Дев'ять братів і десята сестриця Галя

- О, жи­ти тут слав­но!

- А до мiс­та чи ви час­тенько хо­ди­те? - спи­тав ко­зак.

- Щодня ход­жу.

- Щодня? На ро­бо­ту, чи що?

- Еге, на по­ден­щи­ну.

- Що ж, ро­бо­ти маєте дос­хо­чу, ма­буть? Доб­ра ро­бо­та?

I Га­лi знов зда­ло­ся, що й справ­дi ро­бо­та доб­ра, й Га­ля од­казала ко­за­ко­вi:

- О, доб­ра ро­бо­та!

- А чи рiд у вас є в мiс­тi? - пи­тавсь ко­зак-лю­боз­най­ка.

- Нi, в ме­не нi­ко­го не­ма в мiс­тi. В ме­не жод­ної ро­ди­ни не­ма. Я си­ро­та.

- I са­мi жи­ве­те ту­тоньки?

- Сама жи­ву.

Здається, так уже тро­шеч­ки во­ни роз­мов­ля­ли, і тро­хи 'дно 'дно­му ска­за­но, а ба­га­то ча­су впли­ло. Зо­рi легш та легш усе мрi­ли, на­че вхо­ди­ли усе дальш у синє не­бо; ста­ло свi­жi­ти, з Днiп­ра по­тяг­нув вiт­рець i з то­го бе­ре­га пе­ре­нiс па­хо­щi там квi­ту­щих то­поль. Не ко­зак i не Га­ля схаменули­ся,­ що вже близько свi­тан­ня, а над­днiп­ровська чай­ка почу­ла й про­нес­ла­ся з ки­ги­ком по­над Днiп­ром.

- Прощавайте! - про­мо­вив ко­зак.

- Прощавайте! - про­мо­ви­ла Га­ля.

I пi­шов ко­зак шля­хом у мiс­то.

А Га­ля, про­вiв­ши ко­за­ка очи­ма, ще дов­генько про­во­ди­ла йо­го мис­лонька­ми, по­ки аж за­бу­ла­ся ко­ро­теньким сном до ран­ку, тут-та­ки ко­ло вi­ко­неч­ка, схи­лив­шись го­лiв­кою на скла­де­нi ру­че­ня­та.

Як во­на про­ки­ну­ла­ся, про­ме­нис­тий со­няч­ний про­мiнь за­дав їй свi­том у вi­чi нес­по­дi­ва­но - во­на прос­па­ла ран­ко­ву зо­рю - от то­бi маєш! I Га­ля зас­мi­яла­ся не­бу­ва­ло­му випадк­у, й по­ча­ла пос­пi­ша­ти­ся на ро­бо­ту i, вми­ва­ючись, во­на впу­стила куш­нець з во­дою не­ча­ян­но, i вiд­ра ви­вер­ну­ла нев­мисне, i усе смi­яла­ся са­ма iз со­бою за­тим, бач­те, що усе як ось ви­хо­ди­ло нес­по­дi­ва­но, не­га­да­не, не­ча­ян­но, ра­зом…

Швиденько йшла Га­ля на ро­бо­ту, а ще швид­ше би­ло­ся се­р­деч­ко, а ще швид­ше ви­ро­юва­ли­ся мис­лоньки… Уяв­ля­всь їй са­мот­нiй ве­сiн­нiй ве­чiр ко­ло вi­ко­неч­ка, своя са­мот­ня пi­сенька, ве­сiн­ня теп­ли­ня й мла, й свi­жiсть, i зо­рi мрi­ють… й ра­зом зас­туп­ле­ний свiт у вi­кон­цi, i мо­ло­дий ко­зак… так ра­зом-ра­зом… та­кеньки нес­по­дi­ва­но!

Того дня Га­лi ви­лу­чи­ло­ся ро­би­ти на го­ро­дi вку­пi з дру­гою мо­ло­ди­цею, що во­на з нею й перш ча­сом уку­пi ро­би­ла та ба­ла­ка­ла про людську бi­доньку та на­пас­тоньку, ту­гу ро­з­дi­ля­ла, ли­шенько тi­ши­ла.

- Хоч ляж та й вми­рай! - ка­же ця мо­ло­ди­ця, як во­ни узя­лися по­ло­ти.

- О, що це ви го­во­ри­те, лю­боч­ко! - пок­рик­ну­ла Га­ля.

- Що ж я го­во­рю! Що є, те й го­во­рю!

I справ­дi, ця мо­ло­ди­ця не ма­ла вже ряс­ту топ­та­ти - су­ха, блi­да, змож­де­на.

- Нi, нi! - ка­же Га­ля, - ви не го­рюй­те! Як зна­ти, що вилу­чи­ться? Що бу­де, ви­па­де упе­ред!

- Що ж бу­де? Ви­па­де? - пе­ре­хо­пи­ла мо­ло­ди­ця. - Нi­чо­го, ок­рiм бi­ди та ли­ха!

- Ой, нi-нi! - пок­рик­ну­ла Га­ля, - усе мо­же бу­ти… усе! Не до­жи­даєш зов­сiм, не чаєш, не сниш i ра­зом несподiва­но-нечаянно…

I Га­ля по­ки­ну­ла по­ло­ти й ог­ля­ну­ла­ся ок­ру­ги, на­че от стрi­ти го­то­венька щось нес­по­дi­ва­не.

- Еге, бу­де то­бi: ли­хо та ще з лиш­ком! - про­мо­ви­ла моло­диця.

- Чого-чого не бу­ва! - за­ще­бе­та­ла зно­ву Га­ля. - Усе вилу­чається! Усе мо­же бу­ти!

I Га­ля по­ди­ви­ла­ся з ус­мi­хом на со­неч­ко, що гра­ло­ся по­над нею, на­че ду­ма­ючи: "Ско­тись ти за­раз на зем­лю, яс­неє со­неч­ко, так я не ди­ви­ти­му те­пер­ки, - на­вiть ру­ченьки пiд­ставлю, не бо­юся!"

А мо­ло­ди­ця про­мо­ви­ла:

- Годi то­бi, дiв­чи­но! Ти роз­ка­жеш та­ко­го, що на вер­бi гру­шi, а на сос­нi яб­лу­ка рос­туть!

I вве­че­рi до­ма, си­дя­чи ко­ло сво­го вi­ко­неч­ка, Га­ля ду­ма­ла про те, що все мо­же бу­ти й ви­лу­чи­ти­ся, що усього тре­ба до­жи­да­ти нес­по­дi­ва­но­го та не­га­да­но­го, i всмi­ха­ла­ся, i, зда­ється, од­важ­но та ве­се­ленько до­жи­да­ла усього то­го; та як уяви­ла­ся ви­со­ка пос­тать по до­ро­зi до хат­ки, Га­лю пой­няло га­ря­чим на­че жа­ром i зим­ним хо­ло­дом. I що ближ­че пiд­хо­ди­ла ви­со­ка пос­тать, то жар га­ря­чий її по­нi­мав, а хо­лод зим­нiш. I як учо­раш­нiй ко­зак став ко­ло вi­ко­неч­ка й ска­зав їй "доб­рий ве­чiр", Га­ля на од­вiт йо­му лед­ве вимови­ла­ сво­го "доб­ро­го ве­чо­ра".

На цей раз ко­зак не пи­тавсь до­ро­ги, а пi­дiй­шов як знако­мий, гу­ля­ючи, i по­вiв роз­мо­ву про те, що теє за мiс­то Київ - крас­не та ве­ли­ке, й опо­вiс­тив про те, що вiн не­дав­ненько ще сю­ди приїхав з то­ва­ри­ша­ми на ди­ва уся­кi по­ди­ви­ти­ся, роз­ва­жи­ти­ся i що ду­же ра­денький з то­го, що приїхав… I справ­дi вба­ча­ло­ся, що ко­зак ра­денький. I Га­ля ра­денька.

Потому вiн спо­вiс­тив, як приб­лу­дивсь до зе­ле­ної лу­ки упер­ше. То­ва­риш, бач­те, поз­на­чив йо­му пiд мiс­том, де зо­бачитись, та вiн, то­ва­ри­ша шу­ка­ючи, не знай­шов - заг­ле­дiв лу­ку, Днiп­ро, - схо­тi­ло­ся йо­му по­над Днiп­ром лу­кою прой­тися, вiн i пi­шов, - i ба­чить - хат­ка, i по­ду­мав: чия се хат­ка тут стоїть? I по­чув Га­ли­ну пiс­ню, - слу­хав-слу­хав та й пiдiй­шов пiд вi­ко­неч­ко…

I хоч ко­зак не до­дав, що вiн ра­денький, що пi­дiй­шов до вi­ко­неч­ка, тiльки сеє i без ко­зацько­го сло­ва вба­ча­ло­ся. I Га­ля ра­денька.

Потому вiн опо­вiс­тив, що вiн теж си­ро­та, теж не­ма ро­ду й плем'я, що вiн ко­зак з да­ле­ко­го се­ла Гли­бо­ва, звуть йо­го Ми­хай­ло На­ра­да (тут вiн спи­тав, як зо­вуть дiв­чи­ну, i дiвчи­на йо­му ка­же "Га­лею"), що се­ло йо­го ве­ли­ке й ба­га­те, там двi церк­ви в них, ха­ти усе слав­нiї, усп­лiш упос­пiль са­ди; се­ло на го­рi, а по­пiд го­рою той са­мий Днiп­ро шу­мить, що й по­пiд Києвом; що лю­ди в них усе хо­ро­шiї, дiв­ча­та штуч­но та гар­но со­роч­ки ви­ши­ва­ють.

Галя слу­ха­ла-слу­ха­ла-слу­ха­ла, й пiз­ненько во­ни розсталис­я. I Га­ля не зас­ну­ла цiєї но­чi, а про­си­дi­ла до ран­ку пiд вi­конечком, i так їй iст­ненько, на­че у снi сни­ло­ся ве­ли­ке бi­леє се­ло на го­рi, у зе­ле­них са­дах, двi церк­ви ви­со­кi з золотим­и хрес­та­ми, си­нiй Днiп­ро по­пiд го­рою; сни­ли­ся лю­ди та­меч­ки з та­ки­ми-то вже при­ман­чи­ви­ми об­лич­чя­ми, що яких во­на нi­ко­ли ще не стрi­ча­ла; дiв­ча­та та­кi че­пур­нiї та лю­бiї, що та­ких во­на ще зро­ду не ба­чи­ла. I на­че ве­сiн­нiй, ти­хий, па­ху­чий ве­чiр i да­ле­ке се­ло сни­ло­ся їй без го­мо­ну, без шу­му, - хоч жи­ве, - i нi­чо­го не чут­но бу­ло нi­де­нi­де, ок­рiм що би­ло­ся своє влас­не сер­деч­ко ду­же.

Козак по­чав уча­ща­ти що­ве­чо­ра, i в них ве­ла­ся мо­ва й ро­з­­мо­ва тро­хи що не до свi­тан­ня. Га­ля вже зна­ла, що коза­кова ха­та стоїть не­да­леч­ке вiд церк­ви, з вi­ко­не­чок вид­ко Днiп­ро i да­ле­ко го­ри ок­ру­ги й гаї, що в йо­го сад величень­кий i має вiн теж па­сi­ку…

I дiз­на­ла Га­ля теж уся­кi рiз­нi й мно­гi три­во­ги та ра­до­щi, та ту­гу, та щас­тяч­ко, не­вi­до­мi­сiнькi їй до то­го ча­су. З тiєї го­ди­ни, як во­на нес­по­дi­ва­но приз­на­ко­ми­ла­ся з ко­за­ком, Га­ля усе до­жи­да­ла чо­гось особ­ли­во­го, смi­ло та ве­се­ло до­жидала во­на, та ра­зом же з тим да­ло­ся навз­на­ки їй, як до­жидати спо­дi­ва­но­го. Спер­шу во­на бу­ло си­дi­ла бi­ля вi­кон­ця й до­жи­да­ла, а там уже нез­нос­но ста­ло їй си­дi­ти спокiй­ненько, ко­ли ду­ша її уся по­ру­ша­ла­ся, сер­денько колотилося ­i дух зай­мав­ся, за­хоп­лявсь - во­на по­чи­на­ла хо­ди­ти та про­­ходжати по лу­цi, зри­ва­ла квi­ти, що по­па­да­ли­ся, з опа­лом впи­ва­ла Їх па­хо­щi, на­че лi­карст­веч­ко вiд не­терп­ляч­ки - то во­на йшла у цей бiк, то в дру­гий, то сто­яла на од­но­му мiс­цi, по­ки аж ко­зак На­ра­да не ви­яв­лявсь на до­ро­зi.

Одного ра­зу по­вер­ну­ла­ся во­на з ро­бо­ти i зас­та­ла ко­за­ка вже на лу­цi ко­ло хат­ки, i за­раз вiн до неї про­мов­ля:

- Я при­би­ра­юся до­до­му їха­ти.

Галя збi­лi­ла, спах­ну­ла й знов змерт­вi­ла i нi­чо­го не при­могла йо­му од­мо­ви­ти.

- Галю, будь ме­нi жiн­кою та поїдьмо iзо мною, - ка­же ко­зак.