Три долі

- Iде, iде, прос­то до нас iде! - шеп­че, а са­ма так i трi­по­че.

Чайченко став ко­ло Кат­рi i взяв її у та­нець. Во­на, ота смi­ли­ва мет­кая Кат­ря, не­мов пе­ре­ля­ка­ла­ся чо­го, збi­лi­ла…

- Марусе, iз­мi­чаєш?

Маруся їм ус­лiд ди­ви­лась своїм пог­ля­дом ти­хим. Ско­ро Чай­чен­ко пус­тив Кат­рю, усi дiв­ча­та так i тис­нуться до неї:

- А що? Чи знаєш, iз ким тан­цю­ва­ла?.. Се Чай­чен­ко! Чай­чен­ко Якiв! А чо­го ж мов­чиш? Чом не го­во­риш? Не вподо­бався? Впо­до­бавсь?

- Та я ще йо­го доб­ре й не розг­ле­дi­ла, - од­мов­ляється Ка­тря пе­ред дiв­ча­та­ми, са­ма ози­ра­ючись ок­ру­ги, на­чеб во­на у ди­кiй пу­щi опи­ни­ла­ся.

Декотрi й вi­ри їй пой­ня­ли: "Та вба­чай же бо, вба­чай до­бре: дру­го­го та­ко­го не­ма!" - а ко­то­рi - так з-пiд бро­ви на неї по­ди­ви­лись.

А ве­сiл­ля, а тан­цi не сти­ха­ють; в дво­рi усю тра­ву зе­ле­ну пiд­кiв­ка­ми ви­нес­ли. Чай­чен­ко тан­цю­вав зо всi­ма; брав i ме­не, i Ма­ру­сю: яка на очi по­па­де дiв­чи­на, ту вiн i бе­ре.

- Вiн на­ми гор­дує, - оби­жалн­ся iн­шi дiв­ча­та, - що бе­ре нас, у вi­чi не по­ди­вив­ши­ся!

- Заждiть-бо, якi ж ско­рi! Не­хай вiн тро­хи обс­вiд­читься в нас, - вмов­ля­ли знов дру­гi.

Мiж тан­ця­ми зай­шла роз­мо­ва у дiв­чат з па­руб­ка­ми: чи доб­ре iз ба­га­тою од­ру­жи­тись?

- Добре, як взя­ти лю­бу та ми­лу! - оз­вавсь Чай­чен­ко.

- Чому б то­бi i не взя­ти, - од­ка­же йо­му Грицько Ле­пех, що сам, сла­ви­ли, ко­хав ниш­ком мо­ло­ду, - то­бi на­га­ни не да­дуть, ти сам ба­га­тий.

- Багатий на дрiб­нi сльози, - про­мо­вив Чай­чен­ко всмiха­ючись.

Музики заг­ра­ли, усi пiш­ли у та­нець - i Чай­чен­ко. Чи се вiн прав­ду ска­зав, чи се вiн по­жар­ту­вав - хто йо­го роз­бе­ре! Ми усi з со­бою iзг­ля­ну­ли­ся; ба­га­то дiв­чат по­мовк­ло - заду­малися.

Свiт вже бi­ленький розс­вi­тавсь, як ми з то­го ве­сiл­ля по­вертали до­до­му. Ма­ру­ся i Кат­ря нi сло­веч­ка не про­ки­ну­ли. Я за­го­во­рю, "нi!.. еге ж!.. ав­жеж!" - од­ка­же Ма­ру­ся: якiсь її свої мис­лоньки за­но­сять, а Кат­ря - то й зов­сiм ме­нi од­вi­ту не од­дає; то во­на шви­денько йде, нас по­пе­ред­жа­ючи, то во­на одс­та­не…

Тут нас па­руб­ки наз­дог­на­ли, i Чай­чен­ко був мiж ни­ми. Вкло­ни­ли­ся нам i на доб­ра­нiч да­ли. I Чай­чен­ко… Який в йо­го го­лос був от­руй­ний! I по­чуєш, i пiз­наєш всю­ди - хоч мiж дзво­на­ми! А Кат­ря на­ша? Де ж тiї жар­ти? Де тi ви­гад­ки ко­лиш­нi? Во­на лед­ве па­руб­кам на доб­ра­нiч од­да­ла.

IV

У тиж­день по то­му ве­сiл­лi бу­ли у нас мо­ло­дi i зап­ро­ша­ли до се­бе. Ми поїха­ли у Люб­чи­ки всiєю сiм'єю. Поїха­ла й Пи­липиха з доч­кою. Кат­ря ще зве­чо­ра усе на­го­то­ви­ла убран­ня; про­ки­ну­лась удос­вi­та, та чи й спа­ла во­на - не знаю; а ме­нi - то все та­кi сни сни­ли­ся див­нi тiєї но­чi. Сни­лось ме­нi, що ви­хо­ди­мо ми з Кат­рею i з Ма­ру­сею на який­сь шлях ве­ликий мiж сте­па­ми, i всi сте­пи тiї, i весь шлях усе Чай­чен­ки зак­ра­си­ли, усе Чай­чен­ки, та один у один хо­ро­шi…

Катря ме­не бу­дить - я їй роз­ка­зую: "а чи ж не див­ний сон?"

Як же во­на вжах­ну­ла­ся, по­чув­ши!

- А що те вi­щує? Що вi­щує? - притьмом iс­ка­жи їй.

- Не по­ло­хай­ся, Кат­ре, - вмов­ляю, - се сон не­дiльний: як до обiд не справ­диться, то й не жда­ти нi­чо­го.

- Боже, бо­же! Що то бу­де! - бiд­кається во­на…

Зоря розс­вi­та­ла, день по­чи­нав бi­лi­ти; ми си­дi­ли ко­ло вi­конця, - роз­чi­су­ва­ла й пле­ла во­на свої ко­си дов­гi; рум'я­нець гус­тий спа­ху­вав на лич­ку, а лич­ко бу­ло блi­де.

Розвиднилося; ус­та­ла ма­ти, батько; по­ча­ли ла­го­ди­тись, за­ра­нi виїха­ли.

- Катре! - го­во­рю їй сти­ха: - чи по­ба­чи­мо ми там Чайчен­ка?

- Не знаю, - са­ма од­вер­ну­ла­ся.

- А в жа­дiб­ку йо­го по­ба­чи­ти? Не чує.

- Катре? А хо­чеш, - ка­жу, - по­ба­чи­ти? Хо­тi­ла во­на осмiхнут­ися, та не всмiх­ну­лась, а роз­сер­ди­лась.

- Отже, ос­ти­ли, ко­ли хоч, жар­ти!

Далi що поч­ну, то нi­чо­го не ви­хо­дить: то Кат­ря усе хва­лить, то Кат­ря усе га­нить; то усе в неї вже й злишнього слав­не, то усе в неї нi до чо­го не згар­не й не­док­лад­не.

Приїхали у Люб­чи­ки; ще тiльки бу­ли там са­мi ро­ди­чi у мо­ло­дих та ближ­нi при­яте­лi, от як Пи­ли­пи­ха; у ха­тi бу­ло прос­то­ро; ми пер­шо­го очи­ма зуст­рi­ли Чай­чен­ка: си­дiв вiн про­ти две­рей…

Старi со­бi роз­мов­ля­ли; ми поп­лiч з Ма­ру­сею та з Кат­рею, так одс­то­ронь, си­дi­ли. Ти­хе­сенько я Ма­ру­сi свiй сон переказ­ала.

- Чи не ди­во ж? - пи­таю.

- Усе ди­ва в бо­га! - од­ка­за­ла за­ду­мав­ши­ся.

Мiж ро­ди­ча­ми мо­ло­до­го си­дi­ла ста­ра ба­бу­сеч­ка у тем­нiй хуст­цi, у тем­нiй юп­чи­нi, бi­ленька на ви­ду, не­ве­лич­ка зро­стом, з смут­неньким пог­ля­дом. Са­ма во­на го­во­ри­ла небагат­о, а лю­дям од­мов­ля­ла лю­бенько, ввiч­ли­во, якось учаслив­о, мiс­то б во­на по­жа­лу­ва­ти хо­тi­ла. Во­на час­тенько погляд­ала на Чай­чен­ка i на нас. Се бу­ла Чай­чен­ко­ва ма­ти.

Обiдня го­ди­на; нi­що не прав­дить мо­го сну… А по обi­дi по­на­хо­ди­ло та­ко­го лю­дей; роз­лiг­ся го­мiн; му­зи­ки заг­ра­ли; тан­цi вист­роїлись.

Танцювали вже iз доб­ру го­ди­ну, а Чай­чен­ко усе си­дiв со­бi та тiльки ди­вивсь, як дру­гi пiд­кiв­ка­ми кре­шуть. Ко­ли йо­го ма­ти до йо­го на­хи­ли­лась i щось го­во­ри­ла йо­му; пiс­ля то­го вiн за­раз пi­шов у та­нець i взяв пер­во Кат­рю, там Ма­русю, там ме­не, там i дру­гих дiв­чат, знов як то­дi, не поди­вившись i в вi­чi жод­нiй. Ме­нi до­ве­лось си­дi­ти ко­ло Чайчен­ка, мо­же, за­го­во­рить, ка­жу; по­див­лю­ся на йо­го - де вже сей за­го­во­рить!

- Якого тут лю­дей! - знi­маю рiч са­ма. Вiн озир­нув­ся на ме­не i по ха­тi пог­ля­нув:

- Багато гос­тей!

- Славне се­ло Люб­чи­ки, ве­се­ле. Ви ще тут не­дав­но?..

- Недавно.

Так вже ме­нi хо­четься по­пи­та­ти, чи зос­та­нуться во­ни тут, - так вже!..

- Тутечки усi лю­ди жи­вуть дос­туп­нi та­кi, при­вiт­нi… жал­ко вам бу­де їх ки­да­ти…

- Та ми сю­ди на се­ли­ще прий­шли, у зем­ля­ни пи­ше­мось люб­чiвськi.

В ме­не аж в очах яс­но ста­ло, як вiн пох­ва­ливсь.

- Добре вам жи­ти бу­де!

- Де жи­ти, то жи­ти, - по­чу­ла я од йо­го…

Повернулися ми до­до­му. Кат­ря смут­на бу­ла. Ма­ти питал­а, чи зду­жає? - "Зду­жаю", ка­же.

Ведеться мi­ся­цiв зо два, що ми Чай­чен­ка ба­чи­мо врядичас­и: то люб­чiвської церк­ви не прос­пи­мо, а з церк­ви зайдем­о до ро­ду, - про­сять на обiд; по обi­дi гу­ляємо по­там увесь день; то зап­ро­ша­ли якось на­шi їх до се­бе, то знов во­ни нас.

Чайченкова ма­ти ку­пи­ла ха­ту у Люб­чи­ках, свя­ти­ла ту ха­ту; нас зва­но i Пи­ли­пи­ху з доч­кою: то ми усi на вхiд­чи­нах тих бу­ли.

На гос­по­дi у се­бе Чай­чен­ко та­кий са­мий не­ба­лак­ли­вий, як i в лю­дях, ма­ти ж йо­го ду­же лас­ка­ва i при­вiт­но до всiх ста­ви­лась. Як вже ми до­до­му ви­хо­ди­ли од їх, то во­на нас про­во­ди­ла за свою ле­ва­ду та й ка­же Кат­рi: "Ко­ли б ме­нi до сiї ха­ти та­ку пта­шеч­ку, як ти!"

Нiхто то­го сло­ва не чув ти­хо­го, ок­рiм ме­не. Я Ма­ру­сi се го­во­рю, що чу­ла я. Во­на тiльки пос­пи­та­ла: чи доб­ре я чу­ла?

З яко­го ча­су-го­ди­ни ос­мут­нi­ла на­ша Кат­ря ве­се­ла. Не раз я на свої очi ба­чи­ла, що во­на отеє ду­має-ду­має, та й обiл­лється сльоза­ми дрiб­ни­ми. Або не знать з чо­го, з доб­ро­го ди­ва об­ра­дiє: то­дi спi­ває, всмi­хається, чер­во­нiє. Яким вже я ти­хим ви­дом не пiд­хо­ди­ла роз­мо­ви­тись з нею, розпитаться­ за все, так во­на ж од ме­не пос­то­ронь. Нi ме­нi нi­чо­го не ка­же, нi Ма­ру­сi. I вже до нас так не гор­неться, як дав­но: вже во­на з своїми мис­лонька­ми i вже лю­бiш їй на са­мо­тi iз со­бою. Те­пер вже са­ма не про­мов­ляє сло­ва - не за­лю­би­ла i дру­гих чу­ти - як го­во­рять. Ста­ла во­на до дiб­ро­ви уча­ща­ти.

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.