Філософські трактати

Сковоода  Григорій  Савович

ФІЛОСОФСЬКІ  ТРАКТАТИ

РОЗМОВА П’ЯТИ ПОДОРОЖНИХ ПРО ІСТИННЕ ЩАСТЯ В ЖИТТІ

Особи: Афа­насій, Яків, Гри­горій

Афанасій. Лю­ди в житті своїм пра­цю­ють, ме­ту­шаться, щось від ко­гось ута­ю­ють, а на­що - ба­га­то хто й сам не тя­мить. Ко­ли по­мис­ли­ти, то в усіх людських діл, скільки їх там ти­сяч різних не є, бу­де один кінець - радість сер­ця. Чи не для сього ви­би­раємо ми за на­шим сма­ком то­ва­ришів, аби ма­ти за­до­во­лен­ня від спілку­ван­ня з ни­ми; дістаємо ви­сокі чи­ни, аби пи­ха на­ша від догідли­вості інших роз­па­лю­ва­ла­ся; ви­га­дуємо всілякі на­пої, стра­ви, за­кус­ки для всо­лод­жен­ня сма­ку; ви­шу­куємо різні му­зи­ки, ство­рюємо безліч кон­цертів, міну­етів, танців і конт­ра­танців для зве­се­лен­ня слу­ху; спо­руд­жуємо гарні бу­дин­ки, на­сад­жуємо са­ди, тче­мо зо­ло­тот­кані парчі, ма­терії, ви­ши­ваємо їх різни­ми шов­ка­ми і приємни­ми для ока квітка­ми й обві­шу­є­мо­ся ни­ми, щоб бу­ло приємно оку і ніжно тілу; скла­даємо за­пашні спир­ти, по­рош­ки, по­ма­ди, ду­хи і ни­ми за­до­во­ль­ня­ємо свій нюх. Од­не сло­во, всіма спо­со­ба­ми, які ли­ше ви­га­да­ти мо­же­мо, на­ма­гаємо­ся зве­се­ля­ти дух наш. О, яки­ми ве­ли­ки­ми ве­се­ло­ща­ми ко­рис­ту­ються вельможні й ба­гаті пер­со­ни! В їхніх па­ла­цах жи­ве роз­чи­не­ний у ра­до­щах і за­до­во­ленні дух. О, яка до­ро­га ти, ра­дос­те сер­деч­на!

За те­бе царі, князі і ду­ки пла­тять безліч ти­сяч, а ми, бідно­та, що не має статків, на­чеб­то жи­ви­мо­ся ти­ми крих­та­ми, що па­да­ють з їхніх столів. По­га­дай же нині, яки­ми гульби­ща­ми охоп­лені всі славні євро­пей­ські міста?

Яків. Дос­те­мен­не ве­ли­ки­ми. Од­нак я чув, що ніде не­має більше ве­се­лощів та роз­ваг, аніж у Па­рижі й Ве­неції.

Афанасій. Пев­но, ба­га­то їх там, та до­по­ки ти нам їх з Ве­неції пе­ре­ве­зеш, то пом­ре­мо тут з нудьги.

Григорій. Годі па­ще­ку­ва­ти, любі друзі, ви­сокі по­са­ди, ве­се­ле місто, всілякі гри­ща та роз­ва­ги і всі ваші витівки без­силі потіши­ти дух і тим виг­на­ти нудьгу, що за­во­лоділа ва­ми.

Яків. А що ж змо­же?

Григорій. Ли­ше знан­ня то­го, що скла­дає щас­тя і як йо­го віднай­ти.

Афанасій. Се так, ми на­ро­ди­ли­ся для справжнього щас­тя і манд­руємо до нього, а жит­тя на­ше - шлях, що те­че, як річка.

Яків. Здав­на вже шу­каю я щас­тя, але ніде йо­го знай­ти не мо­жу.

Григорій. Ко­ли дос­те­мен­но хо­че­те йо­го віднай­ти, то скажіть мені, що для лю­ди­ни най­кра­ще?

Яків. Бог йо­го знає, і вза­галі, на­що пи­таєш про те, чо­го ве­ликі муд­реці не змог­ли виріши­ти і розійшлись у своїх гад­ках, як по­до­рожні на шля­ху? Ад­же те, що най­кра­ще,- те й най­ви­ще, а що най­ви­ще - всьому го­ло­ва і кінець. Се най­кра­ще доб­ро зва­лось у ста­ро­давніх філо­софів за­вер­шен­ням усіх доб­рот і вер­хов­ним доб­ром; хто ж тобі дасть відповідь, що та­ке є край і прис­та­ни­ще всіх на­ших ба­жань?

Григорій. Тихіше, дру­же мій! Ду­же да­ле­ко ти забрів. Я спи­таю простіше: чо­го ти у своєму житті ба­жаєш най­бі­ль­ше?

Яків. Ти на­че пал­кою по­ко­пир­сав му­раш­ник - так нес­по­діва­но роз­во­ру­шив мої ба­жан­ня.

Афанасій. Я ба­жав би знай­ти ви­со­кий чин, щоб мої підлеглі бу­ли міцні, як росіяни, а доб­ро­чесні, як ста­ро­давні ри­м­ля­ни; щоб бу­ди­нок мій був ве­неціанський, сад фло­ре­н­ті­йський; ба­жав би бу­ти ро­зум­ним, вче­ним, шля­хет­ним і ба­га­тим, як бик на шерс­ти­ну…

Григорій. Що ти бре­шеш?

Афанасій … дужим, як лев, гар­ним, як Ве­не­ра…

Яків. Прий­шла й мені на згад­ку Ве­не­ра, так зва­на со­бач­ка.

Григорій. Про­шу, кажіть.

Яків…Хвостатим, як лев, го­ло­ва­тим, як ведмідь, ву­хас­тим, як осел…

Григорій. Маю сумнів, щоб мог­ли увійти у ву­ха божі такі безг­лузді ба­жан­ня. Ти зі своїми ви­гад­ка­ми подібний до де­ре­ва, яке хо­че бу­ти вод­но­час і ду­бом, і кле­ном, і ли­пою, і бе­ре­зою, і фігою, й оли­вою, і яво­ром, і фініком, і тро­ян­дою, і ру­тою… сон­цем і міся­цем… хвос­том і го­ло­вою… Ди­тин­ча, що си­дить на ма­те­ри­них ру­ках, час­то ха­пається за ніж, за во­гонь, але пре­ми­ло­серд­на на­ша ма­ти при­ро­да кра­ще знає, що нам ко­рис­не. Хоч і пла­че­мо, й по­ри­ваємо­ся, во­на сос­ка­ми своїми всіх нас уміру хар­чує й зо­дя­гає, і сим доб­ре ма­ля за­до­во­ле­не, а зло­рад­не хви­люється са­ме й інших тур­бує. Скільки ж міліонів сих не­щас­них дітей день і ніч во­ла­ють, нічим не за­до­во­лені: од­не їм да­дуть у ру­ки,- во­ни пла­чуть за чи­мось іншим. Годі нам бу­ти не­щас­ли­ви­ми.

Афанасій. Чо­му ж?

Григорій. Не мо­же­мо знай­ти щас­тя.

Яків. Бо що?

Григорій. Бо не ба­жаємо і ба­жа­ти не мо­же­мо.

Афанасій. Чо­му?

Григорій. То­му що не знаємо, в чо­му во­но по­ля­гає. По­ча­ток справі - знат­тя, звідки йде ба­жан­ня, від ба­жан­ня - по­шук, потім от­ри­муємо ре­зультат, ось і за­до­во­леність, тоб­то те, що от­ри­муємо і що для лю­ди­ни бла­го. За­тям відтак, що та­ке пре­мудрість.

Яків. Я час­то чую се сло­во: пре­мудрість.

Григорій. Сенс пре­муд­рості в то­му, щоб ос­мис­ли­ти, в чо­му по­ля­гає щас­тя,- ось пра­ве кри­ло, а доб­ро­чесність праг­не до по­шу­ку. Че­рез се во­на в греків та рим­лян мужністю й си­лою зветься - ось і ліве кри­ло. Без сих крил годі виб­ра­тись і по­летіти до га­раз­ду. Пре­мудрість - се гост­ре, да­ле­ко­зо­ре ор­ли­не око, а доб­родійність - мужні ру­ки і легкі оле­нячі но­ги. Про та­ке вер­хов­не под­руж­жя є ціка­ва бай­ка.

Яків. Ти вга­дав мої дум­ки. Зви­чай­но, се бай­ка про без­но­го­го та сліпо­го!

Григорій. Так.

Афанасій. Роз­ка­жи де­тальніше.

Григорій. Мандрівник, об­хо­дя­чи всілякі землі і дер­жа­ви, поз­був­ся ніг. Тут спа­ло йо­му на дум­ку вер­ну­ти­ся до­до­му, в батьківський дім. З ве­ли­ки­ми труд­но­ща­ми, спи­ра­ючись на ру­ки, по­дав­ся мандрівник в до­ро­гу. На­решті до­повз він до го­ри, з якої вже бу­ло вид­но і батьківську стріху, але тут поз­був­ся й рук. Звідси ди­ви­ло­ся жи­ве око йо­го че­рез ріки, ліси, яру­ги, че­рез пірамідальні верхів'я гір, з ве­се­лою по­жадністю ося­га­ючи сяй­ли­вий зда­ля за­мок,- батько­ву осе­лю і всього їхнього ми­ро­люб­но­го ро­ду,- кінець і вінець усіх їхніх мандрівних труд­нощів. Але біда бу­ла в то­му, що наш об­сер­ва­тор не мав уже ані рук, ані ніг, а ли­ше му­чив­ся, як єван­гельський ба­гатій, див­ля­чись на Ла­за­ря.

Поміж тим, озир­нув­шись, по­ба­чив він рап­том див­не й су­м­не ви­до­ви­ще: бре­де сліпець, прис­лу­хається, ма­цає па­ли­цею на всі бо­ки і, на­че п'яний, з до­ро­ги зби­вається, підхо­дить ближ­че, зітхає: «Зни­ка­ють у ме­тушні дні наші…». «Шля­хи твої, гос­по­ди, повідай мені…» «Го­ре мені, манд­ри мої три­ва­ти­муть далі». Та й інші такі сло­ва сам собі ка­же зітха­ючи, час­то спіткається і па­дає.

- Боюся, дру­же мій, зля­ка­ти те­бе, але хто ти та­кий? - пи­тає про­зор­ли­вий.

- Вже трид­цять чо­ти­ри ро­ки по­до­ро­жую, а ти пер­ший на шля­ху моїм стрівся,- відка­зує сліпий.- Манд­ру­ван­ня моє по різних світах скінчи­лось ось так. Страш­на жар­ко­та со­няч­но­го проміння в Аравії поз­ба­ви­ла ме­не зо­ру, і я, сліпий, по­вер­та­юся в отній дім.

- А хто ж твій батько?

- Живе він у нагірнім зам­ку, що зветься Мир­го­рок. Ім'я йо­му Ураній, а моє - Прак­тик.

- Боже мій, що я чую? Та ж я твій рідний брат,- ви­гук­нув про­зор­ли­вий,- я Об­сер­ва­тор!

Несподівана радість завж­ди за­вер­шується слізьми. Після сього сліпець із во­ло­ги­ми очи­ма ска­зав своєму бра­тові: