Лагідний янгол смерті

Незабаром попереду над дорогою виросла синя церковна баня. Дорога разом із будинками й городами трошки піднімалася на пагорб, і ми піднімалися разом із нею. Перед нами виросла невелика цегляна церковця. На маківці синьої бані золотом блискотів хрест.

Дорога зупинилася перед ворітьми, що вели в двір церкви. Двір був невеличкий. Ліворуч і праворуч від церковних воріт стояло по дерев'яній лавочці. Праворуч виднілася криниця. До неї вела окрема, мощена цеглою доріжка. Далі, за криницею, стояв одноповерховий будинок, критий червоною черепицею.

— Туди, туди нам треба! — показала на будинок Ольга Миколаївна. — Там наш отець Олекса мешкає.

Отцю було років тридцять із гаком. Худорлявий, із довгим волоссям, стягнутим позаду, і високим чолом із залисинами. Зустрів він нас привітно.

Всадовив на стареньку тахту у вітальні, сам присів на стілець поруч і всім виглядом показував, що готовий слухати.

— Отче, то колєґи мого сина, — мовила до нього старенька. — Побратися хочуть.

— Хрещені? — запитав, дивлячись на мене, отець Олекса.

— В дитинстві хрестили, — відповів я.

Він перевів погляд на Гулю.

— А ти якої віри? — запитав він російською.

— Ніякої... — відповіла вона.

Отець усміхнувся.

— Гербати хочете? — запитав і, не чекаючи на відповідь, вийшов із кімнати.

— Він добрий, його тут усі люблять, — сказала старенька. За десять хвилин ми вчотирьох уже сиділи за столом і пили чай. За вікном знову світило сонце і, здавалося, збиралося світити до вечора.

— Їй слід охреститися, — сказав, попиваючи чай, отець Олекса і кивнув на Гулю.

— Гаразд, — із готовністю відгукнулася Гуля.

— Хрещених батьків слід вибрати, — вів далі батюшка. — Відтак призначимо день...

Почувши про хрещених, я замислився. Вибрати хрещених у містечку, де ми знаємо лише пару стареньких? Нічогеньке завданнячко!

Я кинув занепокоєний погляд на стареньку. Вона, ніби здогадавшись, про що я міркую, заспокійливо кивнула мені.

Поночі за вечерею Ольга Миколаївна оголосила, що хоче бути хрещеною Гулі.

— А старий нехай хрещеним батьком буде, — подивилася вона на Юрія Івановича. — Своєї дочки Бог не дав, то хай хоч хрещениця буде, ще й така вродливиця, така красуня.

Я був радий, хоча те, що відбулося, означало, що я начебто стаю родичем Петра. Чи хотів я цього? І що скаже він, коли дізнається? Ці запитання я залишив без відповіді. Я хотів Гулю. За кожне «хочу» треба платити, і платня, яку належало заплатити мені, була не найвищою. Вона була дещо незвичайною, ця платня. Азійський калим зараз здавався би мені більш зрозумілим. Але, як і результат мандрівки, попри мої частково матеріалістичні очікування, виявився суто духовним, так і платня за можливість якомога швидше поєднатися з коханою виявилася такою, яку неможливо перевести в гроші чи цінності. Мені належало отримати двох названих родичів і закликати Бога у свідки чистоти своїх помислів. Гадаю, що заради досягнення цієї мети я заплатив би й більше.

— Чудово, — промовив Юрій Іванович, і я, відірвавшись від своїх думок, подивився на нього.

Чи то він довго думав, чи то думки проносилися в моїй голові зі швидкістю світла, але я не одразу зрозумів, що він хоче сказати.

— Чудово, — повторив він. — Буду я хрещеним...

70

Цієї ночі я спав неміцно, але все ж таки спав.

Мені снилася верблюдиця Хатема, якій я завдячував життям. Снилася — немовби бачилася збоку — вся історія мого порятунку. Як мене витягують із намету з-під піску. Далі уві сні хронологія подій збилася, і вже врятований, але чомусь залишений у пустелі, я простував один, босий, по гарячому піску. Ішов собі — і побачив шматок вицвілого брезенту, який стирчав із невисокого барханчика. Потягнув його на себе, потім опустився на коліна і, попрацювавши руками, витягнув із-під піску той-таки намет, у якому влаштовувався на ночівлю попередньої ночі. Знову знайшов у ньому стару газету й фотоапарат «Смена». Далі снилася спека, нескінченна спека, сонце, від якого нікуди сховатися, гаряча футболка, якою я накрив голову. Спека ставала нестерпною, і зрештою я прокинувся, зрошений потом.

Було темно. Я піднявся з дивана, підійшов до серванта, на якому стояв будильник. Босі підошви відчули холод дерев’яної підлоги. Четверта ранку. Підійшов до вікна і знову побачив машину. Цього разу перед будинком стояла «Волга», і всередині в тьмяному світлі внутрішньої лампочки сиділи двоє. У мене вже не лишалося жодного сумніву, що їхня присутність якимось чином пов’язана з нами. Але ось як пов’язана? Вони нас охороняють? Чи вартують? Гулі я поки що вирішив нічого не казати, у переддень нашого вінчання їхня регулярна присутність здавалася незначною дрібничкою.

За кілька годин я зустрічав світанок. Спустилася по сходах Ольга Миколаївна і відразу — на кухню. Ранок розпочинався й обростав шумами. На вулиці співали птахи, на кухні Ольга Миколаївна шаруділа посудом. Мені не хотілося їй заважати, і я сидів на стільці біля вікна. Дивився на листя, підсвічене сонячним світлом, ще не торкнуте осінню. Думав про Гулю.

Наступного дня отець Олекса похрестив Гулю і повісив їй на шию золотий хрестик із напівстертим розп’яттям, знайдений мною в піску біля Новопетрівського укріплення. Срібний ланцюжок подарувала Гулі хрещена — Ольга Миколаївна.

У церкві я купив і собі срібний ланцюжок із хрестиком. Та коли повернулися додому, замінив хрестик на золотий ключик, знайдений на Мангишлаку. І повісив ключик собі на шию. «Буратіно навряд чи був хрещений», — з усмішкою подумав я. Із жалем пригадав про зниклого хамелеончика. Якщо бути забобонним, то його зникнення означало кінець удачі.

А ще за день ми вінчалися. Гуля одягнула до церкви сорочку-сукню смарагдового кольору, але старенька вмовила її накинути зверху плащ, щоб за нами до церкви не потягнулися цікаві сусіди. Вона вже знала, що вінчатися ми хотіли без сторонніх, а в цьому місті всі, крім батьків Петра й отця Олекси, були для нас чужими.

Отець Олекса зачинив двері церкви зсередини і повінчав нас. Службу він правив по-українському, але потім, коли ми вже стали чоловіком і дружиною та обмінялися обручками, привітав нас по-російському і запросив до себе на чай.

Так ми й відсвяткували своє весілля — чаюванням у отця Олекси та вечерею у старих. До вечері я купив у крамниці пляшку шампанського, а після шампанського за наполяганням Юрія Івановича ми випили ще по сто грамів горілки.

Юрій Іванович, здається, був би радий посидіти за столом довше, але вже о пів на восьму Ольга Миколаївна почала збирати зі столу тарілки.

— Молодим слід любитися, — сказала вона, зблиснувши очима на свого старого.

Полуторне старе ліжко в кімнаті Петра цієї ночі не здалося нам тісним. Гуля кілька разів спускалася до ванної та обливалася водою. Поверталася мокра, і знову я сушив її шкіру собою. Вже простирадло було мокрим і теплим, а легенька ковдра валялася на підлозі, й зрештою, вкотре підвівшись із ліжка, я заштовхав її ногою під письмовий стіл. Кілька разів ми затихали, лежачи на спині плечима впритул одне до одного та слухаючи ніч. Натомлений, я навіть починав дрімати. Але крізь дрімоту пробивалися її кроки, скрип дверей, віддалене порипування дерев'яних сходинок — і все це будило мене раніше, ніж її мокрі руки торкалися моїх грудей. Гуля лягала згори на мене, цілувала вологими губами, витирала свої мокрі щоки об моє обличчя. Прохолодна вологість збадьорювала мене, я пригортав Гулю до себе, гладив її спину, руки, стегна.

— Погладь мене ще! — просила вона пошепки, і я гладив її, гладив її безкінечно, доки ми вдвох раптом не вибухали коханням, що краще за будь-який рушник висушувало нас і знову зволожувало. Вода, жар, піт чергувалися, здавалося, нескінченно.

Після безсонної ночі ми, як це не дивно, сильніше відчували голод, ніж утому. Спустившись донизу, ми застали на кухні Ольгу Миколаївну.

— О! Чудово, що ви вже встали, молодята! — усміхнулася вона, скидаючи товстий млинець на вже досить високий стосик таких самих млинців. — А я вам сніданок рихтую... А ще там попід дверима для вас дарунок!