Маруся Богуславка

ДУМА ТРЕТЯІ «І не ка­жи мені, І не тур­чи мені: Не хо­чу слу­хать-зна­ти, Щоб за не­лю­бо­го Да товс­то­гу­бо­го Марусеньку відда­ти». - II «І не про­си ме­не, І не гри­зи ме­не: Шкода про се й ка­за­ти, Щоб із зли­ден­ни­ком Та без­зе­мельни­ком Марусеньку звінча­ти. III І батько, й дід йо­го, І рід, і плід йо­го Се все бу­ло ле­да­що: Бо ко­за­ку­ючи, Статки гай­ну­ючи, Позводились ніна­що». Так ста­ренький із ста­рою День у день сва­рив­ся, А ко­зак із їх доч­кою Тайкома лю­бив­ся. Була гар­на вбо­га пан­на, Краля-королиця: Як яс­на зо­ря, рум'яна, Як сніг, біло­ли­ця. Народила ма­ти до­ню - Мов на­ма­лю­ва­ла; Надала їй щастє-до­лю, Щоб біди не зна­ла. А біда не за го­ра­ми, Ходить проміж на­ми… Очі з чор­ни­ми бро­ва­ми Миготять сльоза­ми. Миготять, мов блис­ка­виці, З-під гус­тої тучі, Як стоїть ко­ло кри­ниці, Свою до­лю жду­чи. «Не хо­ди вже, до­ле й во­ле, Вранці до кри­ниці: Продають ме­не за по­ле, За важкі червінці». - «Ні, покіль на небі зорі Місяця стріча­ють, Покіль на безк­раїм морі З вітром хвилі гра­ють, Товстогубу не прид­ба­ти Чорних брів діво­чих! Завтра бу­де­мо єдна­ти Козаків охо­чих, І по­ли­не­мо з вітра­ми На безк­рає мо­ре, І по­ро­би­мось па­на­ми, І за­бу­дем го­ре. Побудуєм собі пишні Хати на по­мості, І вча­ща­ти­муть ве­лишні До нас ду­ки в гості. Оксамити, зла­тог­ла­ви Будемо но­си­ти, Килимами кри­ти ла­ви, Меди-вина пи­ти. Бо ме­не стар­шим об­ра­ли Над всіма ста­ри­ми, Щоб на мо­ре я чов­на­ми Вилітав, мов крильми. А у ме­не - як заг­рає Моречко з вітра­ми, Мені ду­ха підіймає Вгору, мов ру­ка­ми. Грають, гра­ють-при­мов­ля­ють Кобзарі ве­ликі: Будуть гра­ти-при­мов­ля­ти По всі вічні віки. О, се див­на коб­за - мо­ре! Дивні в коб­зи й стру­ни! Як заг­рає, відчи­няє Предковічні тру­ни. І ви­хо­дить з них ли­царст­во, Що на морі би­лось, Більшою, ніж пиш­не панст­во, Славою пок­ри­лось. І я, Ма­ню, бу­ду сла­вен Проміж ли­ца­ря­ми, Проміж ду­ка­ми-па­на­ми, Проміж коб­за­ря­ми. Будуть Лев­ка Ко­чу­бея По Вкраїні зна­ти, І під стру­ни про Му­рея, Що він бив, співа­ти. [10] Будуть Лев­ка Ко­чу­бея Знати й за мо­ря­ми, Споминати, мов Енея, [11] Перед ко­ро­ля­ми. Бо Лев­ко твій до сул­та­на Знайде шлях-до­ро­гу І всю ша­та­ми зо­дяг­не Україну вбо­гу. Бо Лев­ко твій бе­сур­ме­на Спліндрує-зруйнує І са­мо­го ко­ро­леві В'язнем по­да­рує». ДУМА ЧЕТВЕРТА І весела, і щаслива Мріями коханка, І ясніша уродлива Весняного ранка. Як на світі любо жити, Милого любити, З його мислями навіки Душу й серце злити! «Чи ти чуєш, паньматусю, Що Левко говорить? До твоєї він Марусі Мов у дзвона дзвонить. Каже милий, є десь море, Гонище безкрає, Що, мов житом добре поле, Золотом сіяє. Каже милий, що здобуде Здобич нам велику; Златоглав носити буде, Покіль його й віку. Каже милий, що ми будем Жити-панувати, І величні з нами дуки Знай бенкетувати». - «Моє щастє, моя доня, Радуюсь від серця, Що мені на старість доля Молода всміхнеться. Буде мати в вас сидіти Хоч коло порогу Та на вас обох гледіти, Дякуючи Богу. Буде хоч щодня помости Шарувати-мити, Аби в панській високості З вами й їй пожити». - «Ні, до тебе ще й над нього, Мамо, прихилюся, Що з козаченьком ззирнуся, До тебе всміхнуся. Будеш павою, матусю, В парчах походжати І в шовки свою Марусю, В жемчуги вбирати». вернуться

10

- «Гайдамаки, як хочуть, бувало, нагнати холоду гречкосіям-доматорам, дак біжить конем з пістолем та й гукне: «У хату, мурею (турчине), а то запалю!» То чоловік схилиться попід лісою да в хату! (Так мені оповідували старезні люде.)» - примітка П. Куліша у рукописі іншої редакції.

вернуться

11

- Йдеться про місію Енея (сина царя Анхіза і богині Афродіти), який після падіння Трої перебрався до Лаціуму (Італія), де його нащадки заснували Рим.