ми і за­раз обіця­ли Два тижні на свя­те Ус­пен­ня ро­бо­та­ти. Про се ми під свої здо­бичні пишні ша­ти Полатані свит­ки те­пер по­на­да­ва­ли…» І тут же по­ча­ли «оброч­ни­ки» ски­да­ти Кармазини рясні, саєти, зла­тог­ла­ви, І все, мов прах зем­ний, но­га­ми по­пи­ра­ти, Ченцям на ша­ну й честь, Ус­пенію для сла­ви. І, обер­нув­шись так із дуків у го­ло­ту, Просили од­вес­ти їх за­раз на ро­бо­ту. VIII Тим ча­сом як ченці із служ­ка­ми своїми Кругом пол­ков­ників, мов гай гус­тий, сто­яли, Їх гості з-за сто­ла ти­хенько повс­та­ва­ли І зник­ли, як ма­ра, з тра­пе­зи по­за ни­ми. Побачив єзуїт, що тут і без на­уки Незгірша у ченців дав­но ве­деться мушт­ра, Що доб­ре куд­лаї заб­ра­ли Русь у ру­ки, І сам собі шеп­тав: «Ні, па­по, frust­ra! [100] Тут схиз­ма гли­бо­ко в ко­зацт­во вко­ре­ни­лась, Його роз­бо­ями в ве­ли­ку сла­ву вби­лась. IX Ні-ні! Тут, Ри­ме, ти з ро­бо­тою спізнив­ся… Даремно тра­ти­ти ро­зумні з ни­ми речі. Хоч би й по­роз­би­вав макітри сі чер­нечі, Нічого путнього від них би не до­бив­ся. Тут ан­гел тьми вра­та міцні спо­ру­див аду: Сих врат намісни­ку Хрис­та не одоліти, На радість са­тані, а папі на до­са­ду Впотужнились навік ди­яво­лові діти. Єдиний пас­тир душ, єди­не ста­до вірних Противні ро­зу­му ченців сих бе­зувірних. X Ні, Ри­ме, ні! Шко­да про се вже й го­во­ри­ти… Коли б ти хоч на рік воск­рес­нув, Торк­ве­ма­до, [101] Грозо єре­тиків, спа­сен­них душ од­ра­до, Та попід Лав­рою по­чав кост­ри па­ли­ти, То б, мо­же, тим ог­нем сі душі просвіти­лись, Ся тьма кромішня, се геєнство пра­вос­лав­не, - Наміснику Хрис­та сми­рен­но пок­ло­ни­лись, Покинули своє вер­зя­каннє безс­лав­не Про чу­де­са мо­щей пе­черських, про Ус­пеннє І виб­ра­ли собі Лой­олу [102] на хва­леннє». вернуться

100

- Даремно (лат.). - Ред.

вернуться

101

- Торквемада Томас (бл. 1420 - 1498) - домініканський монах, керівник іспанської інквізиції. Відзначався винятковою жорстокістю. Головним у діяльності Торквемади було об'єднання Іспанії, для чого він реорганізував і розширив діяльність єзуїтів. У 1492 р. домігся вигнання з Іспанії євреїв і маврів.

вернуться

102

- Лойола Ігнатій (бл. 1491-1556) - іспанський теолог, засновник у 1534 р. ордену єзуїтів - католицького чернечого ордену «Товариства Ісуса» для боротьби проти Реформації і за зміцнення папської влади. Його девіз: «Мета виправдовує засоби».