Елементарні частинки

— Я ні на що не здатен, — смиренно зізнався він. — Я не можу вирощувати свиней. Не маю жодного уявлення про виробництво ковбас, виделок та мобільних телефонів. Я не спроможний виготовити жодного з тих предметів, що мене оточують, які я використовую чи споживаю; я навіть не здатен зрозуміти процес їх виробництва. Якби завтра виробництво зупинилось, а всі спеціалісти, інженери й техніки кудись поділись, я б не зміг нічого вдіяти, щоб знову запустити процес. Опинившись поза економіко–промисловим комплексом, я не зміг би навіть вижити сам: я не знав би, де дістати їжу, що вдягти, як уберегтися від негоди; мої власні технічні знання значно поступаються тим, які мав неандерталець. Повністю залежачи від суспільства, що оточує мене, сам я майже безкорисний для нього; все, що я вмію, це висловлювати сумнівні коментарі щодо застарілих культурних об’єктів. А проте я отримую платню, яка значно вища за середню. Більшість людей навколо мене перебувають у такому ж становищі. Фактично, єдина корисна людина, яку я знаю, це мій брат.

— Що ж він зробив такого надзвичайного?

Брюно подумав, шукаючи достатньо вражаючу відповідь, поворушив кусок сиру, що лежав на його тарілці.

— Він створив нових корів. Утім, це лише приклад, але я пам’ятаю, що завдяки його праці стало можливим отримати нову, генетично модифіковану генерацію корів, які дають поживніше молоко підвищеної якості. Він змінив світ. А я нічого не зробив, нічого не змінив; я не приніс у світ нічого нового.

— Ти не робив зла…

Обличчя Крістіани спохмурніло, вона швидко допила свій келих. У липні 1976 року вона провела два тижні в маєтку Ді Меоли на пагорбах Ванту, тому самому, куди роком раніше приїздив Брюно з Анабель та Мішелем. Коли вона розповіла Брюно про те літо, вони обоє були захоплені цим збігом; але її одразу ж охопив нестерпний жаль. Вона подумала: якби вони зустрілись у сімдесят шостому, коли йому було двадцять років, а їй шістнадцять, все їхнє життя могло б скластися зовсім інакше. То була перша ознака того, що вона здогадалася, що починає закохуватись по–справжньому.

— У принципі, — зауважила Крістіана, — у цьому збігові немає нічого дивного. Мої дурнуваті батьки належали до тієї анархічної верстви, щось на зразок бітників п’ятдесятих, які навідувались до твоєї матері. Мабуть, вони були навіть знайомі, але в мене немає ніякого бажання це знати. Я зневажаю цих людей, можу навіть сказати, що ненавиджу їх. Вони носії зла, вони творять зло, я знаю, про що кажу. Дуже добре пам’ятаю те літо сімдесят шостого. Ді Меола помер через два тижні після мого приїзду; в нього була запущена форма раку, здається, його вже ніщо по–справжньому не цікавило. Однак, він намагався кадрити мене, тоді я була непогана з виду, але він не наполягав, гадаю, він починав відчувати фізичні страждання. Двадцять років він грав цю комедію, вдаючи з себе мудрого наставника, обізнаного в таємницях Духу тощо, і все лише задля того, щоб трахати дівчат. Слід визнати, що свою роль він грав до кінця. Через два тижні після мого приїзду він прийняв отруту, якусь м’яку отруту, що робить свою справу за кілька годин; потім він скликав усіх відвідувачів, що гостювали в нього, приділив кожному кілька хвилин, щось у жанрі «смерть Сократа». Крім того, він говорив про Платона, а ще про Упанішади, Лао Цзи, цирк та й годі. Також він багато просторікував про Олдоса Хакслі, нагадав, що знав його, змалював їхню розмову; мабуть, тут він трохи збрехав; але, хай там як, Меола помирав. Коли підійшла моя черга, я була дуже схвильована, але він просто попросив мене розстебнути блузку. Він поглянув на мої груди, потім спробував щось сказати, але я не розібрала, що саме, йому було вже боляче говорити. Раптом він випростався у своєму кріслі, простягнув руки до моїх грудей. Я не опиралася. На якусь мить він уткнувся обличчям мені в груди і знову упав у крісло. Його руки сильно тремтіли. Головою він звелів мені йти. В його очах я не побачила жодного натхнення, нічого, що говорило б про мудрість — у цьому погляді був лише страх.

Він помер надвечір. Просив, щоб похоронне вогнище розвели на шпилі пагорба. Всі збирали хмиз, потім почалася церемонія. Девід сам запалив похоронне вогнище свого батька, його очі якось дивно блищали. Я нічого про нього не знала, тільки те, що він рок–музикант; з ним були різні підозрілі суб’єкти, американські мотоциклісти, вкриті татуюванням, усі в шкірі. Я була з подругою. Коли настала ніч, ми почувались не дуже впевнено.

Кілька виконавців з тамтамами розташувалися перед вогнищем і повільно, в суворому ритмі заграли. Присутні почали танцювати, від вогнища йшов сильний жар, і вони, як звичайно, почали скидати з себе одежу. За правилами, щоб здійснити подібну кремацію, слід мати ще ладан і сандалове дерево. Замість цього в похоронне вогнище Ді Меоли кидали сухі гілки, змішавши їх, мабуть, з місцевими травами — розмарином, кмином, садовим чебрецем; тож за півгодини запах стояв, наче від шашлику. Так зауважив приятель Девіда — товстун у шкіряному жилеті, щербатий, з довгими брудними патлами. Інший, схожий на хіпі, додав, що у багатьох первісних племен поїдання померлого вождя було надзвичайно почесним ритуалом. Щербатий замотав головою і зареготав; Девід підійшов до тих двох та почав з ними сперечатись, у світлі полум’я його тіло було воістину неймовірне — гадаю, він займався культуризмом. Я зрозуміла, що суперечка може перерости в серйозну бійку, і поквапилася піти спати.

Трохи згодом розпочалася гроза. Не знаю чому, але я підвелася, повернулась до вогнища. Там ще залишалося близько тридцяти осіб, вони танцювали під дощем зовсім голі. Один грубо схопив мене за плечі, підтягнув до вогнища, змусив поглянути, що лишилось од тіла. Я побачила череп з порожніми очницями. Плоть, не повністю знищена вогнем, наполовину змішалася з попелом, вийшов такий собі невеличкий кавалок бруду. Я почала кричати, цей тип відпустив мене, і мені пощастило втекти. Наступного дня ми з подругою поїхали. Більше я нічого не чула про цих людей.

— Ти що, навіть не читала статті у «Парі–матч»?

— Ні… — Крістіана здивовано знизала плечима.

Брюно урвав розмову і, перш ніж продовжити, замовив дві кави. За довгі роки він виробив для себе грубу й цинічну, типово чоловічу концепцію життя. Світ — це замкнутий простір, що кишить живим гаддям; весь його рух обмежений жорстким, наглухо замкнутим кільцем обрію, досить відчутним, але недоступним: це кільце — закони моралі. Але кажуть, у кохання свій закон, і воно йому підкоряється. Крістіана не відводила од нього уважного, лагідного погляду; її очі були трохи втомлені.

— Ця історія така бридка, — почав Брюно неохоче, — що я був здивований, як це журналісти так швидко припинили торочити про неї. Отже, це трапилося п’ять років тому, судовий процес відбувся у Лос–Анджелесі: для Європи секти сатаністів були ще новим явищем. Девід Ді Меола — я одразу згадав це ім’я — був одним з дванадцяти обвинувачуваних; він також був одним з тих двох, що спромоглися втекти від поліції. Якщо вірити статті, він, очевидячки, втік у Бразилію. Обвинувачення, висунуті проти нього, були просто вбивчі. В його маєтку знайшли сотню відеокасет з картинами тортур та вбивств, усі вони були дбайливо систематизовані й мали етикетки; на деяких він з’являється без маски. На касеті, що була показана під час слухання справи, знято сцену жахливих страждань старої жінки, Мері Макналлаган, та її маленької онучки. Ді Меола на очах у бабусі гострими кліщами одірвав у немовляти руки та ноги; потім пальцями вирвав у старої одне око і мастурбував у криваву очницю; водночас він увімкнув перед самим її обличчям відеокамеру, якою можна було керувати на відстані. Вона сиділа скорчившись; металевий нашийник, пригвинчений до стіни, міцно тримав її; все це відбувалось у приміщенні, схожому на гараж. В останньому кадрі фільму вона лежала у власних екскрементах; касета тривала сорок п’ять хвилин, але тільки поліцейські переглянули її повністю, через десять хвилин присяжні попросили припинити демонстрацію.