Страница 58 из 62
6
Він винайняв помешкання біля Кліфдена, на Скай–роуд у старому приміщенні берегової охорони, яке було перебудоване під готель для туристів. Прикрасою кімнат були прядки, гасові лампи, коротше кажучи, старовинні предмети, покликані звеселяти очі туристів, це йому не заважало. Він знав: у цьому будинку, та й у житті взагалі, йому віднині судилося почувати себе як у готелі.
У нього зовсім не було бажання повертатися до Франції, але протягом перших тижнів йому довелося кілька разів з’їздити у Париж — зайнятися продажем помешкання і переведенням рахунків. Він вилітав рейсом об 11.50 із Шаннона. Літак летів над морем, сонце до білого розжарювало поверхню води, хвилі нагадували черв’яків, які переплітаються і гризуть один одного на велетенських просторах. Він знав, що під цим гігантським покривалом черв’яків плодяться молюски, які гризуть їхню плоть, а тих жеруть гострозубі риби, яких потім ковтають інші риби, ще більших розмірів. Він часто дрімав, йому снилися погані сни. Коли він прокидався, літак летів уже над сільською місцевістю. У своєму напівсні він дивувався, чому поля мають такий одноманітний колір. Вони були рудими, іноді зеленими, але завжди блідими. Паризьке передмістя було сірим. Літак повільно спускався, неухильно притягуваний земним життям, диханням мільйонів істот.
Починаючи з середини жовтня, півострів Кліфден заполонив густий туман, який напливав безпосередньо з Атлантики. Останні туристи роз’їхалися. Було не холодно, однак усе тонуло в м’якій глибокій сірості. Джерзінські рідко виходив на вулицю. Він привіз із собою три DVD з базою даних більш ніж у сорок гігабайт. Час од часу він умикав ноутбук, трохи працював над молекулярними структурами, потім лягав на своє величезне ліжко, поклавши пачку сигарет на відстані витягнутої руки. У центр він поки що не повертався. За шибками вікон повільно клубочились хвилі туману.
Десь із двадцятого листопада небо очистилося, погода стала більш сухою і прохолодною. Він звик робити тривалі прогулянки пішки уздовж берегової лінії. Минаючи Гортрамнаг і Нокавейллі, він найчастіше доходив до Кладегдафа, а іноді і до Огрус–Пойнту. Тоді він опинявся у найзахіднішій точці Європи і всього західного світу. Перед ним простягався Атлантичний океан, чотири тисячі кілометрів відділяли його від Америки.
Якщо вірити Хюбчеяку, то ці два чи три місяці одиноких роздумів Мішель нічого не робив, не поставив жодного експерименту, не програмував жодних розрахунків, але саме цей період слід визнати найважливішим, коли намітилися головні елементи його більш пізніх концепцій. Так чи інакше, останні місяці 1999 року були для європейського населення якимсь дивним періодом, позначеним особливими очікуваннями, схожими на глухе передчуття.
Тридцять перше грудня 1999 року припало на п’ятницю. У клініці Вер’єр–ле–Бюїсон, де Брюно судилося провести свої останні дні, влаштували невеличке свято, спільне для пацієнтів і обслуговуючого персоналу. Пили шампанське, закушували чіпсами з паприкою. Згодом, у розпал вечірки Брюно танцював з медсестрою. Він не відчував себе нещасним, ліки робили свою справу, і всі бажання в нього були мертвими. Він любив попоїсти, захопився телегрою, яку перед вечерею дивились усі. Від зміни днів він уже не очікував нічого, і цей вечір — останній вечір другого тисячоліття минув для нього непогано.
На цвинтарях усього світу нещодавні небіжчики продовжували гнити в своїх могилах, повільно перетворюючись на скелети.
Мішель провів вечір у себе вдома. Його думки блукали надто далеко, щоб він міг почути відгомін свята, яке вирувало у селищі. Декілька разів до нього приходили спомини про Анабель — згладжені часом мирні картини, образ бабусі теж виникав у пам’яті. Він згадав, як у віці тринадцяти–чотирнадцяти років він купував кишенькові ліхтарики, маленькі механічні пристрої, які він полюбляв без кінця розбирати і збирати знову. Згадав він і літачок з моторчиком — подарунок бабусі, який йому ніколи не вдавалось підняти у повітря. Це був красивий літак кольору хакі, зрештою він так і залишився лежати в коробці. Буття, зігріте потоками споминів, схоже, було наділене деякими індивідуальними рисами. Поки є істоти, є й думки. Думки не займають жодного місця. Істоти ж окуповують частину простору, ми їх бачимо. Їх образ формується на кристалику, проникає крізь вологу слизової оболонки ока і потрапляє на сітківку. Один у порожньому домі, Мішель був присутній на скромному параді спогадів. Протягом вечора у його мозок повільно входила, заповнюючи його, єдина незаперечна переконаність: незабаром, дуже скоро він зможе знову взятися до роботи.
Всюди на поверхні планети рід людський, натомлений, змучений, без віри в самого себе і власну історію, попри всі незгоди, готувався вступити у нове тисячоліття.
7
Дехто каже:
«Наша нова цивілізація ще така молода,
Ще така непорочна,
Ми тільки–тіль прямуємо до світла,
У наших душах живе Небезпечна і тяжка пам’ять
Минулих століть,
Ми ніяк не позбудемось цього видіння,
Може, краще забути про все й не чіпати ?
Співрозмовник підводиться, до пуття все осмислює,
Квапиться нагадати, розважливо й строго,
Що у людському світі йде революція,
Метафізики світло — єдиний шлях.
Таж могли християни на античність дивитись,
Стародавнього світу закони вивчати,
Не боятись в язичництво знову вернутись,
Світ Христа не боялися занапастити,
Бо ту грань перейшли, той політ для фантазій,
І на новий щабель піднялись без вагання,
Матеріалізм серця й уми заполонив —
Християнські догмати, служба в храмі Вже душу не гріє,
Бо не йде через серце та віра Христова,
Те єдине, про що кожен змалечку мріє.
Хоч святі книжки достеменно
І вивчають культуру, і вік кам’яний,
І будову скелета, і череп в натурі,
Та дарма, і про предків так мало всі знають,
Що їх так хвилювало, що віру давало,
Визначало поняття благодаті й гріха ?
Ми сьогодні не знаємо, лише це констатуємо,
Посередині істина, пам’ять предків глуха.
Загалом, все це нас не настільки й турбує,
Ми не схожі на тих, хто у Вічність пішов,
їх поняття і цінності мало хвилюють,
Хоч в якімсь поколінні одна у нас кров.
Без зусиль ми їх світ із смертями відкинемо,
Слід століття біди з небуття повернуть.
Назавжди закінчилась, спливла стара ера,
І ми вільні самі обирати вже путь.
Між 1905 і 1915 роками Альберт Ейнштейн майже зовсім самотужки, до того ж, маючи досить обмежені математичні знання, зміг, виходячи з первісного інтуїтивного здогаду, який і визначив, власне, принципи теорії відносності, розробити загальну теорію гравітації, простору і часу, яка й визначила в подальшому розвиток астрофізики. Цю зухвалу поодиноку працю, що здійснилась, на думку Гілберта, «на честь розуму людського» у сфері, схоже, далекій від будь–якої корисної практики, в епоху, не придатну для створення дослідницьких товариств, можна порівняти з працями Кантора, який створив типологію утворюваної безкінечності, або Готлоба Фреге, котрий переглянув основи логіки. Разом з тим, як підкреслює Хюбчеяк у своїй передмові до «Кліфденських нотаток», його можна прирівняти до самостійних інтелектуальних зусиль, які здійснив між 2000 і 2009 роками у Кліфдені Джерзінські, тим паче що йому навіть більшою мірою, ніж свого часу Ейнштейну бракувало математичного забезпечення, щоб підвести під свої гіпотези по–справжньому точний фундамент.
Утім, перша публікація Джерзінські «Топологія редукційного поділу клітини», яка побачила світ у 2002 році, викликала досить помітний резонанс. Там було твердження, вперше обгрунтоване незаперечними аргументами з галузі термодинаміки, що хромосомний поділ, який починається в момент мейозу з метою зародження гаплоїдних гамет, у самому собі містить джерело структурної нестабільності; інакше кажучи, кожен біологічний вид, який має стать, неминуче смертний.