Страница 5 из 6
– То зваримо ж пиво! – перехопля Хапко.
– Воно б можна, та багато заходу.
– Прошу я вас, дядечку!
Нарешті, дядечко ніби власкавився.
– Що маю з тобою робити! Нехай вже постараюсь, тобі на втіху. Тільки умова така – моя майстерська праця, а твої гроші, бо казав же я тобі, що вчора...
– Та добре, дядьку, добре...
– То згода?
– А згода, згода... Зараз і заходимось... еге?
– Ти, бачу, з вітрогонів, братіку. Хіба у такому ділі припада хапатись? Нехай хапається попівна заміж, а тут треба братись, добре розміркувавши.
– А чого маємо міркувати? – кинув Хапко. – Зараз усього накупуємо та й заходимося варити. Ось беріть гроші...
– Велике діло твої гроші! Пхе! – угинається дядько, нібито він по самі вуха у грошах сидів, сидить і довіку сидітиме. – Сила не в твоїх грошах, а в майстерстві... Розумієш?
А Хапко:
– То бувайте здорові!
Та до дверей.
– Куди? Стій! Микито! Товаришу!
Та обіруч до Хапка.
– Хіба ж я відмовляюся? Обібравсь грибом, то вже нікуди, як у кошик... Ну, давай гроші... Давай карбованець... Ні, два, та ще з копою... бо теперки за солод правлять, як за рідного батька... Давай ще три копи... та ще трохи... Міркуй, що солоду нам не абиякого... нам треба виборного... дорогий, кат його не взяв, та нічого не вдіяти – як треба, то треба... Побіжу до знакомого пивоварника, чи не позичить діжечки... та хто його зна, чи позичить, бо жмикрут страшенний... хіба злотого йому в зуби?
– Як маємо позичати, то, може, лучче купимо, – каже Хапко.
– А лучче... безпечніш... Давай на діжечку... Та підкидай і на пахощі, бо моє пиво з пахощами... І пахощі в мене не абиякі, а з виборних найвиборніші... Ще підкидай... дві копи... та ще копу... Сип, сип, – буде рештка, то принесу, а як забракує мені у крамниці, то вже не гаразд. Ге, скажуть, се, мабуть, шеляговий купило! Шкода й показувати йому виборного краму – йому і вибірки годяться... Ну, давай ще хоч карбованчика... як заходжуватись, то заходжуватись...
Кума тим часом стоїть та прислуха. Невтямки, мабуть, їй, яке з того кумового пива буде диво, а не озивається і не пита.
– Слухай, кумасю, ти мені гарненько усе опоряди... усе, що треба... пильнуй, щоб рощини... чого очі в мене встромила?., не бачила, чи що?
– Та ні... та я зараз...
– Я швиденько подамся до грека по пахощі, а ти, Микито, бери в куми синю торбинку та поспішайся за мною. Он тут у заулочку по правім боці на ріжку той грек крамарює... Та не барись, бо я дожидатиму, а мені пильно... ще маємо того солоду запопасти.
Та у двері, та й нема його.
Хапко до куми:
– Даєте синю торбинку?
– Синю торбинку? Яка ж то синя? Не здумаю!., шукатиму... зараз знайду.
Метнулась шукати.
– Та не турбуйтеся, – спиня Хапко, – йому аж пече бігти, – обійдемось, куплю якусь.
І льотом стрепенув до грека, що в заулочку близенько по правім боці, на ріжку пахощі продає.
Коли ж ріжок не з правого, а з лівого боку і не близенько, і грека на ріжку нема. Продає тут маківники якась огрядна молодиця у синій корсетці, зав’язана чорною хусткою з червоною габою. Непривітна. Напустила брови, як пущик. Погляда зукоса.
– А тут мав бути Грек... де ж той Грек? – пита Хапко.
А молодиця, як у дзвін:
– Якого тобі Грека? Вирла, як у теляти, а не бачать... сліпі, чи що?
Хапко зараз маком розсипався.
– Я, крамарочко, хотів спитати... Може, ви мене направите, де той Грек, що німецькі пахощі продає?
– Оце заробиш ти в мене німецького пахоща, та ще позиск на придаток! Бач, викрутень! З третьої, мабуть, гіллі зірвався!
Та як задзвонить:
– Десятнику Овдію! Десятнику Овдію!
Хапко дременув далі.
Надибав на ріжок, от і другий, п’ятий – катма грека. Мало не все місто вибігав та вишукав. Хоч ніжки бісячі, а гудуть.
– А може, він все покупив та й до куми подався і там вже орудує?
Потер-потер ніжки і мерщій до куминої хати.
– Нема?
– Ще нема, – одказує кума, – сідайте, відпочиньте, поки надійде. Втомились, аж задихались. От свіжа водичка...
Напивсь Хапко свіжої водички та й пита:
– А де ж той Грек, що його не знайти?
Спахнула, як іскра:
– Який Грек?
– Що недалечко, казав дядько, на ріжку пахощі продає?
– Не знаю... я, бачте, пахощів не купую, то де ж мені і знати...
А сама наче провинила.
– Кудою ж той кум подався? Де його шукати? – аж викіпає Хапко.
– Може, й хутенько надійде...
– Оце щоб я його дожидав та виглядав.
– Не звикли? – всміхнулась.
Та так-то вже смутненько... От як той, що вже добре навчився і дожидати, і виглядати – добре зна, що то переплакані ночі та перемучені дні, і вже відколи їх не вилічує.
– Та й звикати не хочу! Піду знов шукати! Казав зараз варити, а коли ще то буде! От лихо! От напасть! От безголов’я!
І так бісеняті того пива варити, та зараз, та притьмом... аж казиться...
Нащо воно йому? До чого?
Та що бісеня, – нехай собі дідькове насіння і казиться – лихо, як хрещеному таке заподіється. Хіба ж не лучається, що ніби й розумний і розважний зразу наче збожеволіє – пропада за якою-небудь дурницею, що вона йому ні до чого – і гонить за нею, наче його з мосту пхнуто...
Та вже признаюсь за себе.
Торік повертався я з Деркачівського ярмарку, і так мені тим разом пощастилося, що я і своє добро спродав, і покупив, що мені треба, поцінно. Правда, посварився був з Іваном Лемішкою, та сварка та не зашкодила, бо не дурно кажуть: не бити кума, не пити пива... Так от, повертаюсь з того ярмарку, поганяю по рівному і, наче в колисці, розкошую... Дрімаючи, доколисався до Лучок, а в Лучках собаки кляті – мухи не пропустять і умерляка піднімуть – мусив прокинутись. А тут якраз на дорозі два півня деруться, аж пір’я летить, і рябий посіда червоного. І чогось мені той рябий в око впав: куплю його! Нехай у нас у дворі рябі півні кукурікають. А тут вибіга молодиця, хапа того рябого. Я до молодиці: «Продай мені того півня, молодице!» Не хоче – звісно, жінка, то й норівниця... Я, не вам хвалячись, як почув, що не продасть, то трохи не взридав... Продай, хрінова дочко! «Не продам – не продам – не продам!» Як зацокотіла, як засвіготала, заверещала, світе мій! Таку збила бучу, що сусіди позбігалися... у гук, у крик... А тут собаки ті кляті, як не розірвуться, гавкають... Я ніби трохи схаменувсь: будь ти неладна, дармосварко! Погнав воли... Приїхав додому, а вдома гості, та ще милі гості – давній мій приятель Корній Чубатенький. Розказую йому, як за рябого півня з лучанською молодицею посварився. Сміється Корній, сміється й жінка. Було, мабуть, у головці, каже...
Сміюсь і я, а проте не йде мені з думки той півень! Треба мені того півня... Так треба, як дихати... Випроваджуючи Корнія, хвалюся йому: а я таки того півня, хвалюсь, добуду. «А навіщо тобі той півень здався? – пита Корній (той Корній такий, що хоч чуприна трохи й куриться, а річ розсудлива). – Якби земля, або віл, або кінь – нехай кабанець, а то півень! Начхай на того півня, друже!» Я за таку раду дибки – наче хто мене в серце списом пройняв. Як то? – гримаю. І посварився б добре, та той Корній такий догадливий в Бога чоловік, що скажіть йому: «А я тобі, Корнію, голову одітну!», то він повідмагається й погодиться: «Одітни, друже!» Зараз він мене втихомирив: «Коли вже так тобі приступило, друже, то добувай того півня. Після нас не буде нас… Уживаймо, що мога»...
– Добуду півня! – хвалюсь жінці.
А жінка свариться: оце розносився з тим півнем, як з писаною торбою.
– Таки добуду! – наполягаю.
– І добувай, а поки що лягай спати!
Тим словом трохи мене не вмертвила... Спати? – кажу, – спати?
Проте ліг спати.
Що ж ви думаєте? Аби заплющив очі – вражий півень, як живий – тільки не дзюбне! Прокинусь – в уха кукурікає.
Чи спав, чи не спав, удосвіта скочив на коняку та посмиком у Лучки...
Ранок свіженький та росистий, вітрець повівний.