Страница 5 из 12
- Не плач, мамо, - каже старший син. - Як знайдеться хазяїн де, вишукається яка служба, я знов служити пiду.
- Ох, дитино моя! Дитино моя! - промовила мати, неначе серце в неї розривали.
Потiм вона знов його притягнула до себе, до вiкна, знов на його дивилася… Потiм вiд його одхитнулася, одiрвалася, затопила у печi, постановила вечерю варити i знов до його присунулася. Вона розчесала спатлане волосся, дала бiлу сорочечку, дала водицi вмитися, i коли вже вiн сидiв вмитий, розчесаний i в бiлiй сорочцi, вона знов-таки на його дивилася - i усi дивилися на його. I вона й усi бачили, як вiн прив'яв i не той став, що колись був.
От i вечеронька на столi - усi сiли вечеряти й усi примiчали, як вiн потроху їсть теперки-й усiм не смачила якось вечеря. Мати очей з його не може звести, брати й Галя теж на його поглядають.
Смутно, страх як смутно було, а разом до того якось мовби знайшовся скарб, що його було треба, що був вiн дорогий, - i хоч смуток крушить, а таки скарб тутонька, маємо його. Здається, таке усi очi промовляли, дивлячись на старшого брата, - i з такою думкою спати полягали.
У хатцi темно й тихо; в вiконечко скрять двi пломенистi зiрочки iскрястi з неба голубого, i бiлий снiг лиснить; у хатцi дуже тихо й темно. I чує старший брат, що хтось нечутно до його пiдiйшов i над ним схиливсь; вiн пiзнав руку, що доторкнулась до його плеча, й шепiт розiбрав.
Мати схилилася i мати питалася:
- Дитя моє, -питала вона, - чи багато там терпiв?
- Еге, - одказав вiн теж пошептом. Довгенько нiчого не чутно, мов усе змерло.
- Мамо! Мамо! - шепоче Галя, та нiхто Галi не чує, так уже тихенько шепоче вона. - Мамо! Мамо! - шепоче вона усе тихш та тихш та й змовкає.
- Ох, моє дитя кохане! - знов, чутно, мати шепоче. - Ти моє безщасне дитя!
I знов усе наче змерло - тихо.
- Мамо! Мамо! - знов шепоче Галя, i знов Галi нiхто не чує: i не бачить нiхто доброго журливого личенька.
- Чи в тебе не болить де, синочку? Скажи менi, серденько моє! - пита ще мати.
- Нi, мамо, в мене нiщо тепер не болить, а як хазяїн вишукається, я знов служитиму. Ти, мамо, пошукай менi служби, - просить старший син.
- Душе ти моя, серце ти моє! - чується унятно, й начеб слова тi з самої душi, з самого серця вишарпанi, з болючого серця й з болючої душi та й остатнi вже слова.
Усе знов тихо й темно. Дарма Галя насторожає ушко i довго-довго-довгенько слуха й прислуха - усе тихо й темно - й, прислухаючи, Галя сама зiтхає.
Знов почали жити та поживати з старшим братом укупi, та примiчали, що старший брат вже не той став, що колись перше був. Був вiн зроду поважнiй од усiх їх, похмурiй - тепер став ще поважнiший, ще похмурнiший. Кiлька раз питавсь вiн неньки, чи нема де йому служби, кiлька раз i сам ходив шукати й питати по мiстi, й усi дуже боялися, що знов вiн пiде вiд їх, та хазяїна усе-таки не знайшлося, i потроху минувсь той страх i жах.
Дожили вони зиму до кiнця й першу весiнню теплиню стрiли з великою радiстю усi. Хатка спустiла на цiлi днi, i як тiльки очима сягнути широкої луки, усюди очi бачили удовиних дiтей, що гралися та бiгали, та тiшилися тамечки.
Настало велике свято… Вдосвiта у Києвi задзвонили у дзвони, i народ заснував тудою й сюдою по всiх улицях i проулочках.
Удовинi дiти давно вже чули про те, що буде велике свято, i чогось, - самi вони не знали чого, - дожидали собi вiд сього свята. Зiрвалися вони того дня до зорi свiтової i побiгли усi, гонячи до Днiпра вмиватися. Чистенько вмившися, вони жвавенько повернулися до неньки i стали проти неї наче у полку проти гетьмана, дожидаючи, що їх вбере, i їй же богу моєму, виборнi се дев'ять хлопцiв стояло: чорнобровi, кучерявi, обличчя, як то розсвiт, палають, очi, як зорi, сяють, i виборна се була сестричка Галя, хоч у плохенькiй та вишиванiй сорочечцi, хоч у латанiй, та у синiй юпочцi, хоч у виношенiй, та у червонiй стрiчечцi - босiї нiжечки тiльки, диви, затанцюють, а вiчки то вже й танцюють, а голiвка так-то швиденько вже поверталася до того й до того, до усiх, що ось-ось темнi кучерi виб'ються з-пiд червоної стрiчки. Галя смiється й погукує на братiв, i брати теж смiються до неї - найбiльше менший братик, i сама удова всмiхається.
Перш усього побралися вони до церкви. I веселенько було йти швиденько по дорозi, дивитися й по боках, i уперед. З-за гiр, з округи, з-за темних сосен, з-за кучерявих дубiв пробивалися рожевi променi усе пломенистіш та червонiш; росяна лука усе далi та далi вирiзувалася при розсвiтi; Днiпро синiй шумiв, i легкий туманець качавсь понад ним. Чутно, як змодна б'ють у дзвони у мiстi, й видно, наче комашня, купки людей по улицях.
Вони прийшли до маленької церковцi, до старенької, що стояла збочившися коло мiської брами. На цвинтарi росли високi дерева, клея да береза - з-за них тiльки видать було хрест похилий набiк, та тамки, де всох клен один, крiзь сухi вiти вбачалося церковне вiконечко, узеньке й довгеньке, i частинки сивої, мшистої стiнки. Вони пройшли поуз деревами до рундучка, що шатавсь i подававсь пiд ногою, i вступили у церковцю.
Темна стара церковка. Уся вона наче скорчилася вiд старостi. Лики iконнi якось страх як смутненько дивилися з стiн - древнi, стемнiлi, померклi лики, - тоненькi восковi свiчечки жовтенькi палали якимсь полум'ям пропасним; кiлька стареньких жiнок молилеся на колiнцях, - усi вони зав'язанi чорними хустками, усi з маленькими голiвочками, з зморщеними обличчями. Якась молода ставна дiвчина заплаканая стояла, прихиливiиися до стiнки, пильненько дивлячись на свiчечку, що жарко палала, та, мабуть, чуючи своє лишенько та думаючи про свою бiдоньку; пiп, бiлий як молоко, унятно щось читав та унятненько зiтхав - усе якось було скорботненько й тихенько, смирненько. Старший брат задумався, другi брати вгамувалися, i Галя втихла, а мати, як увiйшовши, впала на колiнця, так увесь час i зосталася молячися. Дiтки подивилися на неї, зглянулися iз собою та й теж щиро почали собi молитися, наче об чiмсь благаючи, тiльки самi вони не знаян, об чiм. Серденятко якось вхалося, мислоньки не збиралися докупи, вони нi про що не просили, а жадали вони - як вже жадали! - жадали собi свiту та веселенької радостi, та легенької втiхи.
От вже по службi й вийшли вони з церковцi знов на свiт божий. Сонечко вже зiйшло й скрало росу з травицi й з дерева i забиралося в усi куточки й задавало у лице золотим своїм променем, аж замружувало очi. Удица зiтхнула, немов покндаючи яку важну думку, й глянула на дiток, а у дiток серденятка знов загралися й знов охопила їх надiя на щось хороше.
Двi старенькiї жiнки сидiли, одпочивали на церковному рундучку, i словце "ярмарок" попало в уха дiтям, вони припинилися.
- Чудовий ярмарок сьогоднi! - казала старенька й непричасно дивилася проти себе удалину.
- Еге ж, еге! - одказала друга, кашляючи, - люди вироюються ще звечора тудою.
Дiтки iзглянулися й всмiхнулися, наче говорячи: от воно й є! Не дурно ж ми й дожидали чогось!