Горпина

Старий Яки­мен­ко оже­нив си­на та та­ку-то вже не­вiс­то­ч­ку со­бi взяв, що й не ска­за­ти! Бi­ло­ли­ця, гар­на й ве­се­ла, а пруд­ка, як зай­чик; i в ха­тi й на дво­рi в'ється, по­ряд­кує, гос­по­да­рює, i спi­ває, i смiється, аж геть чут­но її го­ло­сок дзве­ня­чий. Аби на свiт бла­гос­ло­ви­лось, уже во­на й про­ки­ну­лась, як ран­ня пташ­ка, i кло­по­четься, й бi­гає. I свек­ру до­го­дить-услу­жить, i чо­ло­вi­ка по­жа­лує, i дi­ло не стоїть - зроб­ле­но все. Жи­вуть щас­ли­во, лю­бенько; ста­рий, на їх гля­дя­чи, тiльки бо­га ми­ло­серд­но­го дя­кує.

Одно й жу­ри­ло їх, що дi­ток гос­подь не дає. Во­на, бу­ло, як де по­па­де чу­жу ди­тин­ку, то вже й цi­лує, й ми­лує, а са­ма зiтх­не тяж­ко.

Аж ось пос­лав їм гос­подь, - уро­ди­лась дiв­чин­ка. Так-то вже ко­хає та пес­тить Гор­пи­на свою пер­вич­ку, i з рук не спу­с­кає; аби про­ки­ну­лось, аби по­во­рух­ну­лось - уже во­на й ко­ло ко­лис­ки, i хрес­тить, i цi­лує, i ко­ли­ше, i спi­ває над нею. На пан­щи­ну по­же­нуть, - ди­тин­ку за со­бою не­се та вже й мо­с­титься там з нею; са­ма ро­бить, а око бi­жить до ди­тин­ки.

Ото, бу­ло, мо­ло­ди­цi й жар­ту­ють:

- А що, - ка­жуть, - ва­ша доч­ка, Гор­пи­но? Во­на й поч­не:

- Та вже всмi­хається, сест­ри­цi-го­лу­боньки, i ру­че­ня­та до ме­не прос­тя­гає; вже знає ме­не; нi до ко­го не йде, тiльки до ме­не. Све­кор буб­ли­ком ма­нив - не хо­че! I в до­ло­неч­ки вже пле­ще! Вий­ду я з ха­ти та з-за две­рей i див­люсь, а во­но й во­дить оче­ня­та­ми - шу­кає ме­не!

- Розумна, ро­зум­на зрос­ла, - ка­жуть. - Го­туй ли­шень по­саг та руш­ни­ки: хут­ко й сва­та­ти­муть!

А дiв­чин­ка, справ­дi, як та квi­точ­ка роз­пу­кується; та­ке слав­не ди­тя­точ­ко, ве­се­ле й здо­ро­ве, на пре­чу­до!

Тим врем'ям по­мер наш пан; по­чав мо­ло­дий гос­по­да­рю­ва­ти. I ста­рий був не­доб­рий, а сей та­кий ли­хий, що не­хай гос­подь бо­ро­нить! Так лю­дей же­не, гiрш як тих во­лiв. Отеє три днi панськi од­бу­дем, а чет­вер­тий за по­душ­не, п'ятни­ця й су­бо­та якiсь то­лоч­нi по­ви­ду­му­ва­ли. А яка то­ло­ка? Не то стра­ви, та й хлi­ба не да­ють. День при днi, день при днi ро­би­мо. Пер­ше все спо­дi­ва­лись: мо­ло­дий пан бу­де доб­рий, та й дож­да­ли со­бi доб­ро­го! Вiн був не ду­же ба­га­тий, а жи­ти пиш­но, у роз­ко­шi ве­ли­кiй хо­тiв, по-панськи! Що йо­му до то­го, що лю­ди, бу­ло, на ни­вi па­да­ють? Вiн со­бi то ко­ней за­ве­де та­ких, що як змiї, то ко­ляс­ку ку­пить но­веньку, то у мiс­то поїде - там стра­титься. А нам iще, бу­ло, ка­жуть су­сiд­нi пан­ки (во­ни за­хо­дять час­то з чу­жи­ми людьми в роз­мо­ву, а своє, то б'ють так, як i ве­ли­кi па­ни - аби ру­ка до­сяг­ла); то й ка­жуть бу­ло: "Десь у вас те­пе­реньки пан доб­рий ду­же! Так го­во­рить, що аж ли­хо! Що му­жиків тре­ба й на­укам учи­ти, i жа­лу­ва­ти, i не­вiть-що! Десь йо­го муд­ро ду­же нав­че­но!" А се справ­дi пер­ше го­во­рив, що й ха­ти но­вi пос­тав­лю у три вi­кон­ця, а по­тiм - то й ста­рi роз­ва­ли­лись! Мо­же, йо­го на доб­ре й уче­но, та, ма­буть, панську iс­то­ту не пе­ре­ро­биш!

Все се­ло як за стi­ну за­су­ну­лось, та­кi смут­нi всi, що сум­но й гля­нуть! Тiльки Гор­пи­на тро­хи ве­се­ленька, тi­шиться ма­лою до­неч­кою та й про гро­мадське ли­хо за­бу­ває. Та не ми­ну­ла й її ли­ха го­ди­на! За­не­ду­жа­ла ди­тин­ка, кри­чить, пла­че. Гор­пи­на й са­ма пла­че над нею, та нi­чо­го не вра­дить. Бi­гав ста­рий све­кор до лi­кар­ки - не­ма до­ма, та на­вiть i з мо­ло­диць не­ма нi­ко­го: всi на пан­щи­нi. Да­лi й за Гор­пи­ною прий­шли:

- Чому не йдеш?

- В ме­не ди­ти­на нез­ду­жає, - ка­же во­на пла­чу­чи.

- Пановi тре­ба ро­би­ти, а про твою ди­ти­ну бай­ду­же. Му­си­ла йти. Узя­ла ди­ти­ну, об­гор­ну­ла та й пiш­ла. А во­но, бiд­не­сеньке, кри­чить та кри­чить. Дой­шли, пан стрi­чає сам, та­кий гнiв­ний, крий ма­ти бо­жа! По­чав її сло­ва­ми кар­та­ти, а ди­ти­ноч­ка на ру­ках так i пру­чається - кри­чить. Пан iще гiрш розг­нi­вав­ся:

- Геть ту ди­ти­ну! - гук­нув, - геть! Тре­ба ме­нi ро­би­ти, а не з ди­ти­ною панька­тись!

Звелiв де­сят­ни­ку до­до­му од­нес­ти.

- Ой, па­ноч­ку, го­луб­чи­ку! - бла­гає йо­го Гор­пи­на пла­чу­ща. - Не­хай же я хоч од­не­су са­ма! Па­ноч­ку мiй! Будьте ми­лос­ти­вi! Се моя ди­тин­ка єди­на!

- Неси, не­си, - ка­же де­сят­ни­ку, - а ти ро­би дi­ло, ко­ли не хо­чеш ка­ри здо­бу­ти.

Понесли ди­тин­ку по­лем. Iще дов­го Гор­пи­на чу­ла ди­тя­чий плач, жал­кий та бо­лiз­ний; да­лi все тихш, а там i зов­сiм за­тих­ло.

Як уже во­на там ро­би­ла сей день, - уве­че­рi при­бiг­ла до­до­му, аж дух їй зах­ва­ти­ло:

- Дитинко моя! До­неч­ко! Чи ви ж дог­ля­да­ли її, ба­теньку? Ска­жiть же бо, що й як?

- Та го­дi по­би­ва­тись, доч­ко, - ка­же ста­рий све­кор, - дя­ку­ва­ти гос­по­до­вi, втих­ла тро­хи.

Та не на­дов­го: вно­чi про­ки­ну­лось iз­нов та ще гiрш страж­дає, аж го­рить. Ра­ди­лась Гор­пи­на з ба­ба­ми, - нi­чо­го не вра­ди­ли, нi­чо­го не по­мог­ло­ся. А тут день уже на­хоп­ля­єть­ся, тре­ба на пан­щи­ну йти. Зга­да­ла Гор­пи­на, що чу­ла ко­ли­сь, як ди­ти­на не спить, то нас­то­яти ма­ко­вi го­лов­ки на мо­ло­цi та й дать ви­пи­ти. Так во­на й зро­би­ла. "Не­хай хоч во­но вiд­по­чи­не - не му­читься", - ду­має. Як да­ла їй, ди­ти­на за­раз i втих­ла, за­си­па­ти по­ча­ла, та так крiп­ко зас­ну­ла i не здриг­ну­лась, як крик­нув де­сят­ник на весь го­лос: "На пан­щи­ну!" По­ло­жи­ла Гор­пи­на доч­ку в ко­лис­цi, пе­рех­рес­ти­ла та й пi­ш­ла пла­чу­чи.

Як там її ла­яли, як на неї сва­ри­лись - i не слу­хає, аби їй до ве­чо­ра дож­да­ти! Пе­ре­му­чи­лась день. От со­неч­ко вже за си­ню го­ру за­па­ло, от уже й ве­чiр. Бi­жить во­на до­до­му, бi­жи­ть… Убiг­ла в ха­ту: ти­хо й тем­но. Во­на до ко­лис­ки, за ди­ти­ну, - ди­ти­на хо­лод­на ле­жить: не во­рух­неться, не ди­ше.

- Тату! - крик­ну­ла.

- А чо­го, доч­ко, ме­не ля­каєш? Я був зад­рi­мав. Ма­ла спить i до­сi.

Горпина й сло­ва не про­мо­вить, об­хо­пи­ла доч­ку ру­ка­ми та на­че й за­мер­ла. Ста­рий iз­нов зад­рi­мав.

- Свiтла! Свiт­ла дай­те! - скрик­ну­ла. - Та­ту! Свiт­ла! Ста­рий вик­ре­сав ог­ню. "Що се з нею по­дi­яло­ся?" - ду­має, та як зас­вi­тив, гля­нув, так i при­ки­пiв на мiс­цi. Стоїть се­ред ха­ти Го­р­пи­на, аж по­чор­нi­ла i страш­но ди­виться, а на ру­ках у неї мерт­ва ди­ти­на.

- Дочко, - про­мо­вив ста­рий, - доч­ко!

- А що, - од­мов­ляє, - бач, як по­мог­ло­ся! За­тих­ла моя ди­ти­н­ка, не кри­чить!

А да­лi як зап­ла­че, як за­ту­жить, - де тi й сльози бе­руться! Так i ллються стру­ме­нем.

Почули лю­ди, при­бiг­ли, го­во­рять, вмов­ля­ють. Во­на мов i не чує, i не одiр­вуть од ди­тин­ки. Чо­ло­вiк хо­дить сам як не при со­бi; све­кор аж за­не­ду­жав.

Стали по­хо­рон ла­ди­ти. От уже й до­мо­вин­ку при­нес­ли но­веньку, вси­па­ли квiт­ка­ми па­ху­чи­ми та зiл­лям.

- Горпино, - ка­жуть, - дай ди­ти­ну.

Не да­ла. Са­ма об­ми­ла її й по­ло­жи­ла. Час уже й нес­ти, а во­на стоїть - ди­виться. Лю­ди до неї го­во­рять - не чує, не слу­хає.

Одвели якось, узя­ли й по­нес­ли. Гля­ну­ла во­на то­дi впер­ше ок­ру­ги, пе­рех­рес­ти­лась i со­бi пiш­ла. Ку­ди лю­ди не сту­п­лять, i во­на слiд­ком за ни­ми, за тою до­мо­вин­кою; йде, сло­веч­ка не про­мо­вить. I в церк­вi дос­то­яла мов спо­кiй­на, та як ста­ли хо­ва­ти, бо­же мiй ми­лий! так i ки­ну­лась за ди­тям у яму. Лед­ве вхо­пи­ли її та при­нес­ли до­до­му, мов не­жи­ву.

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.