Дев'ять братів і десята сестриця Галя

- Мамо, - пос­пи­тав мен­ший син, - що се, який се шлях он там-та­меч­ки по го­рi, в гаю, i ку­дою вiн зви­вається?

- Шлях той? Ох, моє го­луб'ятко, сей шлях про­во­дить ту­дою, де я зро­ду-вi­ку не бу­ва­ла, - у да­ле­кiї мiс­та й се­ла. По­кiй­ний ваш батько - хай царст­вує! - їжджав тим шля­хом, як слу­жив у вiй­ську, i чу­ла я вiд. йо­го, що се шлях небезпеч­ний. При тiм шля­ху роз­бiй­ни­ки роз­би­ва­ють - зви­вається вiн тем­ним неп­рог­ляд­ним бо­ром, про­во­дить мiж кам'яних кру­тих гiр… Бу­ло, й слу­ха­ти, як ваш батько-по­кiй­ни­чок роз­ка­зує, то мо­роз з-за пле­чей бе­ре.

- Чи на батька теж роз­бiй­ни­ки на­па­да­ли, ма­мо?- спи­тав мен­ший брат.

- Нi, моя ди­ти­но, нi, гос­подь ми­лу­вав. А от то­ва­ри­ша йо­го, яко­гось Ла­су­на, так на­па­ли i по­ло­ни­ли йо­го. I жив вiн, Ла­сун той, у їх кам'янiй го­рi, у пе­че­рi, аж три днi, чи що.

- I що ж вiн там у їх ба­чив i чув, ма­мо? - спи­тав се­ред­нiй брат.

- Чудове ба­гатст­во вiн там ба­чив, моя ди­ти­но! Пе­че­ра тая у їх спов­не­на зо­ло­та та се­реб­ра, та до­ро­гим ка­мiн­ням-са­моц­вi­том. З зо­ло­та, з се­реб­ра йо­го там смач­ненько го­ду­ва­ли й на­пу­ва­ли i спа­ти йо­го кла­ли пiд одя­га­ла злото­тканi, на м'якенько­му пу­ху. I ко­нi в їх бу­ли у зо­ло­то, в сере­бро заш­па­нi, но­жi й шаб­лю­ки вса­де­нi са­моц­вi­том. Зро­ду-вiку нiх­то й не снив та­ко­го ба­гатст­ва та роз­ко­шi, яко­ва в них там, - ка­зав Ла­сун ва­шо­му батьку-по­кiй­нич­ку. I зва­ли во­ни Ла­су­на жи­ти iз со­бою: "Зос­та­вай­ся, Ла­сун, жи­ти з на­ми, - го­во­ри­ли, -жит­тя то­бi бу­де хо­ро­ше й при­вiльне в нас".

- Що ж Ла­сун? - спи­тав стар­ший син.

- А Ла­сун був i по­го­дивсь i зос­тавсь у їх, та ко­ли за­раз на­па­ла на йо­го ту­га. Жал­ко ста­ло жiн­ки, дi­ток, свою ха­точ­ку, сво­го спо­кою. Став вiн у їх про­ха­ти­ся: "Вiд­пус­тiть ме­не, до­брi лю­ди, будьте ми­лос­ти­вi!" - "То йди со­бi". На­ки­да­ли йо­му пов­ну шап­ку зо­ло­та й се­реб­ра й пус­ти­ли йо­го. "I як пi­шов я прiч вiд них, - ка­зав Ла­сун ва­шо­му батько­вi, - от вже ме­нi як ста­ло жал­ко їх ки­да­ти, хоч плач!"

- Що ж, знов по­вер­нувсь до їх? - спи­тав стар­ший брат.

- I був по­вер­нувсь знов вiн до їх. Та як по­вер­нув на­зад, знов йо­го став по­ся­га­ти жаль по своєму жит­тю у сiм'ї i втри­мав йо­го. Та чи­ма­лий ча­сок вiн, той Ла­сун, морду­ва­всь, що й у пе­че­ру йо­го тяг­не, i до­до­му при­тя­га…

- Що ж, кiлька ра­зiв вiн вер­тавсь i де прий­шов? Чи при­став де? - пи­тав стар­ший брат, i по йо­му доб­ре бу­ло вида­ти, що вiн не по­вер­нувсь, ко­ли б де пi­шов.

- Та вже та­ки ки­нув вiн шап­кою об зем­лю, за­нед­бав усе зо­ло­то й се­реб­ро й до­до­му прий­шов.

- Лучче б вiн не ки­дав, а до­до­му б при­нiс, - ка­же се­ред­нiй брат, а мен­ший на Га­лю по­ди­вивсь, мов­би по­ду­мав: "Отеє б бу­ло втi­хи то­дi Га­лi!"

I Га­ля не­мов зро­зу­мi­ла, що по­ду­мав мен­ший брат, - во­на всмiх­ну­лась та­кеньки, як всмi­ха­ються, ко­ли уяв­ля­ють пе­ред со­бою якусь уявоньку ду­же хо­ро­шу.

- Не го­ди­ло­ся ки­да­ти, - про­мо­ви­ли усi бра­ти з по­жа­лем.

- Або не бра­ти, або вже не ки­да­ти - що-не­будь од­не, - ка­же стар­ший брат.

- А по­тiм, дi­точ­ки, - го­во­рить удо­ва, - по­тiм той Ла­сун був ри­бал­кою при Днiп­рi та впав у во­ду i вто­пивсь якось, ка­зав ваш батько по­кiй­ний.

Прийшли во­ни до­до­му й по­сi­да­ли всi пiд гру­шею ко­ло хат­ки.

- I що ж, ма­мо, - спи­тав се­ред­нiй брат, - чи й до­сi тi розбiй­ники там за­сi­да­ють?

- Теперки не чу­ти про їх нi­чо­го, моє сер­це, - одка­за­ла удо­ва.

- Де ж во­ни по­дi­ли­ся, ма­мо?

- А хто їх зна, мiй го­лу­бе. Чи во­ни пе­ре­ве­ли­ся, чи пiш­ли да­лi де, на кра­ще при­вiл­ля… Ох, дi­точ­ки, вто­ми­ла­ся я ду­же, ко­ха­нi! Ля­жу тут, чи не зас­ну ко­ло вас.

Удова ляг­ла на тра­вi й за­ту­ли­ла бу­ла очi, та сой не зма­гав - очi усе од­ми­ка­ли­ся та на дi­то­чок при­див­ля­ли­ся, що тут си­дi­ли усi за­ду­ма­нi, по­ки аж Га­ля не пок­ла­ла ру­че­нят їй на ли­це та не зас­пi­ва­ла кот­ка й го­лу­ба, прик­ли­ка­ючи сон та дре­му.

Заснула удо­ва, та й Га­ля й се­бе за­ко­ли­са­ла своєю пiсень­кою i впа­ла са­ма ко­ло ма­ми у мiц­ненько­му снi.

А бра­ти си­дi­ли та ди­ви­ли­ся на ви­со­кiї, лi­сом урос­лiї, да­лекiї го­ри, очей не звер­та­ли, - ди­ви­ли­ся, та ча­сом пог­ля­дав стар­ший брат i на мiс­то ве­се­ле та гуч­не. I так во­ни задиви­лися, так во­ни за­ду­ма­ли­ся, що смерк­ло - во­ни не завважи­ли­ й сха­ме­ну­ли­ся вже то­дi, як Га­ля, про­ки­нув­шись, вигук­нула: "Ой, як тем­но! Де ж бо со­неч­ко?"

Днi при­хо­ди­ли й ухо­ди­ли. Ба­га­то ще свят­ку­ва­ло­ся свят, чи­ма­ло яр­ма­рок ще ста­но­ви­ло­ся, тiльки що удо­ви­нi дi­ти вже нi­ко­ли бiльш свя­та та­кеньки не до­жи­да­ли i нi­ко­ли у яр­ма­рок вже не про­ха­ли­ся i не хо­ди­ли.

Росли во­ни со­бi та ви­рос­та­ли, хо­дя­чи та бро­дя­чи по лу­цi, див­ля­чись на гуч­не, буч­не мiс­то, та у дру­гий бiк - на ти­хi, ви­со­кi, урос­лiї гаєм го­ри, на той шлях пог­лох­лий, що зви­вавсь i зни­кав там у гус­то­му гаю. I що во­ни рос­ли та виро­стали, то во­ни пильнiш пог­ля­да­ли. I ра­ненько-ран­ком при свiт­ло­му со­неч­ку, i пiз­ненько вве­че­рi при зо­реньках iскри­стих, - усе ту­дою їх вi­чi.

А час спли­вав, i во­ни со­бi рос­ли та ви­рос­та­ли од­но одно­го кра­ще та луч­че.

I як дiй­шли вже во­ни лiт до­рос­лих, стар­ший брат став ще по­ну­рiй, сум­нiй - та­кий за­ду­ма­ний та мов­ча­ли­вий, серед­нiй брат зро­бивсь ще цi­кав­ший, - усього пи­тавсь та пере­пи­тувавсь, а мен­ший брат ще гiрш пал­кий та спо­чуй­ли­вий, - а всi бра­ти зро­би­ли­ся нес­по­кiй­нiї та пе­до­вольнiї. Ма­ти по­бивалася, жа­лу­ючи їх, Га­ля па­да­ла, роз­ва­жа­ючи їх, а вбо­жество ще скрут­нiш тiс­ни­ло й да­ви­ло. Хо­ди­ли всi бра­ти шу­ка­ти со­бi ро­бо­ти, служ­би й по мiс­тi, й по се­лах ок­ру­ги, та чи то вже бо­жа во­ля, чи та­ка не­щас­на до­ля, тiльки що не зна­хо­ди­ло­ся їм пра­цi й за ма­лую зап­ла­ту. I по­вер­та­ли­ся во­ни з тих по­шу­ка­нок усе сум­нiш та смут­нiш.

Коли ж i доб­ра го­ди­на - ра­зом знай­шла­ся служ­ба двом бра­там, стар­шо­му й се­редньому. Пiш­ли обоє у най­ми­ти. Стар­ший брат пi­шов слу­жи­ти до мо­ло­до­го за­мож­но­го ха­зяїна, баш­тан­ни­ка, а се­ред­нiй брат слу­жи­ти пi­шов до удiв­ця ста­ро­го, хлi­бо­ро­ба; обоє не­да­леч­ке во­ни занапастили­ся- ­тут-та­ки пiд мiс­том най­ми­ту­ва­ли.

Молодий баш­тан­ник був со­бi чо­ло­вiк ве­се­лий та гор­дий, та щас­ли­вий, та не­ми­лос­ти­вий - се­бе­лю­бець i самопра­вець. Мав вiн i ха­ту бi­лу, i жiн­ку ми­лу, i рiд ве­лич­ний, i уся­кий дос­та­ток доб­рий. Баш­тан в йо­го ве­ли­кий, слав­ний - лю­дей пов­но раз у раз - i го­ро­дян, i се­лян. Вiн з жiн­кою своєю хо­дить-по­ход­жає та спро­дає, та гро­шi лi­чить, та ба­лакає й жар­тує з куп­ця­ми своїми, та по­гу­кує на най­ми­та сво­го. Ро­дю­чий баш­тан жов­тiє ди­ня­ми, зе­ле­нiє ка­ву­на­ми i уся­ким ово­щем - ря­бить люд i куп­читься ко­ло ша­ла­ша ха­зяйського; най­мит усiм вслу­гує, по­дає, но­сить, во­зить, ме­те, скла­дає, - ха­зяїн шле йо­го - вiн iде i по­вер­тає - ха­зяїн ще на­рi­кає; ха­зяй­ка го­нить - вiн бi­жить та на­зад пос­пi­шається - ха­зяй­ка ще лає йо­го; куп­цям го­дить, чу­жим лю­дям при­слугує, то й тi не прий­ма­ють за доб­ре, [i] ра­зу не подяку­ють, мо­же, нi­ко­ли за ду­шу жи­ву йо­го не по­мис­лять.

Ранок яс­ний ми­нув, день змерк га­ря­чий, ве­чiр по­тем­нiв свi­жий, а сон не бе­ре, не­ма спо­кою, сум­но та важ­ко. Ко­ли ж вiд­пус­тить? Ко­ли ви­яс­нить? Чи ко­ли згла­диться з свi­ту та крив­да не­рiв­на? Чи бу­де по­лег­кiсть? Чи не вмен­шиться хоч ма­ло скор­бо­ти? Чи ко­лись щось бу­де?

Хлiбороб був со­бi ти­хий, ро­бо­тя­щий чо­ло­вiк, дбай­ли­вий, обе­реж­ний-знав уже вiн, як у свi­тi жи­ти має прос­тий чо­ловiк ме­жи кня­зi та сильни­ки, то так вiн i жив со­бi й доб­ре йо­му ве­ло­ся усе: вiн нi­ко­го не за­чi­пав, i йо­го нiх­то не зай­мав, - вi­ку­вав вiн со­бi гар­ненько з доч­кою своєю одинач­кою. Гос­по­дарст­веч­ко хоч не яке там скар­бо­ве, - мож­на б йо­му цi­ну склас­ти, - та та­ке ж то по­ряд­неньке, лю­беньке, що кра­що­го й не ба­жа­ти.