Лагідний янгол смерті

Але час минав, і я відклав книжку, хоч і не міг позбутися думок про неї, і почав збиратися до університетського скверика на подальші пошуки автора цих коментарів. Інтуїція мені підказувала, що Клим сьогодні там буде. І не лише інтуїція — за вікном світило сонце, співали птахи. Було би нерозумно сидіти в таку погоду вдома, особливо якщо дім — це кімната в комуналці на шумній від трамваїв вулиці Шота Руставелі.

У скверику я його і знайшов. Спочатку розшукав двох стариганів, які мене вже знали. Вони мені й указали пальцем на одну з лавок, де тривав безстроковий шаховий чемпіонат університетського скверика. Визначити, хто з гравців Клим, було нескладно, бо іншому на вигляд було не більше сорока років.

Зачекавши, поки партія, за якою стежили не менше двадцятьох членів «клубу», скінчиться, я підійшов до Клима. Нелегка перемога, вочевидь, принесла йому відчуття ситості, й хоча вболівальники одразу по закінченні партії розсмокталися до інших гральних лавок, навіть не привітавши його, сам переможець торжествував — його впалі очі на худому вилицюватому обличчі горіли молодістю і запалом.

— Добряче ви його! — сказав я Климу замість привітання.

— Так, непогано, — погодився він. — Але Вітьок теж здібний!.. А я його взяв на змор!..

Заглиблюватися далі в шахові розмови я побоявся, щоб не осоромитися, тому одразу перейшов до діла.

— Ви Львовича пам’ятаєте? — запитав я у Клима, на обличчі якого досі була щаслива посмішка.

Посмішка завмерла.

— Звісно, пам’ятаю... — сказав він, примружено дивлячись на мене. — А ви що, його родич?

— Ні.

— А чимось схожі...

Розмова йшла під укіс, і я мусив або її закінчити, або ж узяти під контроль.

— Мені здається, до мене випадково потрапив один ваш рукопис... — сказав я.

— Невже? — здивувався старий Клим. — Це ж який?

— Ну, не зовсім рукопис, а коментарі до «Кобзаря» Шевченка... До речі, напрочуд цікаві.

Старий торкнувся свого кепсько поголеного підборіддя та знову пильно поглянув на мене.

— Коментарі?... — повторив він уголос. — Це не моє... Я писав інші коментарі... А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?

— Так, коментарі ж на його полях...

— А яка книжка? Звичайна? Яке видання? — обережно запитав старий.

— Та не зовсім звичайна... Ніби як матрьошка. Вкладена в том Толстого.

Старий кивнув і знову посміхнувся, дивлячись на асфальт під ногами.

— Ти диви-но, випливла! — тихенько промовив він. Тоді знову підвів голову, позирнув на мене вже не так пильно, а якось спокійно і розслаблено.

— Якщо у вас знайдуться гроші на пляшку «сухарика», запрошую вас у гості!

Гроші в мене знайшлися, тож після недовгого прямування за маршрутом: скверик — гастроном — вул. Шота Руставелі, ми опинилися в просторій кімнаті з високою стелею, яку робили важчою ліпнина і зиґзаґи тріщин. У кімнаті стояли дві шафи — книжкова та для одягу, обидві старі, добротних п’ятдесятих. А ось маленький столик, більш годящий для кухоньки якоїсь мікрометражної квартири, видавався у цій кімнаті потворним карликом.

Старий вручив мені ножа.

— Відкоркуйте «сухарик»! — сказав він і вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.

— А ви, як порядна людина, мене в гості покличете? — раптом запитав він із посмішкою.

— Звісно, — пообіцяв я.

— Тоді я вам дещо покажу! — старий підійшов до книжкової шафи, розчинив дверцята.

— Ось, — він витягнув із нижньої полиці товстелезний том. Я взяв книжку до рук — це було академічне видання «Кобзаря». Приємна шерехатість коленкору порадувала руки — є речі й матеріали, доторк до яких приносить заледве не фізичне задоволення.

— Ви розгорніть. Розгорніть! — підохотив старий.

Я розгорнув. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих самих років видання: Достоєвський, «Ідіот».

Я звів запитальний погляд на Клима.

Він усміхався, але не мені, а радше своєму минулому, несподівано розтривоженому моєю з’явою.

Якийсь невиразний здогад примусив мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного потайного лігвища й погортати. І — здогад виявився вірним — на берегах «Ідіота» так само замиготіли коментарі, зроблені олівцем, ось лише почерк тут був крупніший.

— Це ви писали? — запитав я Клима.

— Ну, я, — сказав він, умощуючись за маленький прямокутний столик.

— А «Кобзар»?.. — я потягнувся рукою до пляшки й заходився розливати вино по склянках, одночасно намагаючись вишикувати свої думки в якомусь логічному порядку.

— «Кобзар»? Ні, в «Кобзарі» писав інший... — протягнув старий, беручи до руки склянку.

— Львович? — запитав я, провокуючи його на активніші спогади.

— Чому Львович? Львович обрав «Мертві душі».

— Послухайте, — заговорив я, бо відчув, як голова моя тоне в насиченому тумані нерозуміння того, що відбувається і відбувалося. — У вас що, літературний гурток був?

— Не літературний, а філософський, — виправив мене старий. — І не був, а є... Принаймні допоки я живий. Я — сам собі гурток!

— Ну, а все ж таки, хто писав коментарі до «Кобзаря»? — запитав я.

— Слава Гершович... Царство йому небесне...

— Він що, помер?

— Убили... Струмом убили, — старий скорбно нахилив голову. — Хороший був хлопець! Світла голова. Ще до цих Кашпіровських і екстрасенсів він про всі ці штуки знав... Тому його й убили...

Туман знову завихрився навколо моєї голови.

— До чого тут «Кобзар» до екстрасенсів? — запитав я, зовсім ошелешений.

— Ну добрий день! — старий подивився на мене, як на ідіота. — А що таке, по-вашому, висока література? Просто літери й метафори? Це ж і є спосіб передачі духовного струму, нібито провідник! Захотіли зарядитися похмурою глибокою енергією — розгорнули книжку Достоєвського. Захотіли очиститися або побути в просвітленому стані — берете до рук прозу Тургенєва... Ці ідіоти на зразок Кашпіровського перетворили все на лікування геморою по телевізору! Але, повірте, день святого Йоргена[1] вже закінчується, і знову залишиться література як єдиний провідник будь-якого виду біоенергії.

— Ну, а яку енергію передає «Кобзар»? — запитав я.

— Про це краще було запитати Гершовича... Але там, я вам скажу, діло серйозніше, з цим «Кобзарем» і самим Шевченком... Там таке діло... Ну, через це його й убили...

— Через що?

Старий допив вино. Знову провів рукою по колючому і в'ялому підборіддю.

— Через те, що Гершович вирахував, де заховано щось дуже цінне для українського народу... Ви це так не зрозумієте! І не думайте, що я з'їхав з глузду! Був би зараз живий Гершович — він би вам за п'ять хвилин усе пояснив!

— Ну, а рукописи якісь після цього Гершовича лишилися? — з надією запитав я.

— Рукописи? Був один рукопис і лист у ньому... — старий закивав у такт власним словам. — Ми зі Львовичем рукопис йому до труни під голову поклали...

— І не читали?

— Ні. Він так попросив. Він нам багато що розповідав, все, про що міркував, розповідав. І листа ми цього бачили. У листі йшлося саме про це, про заритий... Самого Шевченка лист, із Мангишлаку... Може, через лист його вбили?! Бо ж тієї ночі, а це був шістдесят сьомий рік, коли його вбили, хтось до його помешкання залазив. Кришталеву вазу вкрали, перевернули все догори дриґом... А течку не знайшли! Він її у Гриші, сестриного чоловіка, ховав. Це вже потім ми її в Гриші взяли і йому до труни під голову поклали.

— У Григорія Марковича?

— Атож! — очі в старого Клима раптом загорілися. — То ви Григорія Марковича родич?

— Та нічий я не родич! Мені просто цікаво.

— Ну, за «просто цікаво», молодий чоловіче, можна дорого заплатити!

Останню фразу старого я пропустив повз вуха.

Туман моїх думок трошки розвіявся. Перший з’ясований зв’язок між покійним Гершовичем і Григорієм Марковичем, який відбув до Ізраїлю, роз’ятрив мою цікавість.

— Я би продав вам цю книжку? — з якоюсь дивною інтонацією промовив раптом старий. — Акваріуми я вже продав, лишилося зовсім небагато тут... — і він роззирнувся навсібіч.

1

"День святого Йоргена" — сатиричний роман Гаральда Бергстедта, а також однойменний радянський фільм-комедія режисера Якова Протазанова. — Прим. ред.